Микола Кумановський: Шлях від слова до образу довгий

Зелений пліт із верб відмежовує від Стира садибу автора багатьох циклів картин (серед яких одним із найвідоміших є “Умовні українці”), цілком конкретного українця з Луцька Миколи Кумановського. Художник, на адресу якого надсилають схвальні відгуки не лише критики, а й просто залюблені в мистецтво люди, тут творить свої метафори на полотні. Автор живописних, графічних і скульптурних робіт, колажів, віршів незабаром святкує свій ювілей, а тому вітаємо його та запрошуємо до розмови.

— Пане Миколо, зараз у художньому музеї Луцького замку експонуються Ваші картини. Серед них — “Оскома”. Це Ваш новий цикл?
— Трохи робіт я залишив у містах, де проходили мої виставки. Тож у замку вирішив представити ще й серію цих картин. Це те, що наболіло. Знаєте, коли їсти зелене яблуко, оскома нападає. І в мене стільки ідей, що від них уже оскома. У замку ще є “Мапи пілігрима” і “Папуга говорить”.
— Щодо ідей. У художньому музеї Ваша виставка відкрилася у квітні, але там представлено багато робіт за 2011 рік. У чому секрет такої працьовитості?
— Часом пре, а часом “нема мелодій”, як казала Ліна Костенко. Окрім того, це ще й фінансові проблеми. Художник повинен у чомусь реалізуватися: один у камені, інший малює на піску патичком, а хтось недопалком по стіні пише і вважає, що він реалізувався. Мені хочеться (не тому, що я дещо старомодний і вірю, що картина — це обов’язково картина на полотні) писати тільки на полотні й тільки фарбами, а для того, щоб купити полотна, треба грошей. До того ж, жоден художник не може собі дозволити раму для свого полотна, тому що вона може бути дорожчою за сам твір. Коли я працював над “Умовними українцями”, Андрій Коваленко мене цілий рік практично фінансував.
— До “Умовних українців” входили ще й графічні роботи. Чому їх немає у замку?
— Колись була виставка у двох частинах: живопис і графіка, однак у тому приміщенні, де зараз експонується цикл, графічні роботи просто губилися б. Графіку треба подавати або в рамах, або в антирамах, а щоб усе це оформити, знову ж таки, треба гроші.
— Перші картини серії почали з’являтися багато років тому. Зараз дивитеся на них якось інакше?
— Знаєте, я чомусь схаменувся, коли почув про твір Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”. Їду з Києва, бо тоді якраз виставка відбулася у Києві, Хмельницькому, Тернополі, Чернівцях, Львові, й розумію: її назва і ще моя назва в певний спосіб почали відштовхувати людей. Бо як це так: я умовний українець або я “самашедший”?! Можливо, помилка в тому, що вона назвала мене “самашедшим”, а я про себе сказав, що я — умовний українець. Хоча якби мене розпитали, чому саме “умовний”, я відповів би так само, як вона про “самашедшого”.
— Тобто Ви зараховуєте себе до “умовних українців”?
— Ні, я надзвичайно конкретний: маю прізвище, адресу. Але я відтворюю умовних людей, з якими щось трапилося. Вони не мають портретної схожості. Це трапилося не з Коваленком, Степаненком, ще з кимось. Хоча буває, що прообразом моєї картини стає конкретна людина. Наприклад, там, де під грушкою лежить Павло: грушки падають, а він втішається, і від втіхи, від тієї тиші в нього з душі аж пташки вилітають. У мене є такий приятель. Але ж я не напишу на картині його прізвища.
— А чому умовні українки не з’являються?
— Я про це не думав. Хоча перед тим багато було жінок на картинах. Але жінки для мене — занадто експресивна форма. Чоловіки — швидше спокійна, внутрішня, герметична субстанція, що, як пружина, накручена і розкручується дуже тяжко, але з великою швидкістю. А жінки — блискавично.
— Ваші картини часто супроводжуються лаконічними підписами, а загалом Роман Струк назвав їх “суцільною поезією”. Який зв’язок між образотворчим мистецтвом і поезією?
— Я б сказав інакше: від слова до образу. Цей шлях довгий, і як усе трансформується від початкового слова, мені важко сказати, але врешті-решт виливається в метафору. Якщо мені потрібно досягнути мети, я досягатиму її. Можна плювати на полотно чи бризкати чимось, чи використовувати техніку, яка б фарбу розтягувала, чи ще щось, але якщо в тому нема ідеї, то така справа нічого не варта.
— Тобто техніка, у якій виконано твір, не має значення, навіть якщо у ній є якесь новаторство?
— Немає новаторства у техніці. Наприклад, художник дивиться на облуплений стовп і передасть це так, що ви й не відрізните, — є маса технік, за допомогою яких можна зробити це. Але я залишаюся на тій думці, що коли нема основного, тобто тієї печі, від якої можна танцювати, то це нічого не варте. Мені особисто важко, коли картина створена “просто так”. Абищо малювати я не можу. Загалом у багатьох, навіть деяких “розкручених” авторів малярство трансформується у бездумне формотворення. Ну, цікаві  комусь коров’ячі голови у розчині, та й усе.
— І як боротися з цим формотворенням, нагромадженням образів, що не мають сенсу?
— Надзвичайно просто. Ось як, наприклад, змалювати передчуття громадянської війни? Країна — це один організм. І цей організм рве себе на частини, на схід і захід розриває. І Сальвадор Далі дуже гарно зобразив це у картині “Передчуття громадянської війни”: чоловік дере себе на шматки. Знайдіть цей твір, і ви зрозумієте. Так само і в літературі. В одному рядку, навіть у назві може бути метафора, а сам вірш лишатиметься пустопорожній, однією назвою можна сказати все. Для мене у сучасній прозі занадто мало метафори.
— Серед Ваших скульптурних творінь також є чоловік, розірваний на частини. Маю на увазі меморіальну дошку Данилові Братковському…
— Щодо Братковського була перша пропозиція Зої Навродської, директора художнього музею, на якому зараз висить пам’ятна дошка Виговського мого авторства. Я, багато перечитавши (там є такий, один із найбільш капітальних творів, “Світ розглянутий по частинах”), зробив цього Братковського, який закликав до повстання проти поляків, але розділеного. Його порубали на сім частин, так зробив і я.
— Ця меморіальна дошка не повторить долю пам’ятника, що мав стояти на Київському майдані у Луцьку?
— Цей пам’ятник мав називатися “Стріляючий ліс”. Але у зв’язку з інертністю й залишковим мисленням наших владців не з’явився на майдані. Депутат Сергій Шевчук, лікар за фахом, якось сказав мені: там забагато зброї. А я йому у відповідь: ви ж лікар, як під час операції може бути забагато скальпелів? Хоч макет прийняли (ми його возили до Києва і мали гарні відгуки, що такого проекту в Україні не було), хоч фундамент уже залили під цей пам’ятник, влада наполягала на тому, щоб поміняти тему “Стріляючого лісу”, “розмастити”… Одним словом, мене “спихнули з пляжу”, а потім оголосили новий конкурс і повідомили мені за 5 днів до його початку.
Щодо Братковського я звертався до спонсорів, але наразі — вози десь там. То грошей нема, то ще чогось.
— А за радянської влади як доводилося виживати, не творячи “ідеологічно правильних” картин?
— Доводилося робити цілком інше. Героїв соцпраці я не малював, але тоді працював у художньо-виробничому комбінаті, мав там примітивні замовлення — оформлення кімнат, ще чогось. Я був у підпіллі, в андеграунді. Знали, що є такий, плескали по плечу, але на виставки не брали. Наприклад, “Умовні українці” я не міг би виставити.
— Знаю, що за Радянської України два роки Ви вчителювали у луцькій художній школі. Хочете повернутися до викладацької діяльності?
— Викладав зовсім трохи, але для мене це був чудовий час. Досі пам’ятаю всіх своїх учнів, і вони певною мірою вдячні мені, хоча я був тоді надзвичайно молодим чоловіком, сміхота така. А повернутися… Річ у тім, що в художній школі дітки платять, і, відповідно, школа залежить від оплати учнів. А я такий викладач, що буду неугодний школі, бо відсію половину діток, які не справлятимуться із завданнями. Хоча коли я викладав, дітки самі ставили собі оцінки, тобто це не була моя воля.
— Хто були Ваші вчителі?
— Тарас Маркович і Тарас Драган. Один викладав малюнок, а другий був профі в кераміці. Я понині їм вдячний. Львівське училище ужиткового мистецтва тоді славилося на всю Україну.
— Дякую за розмову й бажаю, вдаючись до одного із Ваших віршів, щоб ненаписане й ненамальоване не змушувало “кричати, вимахувати руками, говорити дурниці”, а втілювалося у твори і знаходило тих, хто ці твори зрозуміє.

Спілкувалася
Юлія ЗАКУТНЯ,
м. Луцьк

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment