ОРЛІВСЬКІ БЕРЕГИНІ

Галина ТАРАСЮК

Цьогорічний, ювілейний День Незалежності України мені вперше пощастило відзначати з родиною у ріднім селі Орлівка, що в Теплицькому районі на Вінниччині, поєднавши державне свято зі “святом копання картоплі”. Та все ж, попри трудовий ентузіазм, не проминула заглянути і на всенародне гуляння, що відбувалося з розмахом у парку культури райцентру Теплик, де кожна сільська громада представляла свою “господу”, а з нею і свої таланти. Було цікаво подивитися на земляків, згадати свою журналістську молодість, трудові звитяги на посаді літпрацівника місцевої газети “Зірка”, а заодно підтримати і своїх сельчан — відомий на всю Україну Народний аматорський фольклорний гурт “Берегиня”, який на урочистому відкритті святкування був представлений на районну Дошку пошани за особливі заслуги — збереження і відродження українських звичаїв, обрядів і народних пісень. Було приємно, що моя Орлівка досі не випадає з гарної і давньої традиції називатися найспівочішим і найспівучішим селом не тільки в районі. Попри нелегку свою селянсько-колгоспну долю, я завжди дякувала і дякую Богові, що народилася не на асфальті стерильному, не в столицях світових, а в маленькому селі з такою гордою назвою — Орлівка, що з іще прадавніх часів вкоренилося в самому серці українського лісостепу і на самому вершечку отого чорноземного кряжа, який мріяв вивезти у свій Фатерлянд останній завойовник Адольф Гітлер. Бо ж чи не така сама віддаленість від цивілізаційних магістралей зберегла в моєму селі в різні й грізні часи денаціоналізації непорушними прадавні звичаї та обряди, багатющі родовища народної творчості, золоті розсипи фольклору, українську народну, звичаєву та обрядову пісню такою, якою вона була в часи не тільки Козаччини та Гайдамаччини, а й Київської Русі. Відголоски праслов’янської культури зосталися в самих назвах календарних свят та обрядів. І ми, сільські діти, щовесни співаючи на степку “Лелю — Полелю”, чи серед літа “купайлиць” — навіть не здогадувалися, що прославляємо ще слов’янських божеств — покровителів юності, кохання та шлюбу, а в колядках і щедрівках, приспівуючи “Ой Дай Боже!”, згадуємо пращурівського Дажбога. Законсервованими збереглися в генетичній пам’яті моїх односельців і жниварські та обжинкові пісні тисячолітньої давності. Не кажучи вже про весільний обряд — з молодими князем і княгинею, боярами, дружками, світилками…
Та й народних пісень збереглося чимало таких, яких нема в жодному фольклорно-етнографічному збірнику. Ці пісні співали мої дядьки і тітки в нашій хаті, зібравшись на врочисті свята, їх співав у сільбуді хор, яким керував мій тато, а пізніше – мій двоюрідний брат Василь Мосьондз. Усе життя я мріяла записати ці пісні у виконанні моїх найближчих людей, але, на жаль превеликий, суєта життя виявлялася сильнішою за душевні поривання. А люди відходили і разом із ними відходили пісні і дивні театралізовані обрядові дійства. Ось уже нема тата, дядьків, нема Василя і моєї тітки Ганни, яка вміла брати такого “горішкА” четвертої октави, що їй би позаздрило не одне світове сопрано. Пішла рано з життя і товаришка моїх дитячих літ Маруся Підскальнюк, по чоловікові — Коциха, яку природа наділила феноменальним музичним слухом і пам’яттю на народу пісню…
Але, слава Богу, моя Орлівка, щедра на самосійні таланти, береже традиції. І те, що не встигла зробити я, зробили мої односельці, уже згаданий Народний фольклорний гурт “Берегиня”, якому цього року виповнюється чверть століття. Кажуть дівчата, зорганізувався він спонтанно, з легкої руки моєї троюрідної сестри — вчительки народознавства, на жаль, уже світлої пам’яті, Марини Плясун-Майстренко. Адже саме Марина Володимирівна першою взялася за написання історії рідного села: розпитувала старших людей про давні часи й події, збирала легенди та перекази, а заодно — й занотовувала з уст місцевих “солов’їх” стародавні пісні: побутові, історичні, жниварські, купальські, весільні. А згодом запалилася ідеєю відтворити старовинне, але призабуте свято обжинків, щоб долучити до скарбниці народної творчості своїх вихованців. Ініціативу молодої вчительки підтримали тоді знамениті на все село співачки, учасниці ще того хору, яким керував мій тато — Тимофій Омелянович у 50-ті роки минулого століття: Галина Братущак, Ксенія Пасєка, Наталя Чернега, Любов Гайдук… На жаль, ці основоположниці “Берегині” вже пішли за вічні овиди, зоставшись молодими на груповому фото “татового хору”, яке збереглося в нашій родині, та доброю пам’яттю односельців. Адже ті перші обжинки за їхньою участю вийшли на славу, стали початком відродження народних традицій у селі і днем народженням нині відомого на всю Україну Народного самодіяльного фольклорного колективу “Берегиня”.
Багато зробила для становлення і розвою колективу і завклубу, на жаль, уже світлої пам’яті Віра Навитанюк… Після Віри вже не один рік очолює “Берегиню” дочка Ксенії Пасєки — Ніна Братущак, теж завідувачка сільського клубу.
Сьогодні в колективі майже два десятки учасниць: Килина Навитанюк, Олена Дишленко, Олена Поцілуйко, Марія Дишленко, Надія Навитанюк, Галина Мельник, Олена Олійник, Зіна Поліщенко, Ольга Ткачук, Наталя Вальовська… За головну заспівувачку — ветеран гурту, володарка потужного “народного голосу” — Зінаїда Горковенко, яка, до речі, привела в колектив і свою дочку Галину Братущак, а підголосниками — Ніна Шквиренко та Оксана Чернега. А сценарії концертів і театралізованих дійств пише моя рідна сестра Надія Решетник — сільський бібліотекар. Власне, на цих заклопотаних вічною працею коло землі жінках, на цих берегинях сільських родин і народних традицій і тримається культура моєї Орлівки. На їхні концерти збирається усе село, без них нема жодного торжества і свята. Правду кажучи, мені, уже міській людині, важко уявити, де вони беруть сили, щоб серед нескінченних буднів творити свято духа — справжнє мистецтво.
За чверть століття свого буття колектив “Берегиня”, крім знаменитих обжинків, відтворив з усіма елементами місцевої автентики свято Купайла, “Колядки” та “Щедрівки”, як у нас називають Різдвяні святки, зберіг до найменших подробиць дивовижний спектакль сватання та триденного орлівського весілля. З цим репертуаром бере активну участь у традиційному фольклорному фестивалі імені Євгенії Тондій у селі Соболівці, пісенному конкурсі на приз Гната Танцюри, який щороку організовують у Гайсині, обов’язково у всіх творчих звітах Теплицького району та Вінницької області, інших культурно-мистецьких заходах.
Про популярність орлівської “Берегині” свідчить бодай те, що її охоче запрошують навіть на родинні свята. Ось недавно дівчата їздили вітати з ювілеєм свого колишнього голову колгоспу, що був для Орлівки добрим господарем, Якова Осаківського, який нині живе в сусідній Завадівці. Керівник гурту Ніна Григорівна розповідає, що зворушений іменинник аж розплакався, побачивши їх, довго не відпускав з гостини та все просив дівчат заспівати йому “нашої — орлівської”…
А цього року до “Берегині” прийшло ще одне визнання. За неповторне виконання давніх українських пісень у записах Гната Танцюри та свято Купайла колектив здобув друге місце на Всеукраїнському фольклорному фестивалі імені Гната Танцюри, який відбувався у Вінниці. Дякуючи обласному телебаченню та популярній всеукраїнській телепередачі “Фольк-музик”, знають Народний колектив із мого села і в столиці, і по всій Україні.
Доречно згадати, що таких фольклорних колективів, як “Берегиня”, у Теплицькому районі ще 15, і, що особливо приємно, з них два — дитячі. Але, за словами завідувача відділу культури Теплицької РДА Віктора Прокопенка, орлівську “Берегиню” з-поміж інших вирізняє не тільки багатющий репертуар, в якому багато маловідомих або й зовсім невідомих народних пісень, а також створених у самому колективі, а й оригінальні костюми, які носили справіку в моєму селі молодиці й старші жінки: розшиті низинкою та квітчастими поликами сорочки, строгі корсетки, “широкі” спідниці, чоботи і барвисті хустки, пов’язані “цибом”, щоб хмелик хустки ішов понад лобом, як віночок.
Отже, жодних стилізацій і підробок. Виконання пісень теж — чиста автентика, розлога, як степ, висока, як небо, з заспівами і підголосками… Себто співають мої орлівчани так, як співали ще наші батьки, діди-баби, і пращури, ті, що творили Трипільську хліборобську цивілізацію, ті таємничі і войовничі вої і ратаї з племені уличів, які, як пише “Повість временних літ”, “сиділи городами від Дунаю до Дніпра” і захищали століттями праотчі землі від посягань римських та візантійських завойовників, ті, що зберегли себе у веремії великого переселення народів, які кочовими турмами толочили стежку собі крізь наші степи зі сходу на захід, ті, без мужності і стійкості яких навряд чи стала б на ноги велика середньовічна держава — Київська Русь.
Хотілося мені завершити свою розповідь теж із пафосом: і, дай Боже, так співатимуть їхні діти і внуки… Та ось біда: чи співатимуть? Бо село на нашій Україні помалу безлюдніє, покидає його безробітна молодь, не навчена хліборобської праці, бо немає добрих і відповідальних господарів коло землі, бо агресивні технології великих латифундистів, що вже підступають і до моєї рідної глибинки, занечищують гербіцидами та отрутохімікатами золоті чорноземи, отруюють солодку джерелицю у криницях… Бо, врешті, середній вік орлівських берегинь — 50 років, і нема їм заміни молодої…
Правда, є ще в селі діти — школярики. Із них Ніна Григорівна Братущак вибрала голосистих і створила дитячу фольклорну студію, аби передати юним увесь той багатющий пісенний скарб, що зберігали століттями з покоління в покоління їхні роди й родини. Але хтозна, чи глобалізаційні процеси, що вже підкрадаються і до мого родового гнізда, не відіб’ють їм охоту співати своїх пісень? І чи не залишаться ці нетлінні поки що народні скарби, ці неповторні народні мелодії і унікальні людські голоси тільки на магнітофонних записах, які, слава Богу, зробила самотужки Ніна Григорівна? А варто було б увесь репертуар “Берегині” і на електронні носії записати, і передавати по всіх радіоканалах замість примітивної попси, бездарних пісеньок-одноденок у виконанні безголосих ректорів і “поющих трусов” з дивоглядними кличками на кшталт “Міка-Ніка”, щоби наші віковічні національні пісенні обереги, що витримали випробування часом, пережили і випробування нашою глухотою і байдужістю, нашим невіглаством, і стали надбанням майбутніх поколінь…
Тож нічого не зостається, як попросити: — Ой Дай Боже! — як примовляли, замовляли і вимолювали колядками у вищих сил собі невмирущу долю наші пращури.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment