Ще недавно в нашому місті жило подружжя, без перебільшення, видатних людей, — це народний артист Іван Казнадій і заслужена артистка Світлана Мартинова. Обоє були віддані театрові до останнього подиху і фактично до останнього дня свого життя — на сцені. Саме через цю родину прослідковується живий зв’язок нинішнього театрального життя із корифеями українського театру. Ми сприймаємо класиків як щось давноминуле, як пам’ятники, забронзовілий згусток історії. А для них вони були живими людьми, про яких велися балачки в кулуарах, згадувалося, жартувалося, їхні поради щодо робочих моментів були на вустах…
Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград
Ні, Іван Васильович не мав такого довгого віку, щоб зустрічатися і спілкуватися із засновниками українського театру. Він — учень їхніх учнів. Його безпосереднім наставником на режисерському факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого був Мар’ян Крушельницький, який і спрямував молодого талановитого режисера у середині 50-х років до Кіровоградського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького, де головним режисером тоді був заслужений артист Михайло Донець. На час зустрічі з Казнадієм він — уже сформований майстер, авторитетний і непересічний. До того ж замінив на цій посаді ще одного сподвижника засновників українського театру Григорія Воловика.
Не тільки вплив цих режисерів став визначальним у творчій долі Івана Васильовича. Без власного палкого бажання осягнути глибини сценічного дійства, зрозуміти таїну режисури, найталановитіші навчителі нічого б не вдіяли. Кілька років тому згадував: “У викладанні історії світового театру 80 відсотків займало становлення західного та російського театрального мистецтва. Отже, весь свій можливий вільний час я штудіював історію українського театру у всіх бібліотеках Києва. Вивчав твори класиків, українську драматургію. Для себе особисто, для своєї практики режисера, я, на мою скромну думку, взяв те головне, що класики приховували від імперської цензури під текстом. Словом, мене цікавила глибинна суть твору”.
Замість однієї дипломної Іван Васильович поставив тоді, під час свого першого театрального сезону в Кіровограді, п’ять вистав. І хоча творча доля Казнадія пов’язана не лише з нашим містом — працював він і в Києві, і у Львові, і в Дніпропетровську, але саме наш театр став для нього рідним домом, де тривало професійне становлення, створювалася сім’я, куди прийшов творчий успіх і визнання, де відбулися останні в житті прем’єри його вистав.
Значна частина його творчого доробку, а це сто п’ятдесят постановок, — твори саме української класики та сучасної вітчизняної драматургії. Особливо цікава історія пов’язана з п’єсою “Фараони” Олексія Коломійця. Цей твір одноголосно відхилила трупа Київського театру імені І. Франка, але після того, як над нею разом з автором кілька місяців попрацював Казнадій, вирішили ставити. Визначальними на той час були здача для ЦК КПУ і Міністерства. Вирок ЦК коментарів не потребував: “Підлий наклеп на радянську дійсність. Дозволити… без афіш показати місяць, і зняти”. Але феномен всенародної любові до цієї вистави переміг навіть, здається, всесильне ЦК. Вистава йшла майже сорок років. Уже незадовго до смерті Іван Васильович у Кіровоградському музично-драматичному театрі поставив її осучаснений варіант, досить актуальний.
Далеко не все було таким щасливим у його творчій долі. Кілька разів (зокрема після здійсненої вперше в Україні постановки п’єси Марка Кропивницького “Перед волею”) його звільняли з роботи, посилаючись на якісь “письма трудколлектива”, а з 1983-го три роки не мав роботи взагалі із забороною “працювати в установах культури”. За що? Невідомо й досі. Але минав час і його запрошували знову. Як казав Руданський: “Одне — плескати язиком, а інше — перти плуга”. У Міністерстві це вчасно зрозуміли й написали на його особовій справі: “Уміє працювати у складних умовах”.
Працювати він умів, але все життя не переставав дивуватися тупій зневазі до всього талановитого, порядного, жертовно-відданого, що процвітала за радянських часів, не зникла й нині. Про це говорив у одному з останніх своїх інтерв’ю: “І зараз, за часів незалежної України, ситуація абсолютно не змінилась. Я написав “Думу про незалежність” у 1996 році. Тоді театр її поставив — не встигли заборонити. Але вже наступного року нову редакцію “Думи” “зарізали” в управлінні культури і зробили все, щоб мене усунути з театру. Знову ж — перша постановка “Думи” витримала 50 аншлагів, приїздили театрали з інших областей, було багато позитивних відгуків. Директор Київського театру “Дружба” запрошував цю постановку на свою сцену. Але хтось зробив усе, щоб цього не сталося. Тоді я не розумію, в якій державі я живу і чому мої опоненти не розкривають своїх облич і імен, а діють підступно і таємно?”
Усе пояснювалося дуже просто: тоді наставав час кучмівської цензури, і щоб не образити вухо першої особи області чи міста, яка, дивись, зайде до театру (чи їй донесуть), прибирали усі гострі чи, на думку чиновників, занадто патріотичні моменти. Від тієї запопадливої пильності не раз потерпав і був неприємно вражений нею і нинішній художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв Михайло Ілляшенко. Що вже говорити про нинішній час, коли чиновницька запопадливість і верховна тупість просто зашкалюють!
Іван Васильович завжди ставив планку однаково високо: “Або священнодій на сцені, або забирайся геть!” Третього не дано. Тому він узагальнював так: “Бути послідовником корифеїв, тобто творити реалістичний театр, який би хвилював глядача і гостротою поставлених проблем, і високою художністю, дуже важко, а інколи просто й небезпечно. Якщо йти шляхом корифеїв, треба бути на боці народу, виказувати всі болі народні, говорити й про владу у тому числі те, чого вона заслуговує”.
Іван Казнадій був не лише непересічним режисером, знавцем театру, а й його невтомним пропагандистом. Кропивничанство було його ідеологією. Він свого часу близько спілкувався з донькою Івана Карпенка-Карого Марією Тобілевич-Крисан, його внуками Назаром та Андрієм Тобілевичами, сином Кропивницького Володимиром Марковичем, його донькою Олександрою та онукою Мариною Кропивницькою, із особистим гримером Марка Лукича Прохором Коваленком, з багатьма видатними акторами, які були учнями корифеїв, або учнями їхніх учнів. Він мав справою свого життя утвердження непорушного права театру Кропивницького вважатися гніздом і паростком українського театру, так, як англійський театр “Глобус” вважається витоками шекспірівського театру.
Він усе життя працював для того, щоб кропивничанство твердо визнали тією іскрою, з якої загорілося полум’я театротворення по всій Україні, щоб воно вважалося символом непокори імператорщині, валуєвщині, усій радянщині, аби було офіційно встановлено безперервність і тяглість цього процесу. За кілька років до смерті з болем говорив, що в Україні й досі це не визнається як незаперечний факт. І невизнання він пояснює тільки одним: і досі вплив мають люди, які вважають, що тоді України як такої не існувало…
І досі знаходяться “мистецтвознавці з партійним стажем”, які твердять про побутовість українського театру, шароварщину, несамодостатність вітчизняної драматургії. Ніби відповідаючи їм, Іван Васильович говорив: “Я практично стверджую виставами — драматургія і театр корифеїв високого романтичного, поетичного звучання. Найяскравішим фактом також є неперевершені аншлаги по 150—200 разів вистав Григорія Воловика, Михайла Донця, та всіх інших, які офіційно не протестували проти директив ЦК, а просто плювали на них і ставили те, що говорило про народ. Кропивничанство передбачає обов’язкові віру, надію, і любов до України”.
…Про Івана Васильовича Казнадія писати і легко, і важко водночас. Легко, бо він був дуже відкритим, простим у спілкуванні й побуті, охоче йшов на контакт, запрошував журналістів до себе додому, із задоволенням говорив про те, що хвилювало і стало справою усього життя — про театр та його проблеми. Любив згадувати, проводити історичні паралелі, щоразу свіжі й незаяложені. Спілкування з ним давало чисту енергетику, після таких розмов здавалося, ніби у тебе крила виростають, хотілося дякувати Богові, що на світі є такі люди, є така опора для тих, хто шукає і сподівається. Це, власне, стосується і його дружини, заслуженої артистки України Світлани Мартинової, з якою вони прожили разом 52 роки і з якою весь цей час ділили велику спільну любов — до театру. Помітною була й їхня буденна турбота один про одного: ось Іван Васильович поспішає на ринок — зі старомодною авоською, у незмінній спортивній шапочці-півнику, у простенькій курточці. І в такі хвилини він завжди був готовий поділитися своїми враженнями про прем’єру, розповісти якусь бувальщину, яких знав, здавалося, безліч.
Такою ж відкритою, доступною і щирою була й його дружина, його Муза — Світлана Андріївна. Вона — виходець із театральної родини, отож традиції, дух театру, високого мистецтва був для неї органічним і природним. Інтелігентність, високий професіоналізм — ось критерії, від яких вона не відступала ніколи. Ще початкуючою журналісткою прийшла брати у неї інтерв’ю, і вона вразила внутрішньою вишуканістю, високим регістром думок, небайдужістю до всього, до чого була причетна. А ще запам’яталися її поради, як формувати свій зовнішній вигляд, аби він гармоніював із твоїм внутрішнім світом.
— Професіоналізм у театральній справі перестає бути престижним, — ділилася наболілим Світлана Андріївна, — самодіяльність пішла в професіонали. У наш непростий час театр, як ніхто, мав би підтримати народ, піднести його дух. А перед колективом, який все-таки має великий потенціал, не ставлять крупних завдань, немає підтексту, глибини думки, те, що ми робимо, не завжди відповідає вимогам життя. А головне — це вихована інтелігенція, яка має гідність людську і державну.
Якщо ці слова стосувалися театральної справи, то сьогодні подібні процеси бачимо в усіх сферах життя.
* * *
Якось перед черговим днем театру я звернулася до кількох кропивничан із простим запитанням: “Чим є для вас театр?” І була вражена емоційністю і глибиною відповідей. Ось що тоді сказав Іван Казнадій:
— Театр для мене — єдина чарівна мрія. Я почувався найщасливішим у світі, коли читав на шкільній олімпіаді “Мені тринадцятий минало” Тараса Шевченка, коли на фронті, між боями читав солдатам “Васілія Тьоркіна” Твардовського, коли на вступних іспитах до театрального інституту читав “Я — єсть народ…” Павла Тичини. Ось уже понад 50 років я сягаю найвищих вершин щастя, коли здаю чергову зі своїх вистав. Найкраще, найздоровіше я почуваюся на сцені. Це — мій кисень, моя насолода і моє сп’яніння.
Така любов до театру не помирає…
Отож на будинку, де жило подружжя, варто встановити меморіальну дошку, аби кіровоградці пам’ятали про цих палаючих любов’ю до театру, до мистецтва, до України людей. Дуже скромних у побуті. Адже місто, Україну творять не ті, хто сидить у дорогих ресторанах та їздить у шикарних авто, а хто самовіддано любить свою справу, віддає їй усю душу, творить ту ауру, яка підносить душі й стає містком у вічність.
