СТЕЛА ЗРІЛОГО ЖИТА

У Веркіївці, рідному селі Юрія Мушкетика, радянська влада закрила “Просвіту”, а всіх її членів, учителів, розстріляла.

Олександр АСТАФ’ЄВ

Якби рай не був розташований десь у межиріччі Тібру і Євфрату, то він міг би цілковито розкинутися тут, недалеко від Ніжина, у Веркіївці, на батьківщині письменника Юрія Мушкетика. Над головою шелестять дерева, з-під довгого, навислого гілля беріз видніється селищна панорама: куполи Троїцької і Миколаївської церков, споруди садиби колишнього радгоспу, готелю, середньої школи, лікарні, навчально-виробничого комбінату, музею радянського військового діяча Миколи Кропив’янського.
Оце і є знамените селище, яке колись, ще у ХVІ ст., належало шляхтичу Веркію Остиківському і від нього успадкувало свою назву, хоча в радянські часи її перекрутили на Вертіївку і так воно тепер називається в усіх енциклопедіях і довідниках. За цими зеленими декораціями природи, у п’янкому, розлитому запаху літа, можуть критися людські трагедії, спливати в пам’яті історичні події, оживати несподівані враження, від яких уява шугає між гіллям беріз, а серце раптом тремтить і б’ється.
Про одну з таких подій я дізнався колись випадково, працюючи в архіві СБУ і збираючи матеріали до тому “Чернігівська область. Репресовані історією”. В одній із кримінально-архівних справ повідомлялося, що у Веркіївці колись існувала “Просвіта”, яка у 20—30 роках ХХ століття складалася здебільшого із учителів, згодом її розгромили, а трохи пізніше, у 40-х, її членів розстріляли. Паморочиться в голові чи то від цих важких спогадів, чи то від надміру краси.
Я вже колись повертався цією дорогою із селища до Ніжина в березні 1999 року, коли до Веркіївки приїхав відзначати свій сімдесятирічний ювілей Юрій Мушкетик, і я потрапив до кола письменників, що були присутні на його зустрічах із земляками. Пам’ятаю виступи у школі, в Будинку культури і збентежені обличчя земляків, які раділи з приїзду високого гостя.
— Чи чули Ви про цю народну трагедію та її учасників? — запитав я тоді Юрія Михайловича, посилаючись на відповідні архівні документи.
— Так, люди в селі їх пам’ятають, проте говорять про це дуже обережно, з великим побоюванням. Навіть важко відрізнити, де правда, а де міф.
— У селі якось вшановують їхню пам’ять?
— Та ні, не вшановують ніяк. Це ж були, так би мовити, вороги народу, а про них говорити не велено. З усіх пам’яток про бурхливі революційні події того часу зберігся лише музей Миколи Кропив’янського.
Нічого нового не додала до почутого ні розмова з директором школи, ні відповідь голови селищної ради. “Це ж треба, — подумав я про себе, — одним ставлять меморіальні музеї, а про інших навіть не згадують”. На пам’ять сплили поетичні рядки:
Та покажіть хоч знак про безіменних,
яких свідомо обернули в прах,
згноїли в тюрмах або таборах,
звели в тортурах у багатоденних.
Мене переслідувало якесь пригноблене почуття, і я вирішив будь-якою ціною ще раз повернутися до цієї архівно-кримінальної справи.
“Може, це налякав мене власний голос?” — подумав я, гортаючи пожовклі сторінки архівно-кримінальної справи №1865, заведеної на веркіївських учителів у квітні 1938 року. Крізь відчинене вікно на гіллі яблуні затріпотіла птаха. Може, це я розбудив когось із свідків цієї справи? Зрештою, і свідчення у таких справах не добровільні, а силоміць здобуті, вибиті з людини під час тортур, тому вони й віддають холодом, від них важчає голова, кров гучно шугає у горло і вуха. Ось дізнання на допиті 11 квітня 1938 року Дудченка Петра Кузьмовича:
“Приїхавши в село Веркіївку, я застав уже організацію “Просвіти”, нею керувала голова Віра Олексіївна Грищенко. Я вступив до “Просвіти”, в ній працювали веркіївські вчителі. Праця наша виявлялася в тому, що ми влаштовували репетиції, на яких вивчали пісні, ставили п’єси в театрі, як “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник” та інші. На виручені гроші “Просвіта” закупила 30 букварів і купувала українську літературу. “Просвіта” проіснувала до 1918 року” (архів СБУ, справа П-4476, с.519).
А в чому ж тут злочин? У тому, що веркіївські вчителі займалися просвітництвом, проводили культурну роботу на селі? Тоді на таких підставах треба було б заарештувати більшість героїв української літератури, героїв романів і повістей “Хмари” і “Над чорним морем” Івана Нечуя-Левицького, “Сонячний промінь” і “На розпутті” Бориса Грінченка, “Лель і Полель”, “Великий шум” Івана Франка та ін. Читаю далі: “В 1917 році голова земської управи Гаврилей Юхим Никифорович організував партію есерів (керівництво есерівської партії: Гаврилей Юхим Никифорович — голова; Лагойко Андрій Данилович — секретар; Суярко Василь Савич — член комітету). До партії записалося 17 осіб, в основному члени “Просвіти” і активісти церкви” (П-4476, с.519).
Важко пояснити похмуре озлоблення, а може, навіть і страх у радянської влади, викликані постаттю українського есера Юхима Гаврилея. Детальніше про нього розповідає історик Віктор Ємельянов у статті “Трагедія українського есера: Юхим Гаврилей” (“Ніжинська старовина”, 2009, вип. 8, с. 150—155). Бунтівник походив із простих селян і навчався в Києві, де здобув фах учителя. На початку ХХ століття опинився у вирі національно-визвольного руху. У виборі життєвого шляху він не помилився, навмисне не обдурював себе, не напускав на себе туману. У нього свідомо визріло рішення підпільної боротьби проти царату. Його духовними учителями були композитор Микола Лисенко, історики Володимир Антонович і Михайло Грушевський, він підтримує з ними зв’язки. Стає членом Української Революційної Партії (РУП), бере участь у революційній пропаганді на селі.
Юхим Гаврилей був справжнім патріотом, його єством і вчинками рухало переконання, що український народ має бути вільним і повинен скинути з себе імперське ярмо. Він бере активну участь у революційних подіях 1905—1907 рр., перетворює свій будинок у Веркіївці на революційний штаб, тут засідає комітет РУП, працює друкарня. Його ув’язнюють у ніжинській тюрмі, згодом випускають на волю, під час єврейських погромів він ледь не гине він рук чорносотенців, грабують його будинок, після чого він готує селянське повстання на Ніжинщині. Так, виступаючи на волосних зборах у Веркіївці 25 травня 1906 року, він закликає селян боротися за рідну землю, за українську церкву, навчати дітей рідної мови, а військову повинність відбувати лише в Україні. Жандарми влаштовують на нього справжнє полювання, він потрапляє до їхніх рук, згодом тікає, емігрує. Повертається у Веркіївку через 10 років, навесні 1918-го. Йому вже 50, він стомлений від життя, цілковито не приймає більшовицької теорії і практики, якої дотримується його односелець, згодом видатний військовий діяч Микола Кропив’янський, залишаючи після себе трупи невинних людей, пограбовані і понищені храми, розгромлені осередки “Просвіти” і хати-читальні. Одна з колишніх черниць Введенського монастиря у Ніжині в жахливих барвах змалювала моторошну картину того, що робив Микола Кропив’янський та його бійці з монашками (див. нарис “Васса” у ніжинській газеті “Просвіта”, 1994, число 2—3). Юхим Гаврилей каже своєму землякові: “Сам у темряві блукаєш і інших ведеш”. Якийсь час Ю. Гаврилей очолював Ніжинський повстанський комітет, який підтримував програму Директорії і мав встановити українську владу на місцях, борючись і проти денікінців, і проти більшовиків. Після встановлення радянської влади став головою Ніжинської кооперативної спілки. Публічно викрив махінації з продовольчими пайками начальника Веркіївського продовольчого комітету. На Гаврилея настрочили донос до ніжинського чека, що він запеклий самостійник, вів пропаганду за Директорію і Петлюру, виступав проти радянської влади. Його заарештували і відправили етапом до Чернігова, а згодом до Харкова. На захист Юхима Никифоровича піднялася вся Веркіївка, односельці на загальному сході прийняли резолюцію: “Прохаємо владу визволити з-під варти Гаврилея, який усім своїм життям належить до захисників соціалістичної революції”. Та вирішальною в його житті стала телеграма авторитетного на той час лідера ніжинських червоних партизанів Миколи Кропив’янського: “За громадянином Гаврилеєм якихось революційних дій не визнано”. Вона перекреслила його участь у революційних подіях 1905—1907 рр., діяльність у РУП, і те, що він очолював комітет цієї партії, був членом Центрального комітету Партії українських соціалістів-революціонерів і замовчувала те, що його не раз ув’язнювали царські жандарми, що він усе життя боровся за справедливість. Радянський воєначальник і його земляк злукавив, не забажав ділити з ним революційну славу і висунув на культ поклоніння лише свою постать. Чекісти, вдавшись до хитрощів, заарештували сина Гаврилея — Миколу, розкрали домашнє майно, вигнали з хати трьох його дітей — Оксану, Василя і Сергія (дружина померла раніше), яких врятували односельці.
Юхим Гаврилей згодом повернувся додому, але 2 вересня 1930 року його знову заарештували — цього разу за участь у діяльності “Українського Національного Центру”, яким нібито керував Михайло Грушевський, — і засудили на 6 років таборів. Згодом йому інкримінували ще й створення у Веркіївці військової організації “Народна самооборона”, яку нібито він очолював. Старого українського революціонера розстріляли в Києві 30 грудня 1931 року, місце його поховання невідоме.
Тепер зрозуміло, чому на допиті Петра Кузьмовича Дудченка, 10 квітня 1938 року, чекістів цікавила постать Гаврилея. Та повернімося знову до свідчень підсудного: “Незабаром після цього (тобто після 1917 року. — Авт.) до Веркіївки приїхав єпископ Орлик” (П-4476, с. 520).
Степан Орлик, останній представник славного роду українського гетьмана Пилипа Орлика, народився 9 січня 1891 року у селищі Любар на Жимотирщині, закінчив Духовну академію в Парижі. 1916 р. висвячений на священика, працював на Волині, у Грузії (м. Тбілісі). 1917 року організував кілька українських парафій на Кавказі, а в травні 1921 року повернувся в Україну, віддавав усю силу й енергію відродженню Української церкви. 30 жовтня 1921 року, на І Всеукраїнському Православному Церковному Соборі його висвятили на єпископа Ніжинського, згодом він — єпископ Волинський і Житомирський. У Житомирі, в колишній Архієрейській церкві, він заснував українську парафію, на священика для неї висвятив Миколу Хомичевського, згодом відомого перекладача і письменника (псевдонім Борис Тен). На Волині Степан Орлик організував близько 50 парафій Української Автокефальної Православної Церкви. У 1925—1927 рр. він — архієпископ Волинський і Житомирський, брав участь у дискусіях із московським духівництвом і представниками радянської влади, 1926 року у Житомирському Жовтневому палаці полемізував із наркомом освіти РРФСР Анатолієм Луначарським. Більшовики, стурбовані постійним зростанням громад УПЦ, посилили утиски цієї церкви й розпочали пряме цькування її ієрархів. 18 липня 1927 р. архієпископа Степана Орлика заарештували, звинувативши його у контрреволюційній агітації, привласненні церковних цінностей. У січні 1929 року справу ще раз переглянули і засудили його на 10 років. Покарання відбував на Соловках, працював у концентраційній лікарні. Після ув’язнення він закінчив Московський медичний інститут і одержав диплом лікаря. Проживав в Астрахані, де завідував одним із районних медичних пунктів. Навесні 1938 року його знову заарештували і перевезли до Житомира. Після важких допитів, побоїв і нервових потрясінь Степан Орлик втратив зір. Його, сліпого, водили на допити, вибиваючи свідчення, що він нібито працював на користь іноземної розвідки, входив до керівного складу військово-офіцерської організації на Волині й під прикриттям релігійних громад намагався повалити радянську владу в Україні й встановити націоналістичну республіку. 10 травня 1938 року рішенням трійки, за підписом секретаря Зуба, його засудили до розстрілу. Вирок виконано 2 червня 1938 року. Так увірвалося бентежне життя архієпископа Степана Орлика, яке увібрало в себе і сповнену надій молодість, і служіння Українській церкві, і весь трагізм часу.
У своєму зізнанні на допиті Петро Дудченко сказав про Степана Орлика зокрема таке: “Він зібрав усіх учителів у першій Веркіївській школі. На цьому зібранні були присутні:
1. Полторацький Іван Давидович; 2. Деменко Микола Андрійович; 3. Данилевський Василь Федорович; 4. Кунтиш Микола Фомич; 5. Носач Микита Михайлович; 6. Сидорець Микола Павлович; 7. Суярко Іван Васильович; 8. Гриценко Федір Олексійович; 9. Хохлова Єфросинія Прокопівна; 10. Смаль Ілля Євдокимович; 11. Турчина Євгенія; 12. Сидорець Євдокія Павлівна; 13. Зоценко Іван Павлович; 14. Дудченко Петро Кузьмич; 15. Дудченко Ганна Григорівна; 16. Дудченко Парасковія Іванівна; 17. Крутько Петро Феодосійович; 18. Зоценко Іван Андрійович; 19. Серновець Іван Степанович; 20. Зоценко Степан Антонович.
На цьому зібранні з агітаційною промовою виступили Орлик, Турчин Микола Гнатович і Полторацький Іван Давидович, які наказували вступати до націоналістичної організації і вести агітацію за українізацію церкви. За українізацію церкви також виступали Деменко, Кунтиш, Серновець, Крутько, Суярко і Полторацький.
Націоналістами були Деменко Микола Андрійович, Полторацький Іван Давидович, Судьбин Григорій Генуарович, Лукьянченко Гурій Сергійович. Націоналізм у школі протягували Деменко і Лукьянченко, викладаючи мову, а також і Судьбин” (П-4476, с. 520).
На допиті 11 квітня 1938 року Петро Дудченко підтвердив свої свідчення, які виклав у заяві від 10 квітня 1938 року, і додатково назвав як учасників “Просвіти” таких осіб:
“1. Костенецького Василя Омеляновича; 2. Мохнатка Андрія Івановича; 3. Мохнатко-Бобро Олександру Андріївну; 4. Мохнатко-Носач Юлію Андріївну; 5. Іваненко Андрія Афанасійовича; 6. Іваненко Варвару Іванівну; 7. Іваненка Івана Михайловича” (П-4476, с. 521).
Ще одним свідком у “Веркіївській справі” проходив Федір Степанович Клюзко. На допиті 14 квітня 1938 року він сказав (і це було оформлено відповідним протоколом): “В 1921 році в с. Веркіївку приїхав Орлик, який зупинився на квартирі Косинського Феодосія Никифоровича. Якийсь час Орлик був у мене на квартирі і збирав актив, на якому були присутні: Турчин Микола, Деменко Микола, Серновець Степан Іванович, Зоценко Степан, де вирішувалося питання церкви” (П-4476, с. 521).
Як свідок виступив і Павло Іванович Дереза. На допиті 13 квітня 1938 року зізнався: “Дійсно, в 1919 році я вступив до партії есерів, якою керував член ЦК УАСО — Гаврилей. Тоді ж я — Дереза, Гаврилей та інші були обрані на Чернігівський губернський з’їзд есерів. На з’їзді я не був, спізнився на поїзд. На позиціях есерів я залишався до дня арешту. В 1929 році я за антирадянську діяльність був арештований органами ДПУ і засланий на Північ терміном на 3 роки” (П-4476, с. 521).
Очевидно, що були ще й інші справи й інші свідчення, які не потрапили мені до рук. Річ у тім, що підозрюваний міг проходити по кількох справах одразу, як, наприклад, Іван Давидович Полторацький, чиє ім’я фігурує в архівно-кримінальних справах № 1295 і № 1865. Головний вердикт щодо веркіївських просвітян був таким: їх усіх звинуватили у контрреволюційній діяльності й пропаганді, спробі повалити радянську владу. Пошлюся на підсумковий документ:
“Архівно-кримінальна справа № 1865.
1. Зощенко Степан Антонович, 1892, Веркіївка, учитель Веркіївської середньої школи;
2. Шлома Василь Андрійович, 1887, Веркіївка, учитель неповної середньої школи с. Бобрик;
3. Горбаченко Кузьма Павлович;
4. Гриценко Федір Олексійович,1889, Веркіївка, учитель початкової школи;
5. Носач Микита Михайлович, 1882, Веркіївка, учитель неповної середньої школи;
6. Вербило Андрій Іванович;
7. Олексенко Микита Герасимович;
8. Судьбин Григорій Генуарович, 1882, Веркіївка, учитель Кунашівської середньої школи;
9. Полторацький Іван Давидович, 1893, Веркіївка, вчитель Веркіївської середньої школи”.
Рішенням трійки від 29 квітня 1938 року вони всі засуджені до розстрілу” (П-4476, с.521).
Дудченка Петра Кузьмича засудили до ВМП рішенням трійки від 15 квітня 1938 року. Про долю інших просвітян мені нічого не відомо.
Млинок більшовицького терору перемолов їхні життя настільки цинічно, що ніхто з їхніх батьків, дітей і онуків так і не дізнався, що з ними трапилося насправді, як вони загинули, де їхні могили.
Повертаюся до Ніжина полем, де ніщо не заважає моїм очам виміряти його завдовжки, завширшки і впоперек, і тільки маки і сині волошки де-не-де з-поміж стиглого колосся нагадують про трагедію веркіївської “Просвіти”. Тільки стела зрілого жита уславлює сьогодні життя просвітян, що, може, нічого такого героїчного і не робили — просто жили, просто любили рідну землю, рідну мову, ходили до церкви, навчали дітей співати українських пісень, грали в “Наталці Полтавці” та в “Москалеві-чарівнику”, купували букварі для діток, ширили українські книги. Сильні, мужні натури, невтомні у своєму презирстві до фальші. Я б навіть сказав, що всі вони — вихованці української літератури, продовжувачі національної справи Радюка, бо ж виховані на романі Івана Нечуя-Левицького “Хмари”, на його повістях “Над чорним морем”, “Гастролі”, “Дивовижний похорон”. Сформувалися під впливом подібних творів Бориса Грінченка, Івана Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського…
Тепер над ними синє небо братається із житньою землею, розгортає бездонно-глибоке шатро серпневий полудень, погляд так і тоне у безкрайому просторі жита, як потонула душа просвітян у безмірній безодні. Над полем чується перше зітхання комбайна, після якого лягають положисті вали жита. Вітерець дихнув, засюрчав коник, десь далеко ударив перепел, а над стежкою понеслася-полилася, наче срібний дзвіночок, пісня комбайна. Біля неї розкочується друга. Сонце! Сонце! Це тебе, вічний світе, вітає стела зрілого жита з цяточками маків і волошок — іменем убієнних, частинками їхніх живих душ. Їхні муки, їхня радість, їхня утіха — все в цьому житі. Скажи ж мені, царю земний, чоловіче, чого ж ти інколи буваєш таким жорстоким?

Веркіївка—Ніжин—Київ,
серпень 2011

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment