Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Кілька років тому на одній із міжнародних промислових виставок у Китаї стався цікавий випадок. До українського стенда, де були представлені й роботи Людмили Смолякової, підійшли китайці. Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили на відреставрованій кераміці часів Трипільської культури знайомі зображення “інь” і “янь”. А коли довідалися, що символ світла й тіні, жіночого й чоловічого начал, символ “діалектики” життя веде свій початок не зі стародавньої культури їхнього народу, а з культури набагато давнішого етносу, нащадками якого є українці, то зовсім збилися з пантелику.
Тим, хто хоч трохи цікавиться історією прадавньої цивілізації на території від Карпат до Дніпра (VII—III ст. до н. е.), до подібної реакції не звикати. Отож тут насамперед мають сказати своє слово науковці, фахівці різних галузей людського знання. Одним із таких і є Людмила Смолякова, народна майстриня з реставрації трипільських артефактів.
Такої ентузіастки справи ще пошукати. Багатьом українцям у неї варто було б повчитися не лише закоханості у рідну минувшину. Без будь-якої підтримки з боку держави, з року в рік наполегливо і на високому рівні провадить вона просвітницьку роботу і пропаганду малознаної Трипільської історико-культурної спадщини. Нерідко її можна побачити на польових археологічних розкопках Київщини, Черкащини — місцях, де відкриті й сьогодні відкривають найбільші мегаполіси. Вона бере участь у численних виставках і етнофестивалях, зустрічається зі школярами й веде майстер-класи, поповнює музейні експозиції і читає лекції тощо. Але найголовнішим залишається робота з глиною — відтворення за окремими фрагментами посуду, іграшок, сакральних предметів трипільців, їхнього первозданного вигляду. Крім кераміки, вона опікується також ткацтвом, вишивкою, розробкою прикрас і костюмів давніх предків тої пори. У неї одна ідея: знайомити, залучати до вивчення нашої спадщини якнайбільше дітей. Адже любов до Батьківщини, національна гордість, активна життєва позиція має конкретні причини. А ще досвід її спілкування з дітьми доводить, що вони здатні розуміти, розшифровувати закладені символи в тих же трипільських статуетках, малюнках, вишивці навдивовижу правильно. Звідси — формування інтелектуальної, духовної особистості.
Із цією метою Людмила Смолякова оббивала не одні високі пороги. Позаторік вона звернулася до Академії педагогічних наук України з приводу співпраці. Відповідь не втішила. У листі-відповіді, підписаному президентом АПН академіком НАН і АПН України В. Г. Кременем зазначалося, що стосовно її пропозицій, “то вони великою мірою стосуються інших міністерств і відомств, від яких залежить відкриття інформаційних центрів, музеїв, парків, скверів тощо”. І порада: мовляв, звертайтеся у відповідні лабораторії Інституту педагогіки (лабораторію трудового навчання), Інституту педагогічної освіти та освіти дорослих, Інституту професійно-технічної освіти АПН України, що мають споріднену з її інтересами проблематику. Саме там і можна знайти підтримку авторських ініціатив і розробок.
Із подібними пропозиціями звернулася Людмила Смолякова і до Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Звичайно, громадська організація має не бозна-які можливості, яких не порівняти з можливостями держави. Але з огляду на величезні пізнавально-просвітні можливості роботи народної майстрині Смолякової просвітянам варто було б долучитися до цієї надзвичайно цікавої і корисної роботи. Адже сподіватися на підтримку того-таки Міносвіти з його очільником, Табачником, який на догоду своїм покровителям глумиться і відверто глузує з української історії, марна справа.
