КВІТНИ, МОВО НАША РІДНА

Сьогодні, коли ми знову мусимо ставати в обороні рідної мови, з одного боку, жахаємося того, як тяжко отруєно свідомість багатьох українців. Мільйони (!) з них на своїй землі говорять чужинським наріччям. З іншого — ми, попри все, відчуваємо у собі впевненість і велику потугу, бо за нами численні покоління українського народу, що впродовж багатьох тисячоліть надбав і зберіг для нас і наших нащадків таку дивовижно багату мовну скарбницю, що перед нею нікчемніють усі україноненависники разом узяті.
Віддаючи належне славним предкам, з особливою вдячністю згадуємо наших письменників, які завжди стояли на сторожі рідної мови. Важко й уявити, якою була б доля і нашої мови, і нашого народу, якби не з’явилися такі могутні постаті, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка…
Одним із найбільших поборників української мови був Павло Тичина. Він її не лише возвеличував своїми ліричними шедеврами, а й був дієвим пропагандистом і захисником.

Григорій ДОНЕЦЬ,
Музей Павла Тичини,
Київ

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ
Ще навчаючись у бурсі та духовній семінарії, де українську мову не те що не викладали, а й забороняли нею говорити, часом навіть били за “ідіотскій язик”, Тичина став палким прихильником національної ідеї. Він бере активну участь у засіданнях українського гуртка, починає писати вірші рідною мовою, записує українські народні пісні, прислів’я, приказки.
Павло Тичина мав хист до музики і малювання, міг стати відомим диригентом чи художником, як, власне, і священиком, з огляду на його освіту. Та по закінченні духовної семінарії він вирішує навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету. І лише тодішні правила прийому перешкодили вступу. Одначе саме філологія стала його покликанням і долею.
Під час національно-визвольних змагань на початку ХХ ст. Тичина всім серцем прийняв і привітав Українську революцію. Про тодішні настрої поета можемо мати уявлення з його листа до брата Євгена, написаного у квітні 1917 року: “Ще раз здоровлю тебе з тим празником, що пройшов (з великоднем), і з тим, що прийшов і не проходить. (…) Тепер, як Бог дасть, то тобі б слід було приїхати на Вкраїну — побачив би, що робиться. Уже в Басані (Новій), в Ярославці, Щасновці закладено товариства “Просвіти”. У Києві вже діти ходять вчитись до Української гімназії.
В самому Києві щось чотири чи п’ять газет українських. (…) Ваня мені пише вже правильно вкраїнською мовою, особливо на кувертах, також і Оксана. Я Оксану хочу якось пристроїти на літні курси вкраїнських вчителів”.
Наприкінці листа Павло Тичина ще й дає таку настанову: “Пиши на куверті не Тичиніну, а Тичині. Так мені пише уже і Ваня, й Оксана”.
Як бачимо, поет не лише виголошував схвалення українізації, а й розпочав її з себе, з повернення правдивого родового прізвища, і спонукав до цього братів і сестер.
У той період Павло Тичина працював у газеті “Нова Рада”, де публікував різні повідомлення про поточні події, а також свої поетичні твори. Перебуваючи у вирі стрімкого національного відродження, він послідовно відстоював нагальну потребу всеохопного впровадження на етнічних теренах української мови, рішуче відкидав недолугі вигадки про її меншовартість. Так, у квітні 1917 року в “Новій Раді”, у двох числах поспіль, за підписом “Я. Тут” з’являються віршовані фейлетони поета “Плач Антонія” та “Молитва “Кієвлянина”, в одному з яких висміюється запеклий русифікатор і прибічник московської церкви архієпископ Харківський Антоній Храповицький, а в іншому — російськомовна газетка, відома затятим антиукраїнським спрямуванням.
Як відомо, наш Ренесанс 1917—1920 років відбувався дуже непросто — і через ворогів-українофобів, і через недолугість наших рідних політиків. Скажімо, один російський письменник, якого прихистила й вигодувала українська земля, демонстративно збиткувався над українськими назвами київських крамниць і, врешті, опустився до ганебних висловів про українську мову (“гнусний язик”). Цей чоловік, судячи з прізвища, мав татарське походження, але зрікся своїх етнічних коренів і пропагував таке ж відступництво серед наших землячків, багато з яких, на жаль, піддавалися імперській асиміляції.
Та, на щастя, були й подвижники українського духу. І поміж них Павло Тичина. Своєю оригінальною, мелодійною поезією він засвідчив високий рівень розвитку української мови, її милозвучність, лексичне багатство. І вже після виходу 1918 року його першої збірки “Сонячні кларнети” говорити про нашу мову як про буцімто біднішу за імперську для будь-якої розумної людини стало виявом непристойності й невігластва. Павло Тичина тонко відчував мелодику української мови, умів добирати найнеобхідніші слова у найкращій послідовності, уславився як неперевершений майстер архітектоніки вірша. Та секрет музичності тичинівської поезії ще й у тім, що поет був не лише вправним користувачем рідної мови, а й словотворцем. І практично всі ці новотвори органічно влилися в мовний обіг. Загалом же у творчій спадщині Тичини мовознавці нараховують понад тисячу неологізмів.

ХАРКІВСЬКИЙ ПЕРІОД
Поетове ім’я стає відомим у Польщі, Італії, Чехії, Німеччині, Франції, Росії… Але саме тоді, коли у Європі Тичину називали геніальною особистістю, письменником світового значення, “на нашій не своїй землі” комуністичний режим розпочинає переслідувати його як петлюрівця, як речника Української Народної Республіки. Лише заступництво Василя Еллана-Блакитного врятувало поета від можливого ув’язнення. Друг Павла Григоровича з юнацьких літ, впливовий партійний діяч Еллан-Блакитний, фактично, врятував Тичину. І влаштував його на роботу в харківський часопис “Червоний шлях”.
Харківський період (1923—1934 рр.) творчості Павла Тичини був небагатим на вагомі поетичні здобутки, та є збідненим і невиразним порівняно з сонячнокларнетними часами Української революції. Але для розвитку української літератури, а отже, й української мови, Тичина за ці 11 років зробив надзвичайно багато. Працюючи у “Червоному шляху” завідувачем відділу художньої літератури, він листується з авторами, перечитує, редагує, готує до друку силу-силенну творів тогочасних письменників. І, мабуть, не даремно навіть такі видатні майстри слова, як Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Майк Йогансен, Василь Мисик вважали Павла Григоровича своїм учителем. Тичина керував літературним гуртком харківської робітничої молоді, де не тільки допомагав юним талантам удосконалювати письменницьку майстерність, а й переконував тих, які писали російською мовою, переходити на українську.
Тичина поволі набуває неабиякого авторитету у сфері філологічної науки. 1929 року його обирають академіком. І хоч із початку 1930-х поет змушений був перейти у своїй творчості на стиль більшовицьких газет і одягти гамівну сорочку радянського письменника, однак і в так званих партійних віршах він часом засвідчував красу й милозвучність української мови, як-от:
Повне літо да перелито,
медоцвітами нахиля.
Дощик бором та перебором,
переструнюючи гілля.
Дуже промовистим у контексті мовного питання є відомий вірш “Чуття єдиної родини”, написаний 1936 року. Пригадаймо: то час не лише сталінського терору, фізичного винищення людей, а й згортання політики коренізації, проголошення курсу на злиття народів СРСР у “новую общность” — єдиний радянський народ. Національні культури і мови, окрім, звичайно, російської, були приречені.

ПРАВОПИСНА
КОМІСІЯ
У травні 1938 року Рада Народних Комісарів УРСР затвердила Державну Правописну комісію. До її складу ввійшов П. Тичина, який на той час очолював Інститут літератури Академії наук України. Перед комісією ставили завдання “ліквідувати націоналістичні перекручення” у чинному правописі. За три роки роботи комісії було опрацьовано чотири проекти українського правопису, кожен наступний  дедалі більше зближувався з російським. Паралельно укладали Російсько-український словник, до Редакційної комісії якого також включили Тичину. У роботі Правописної та Редакційної словникової комісії постійно виникали гострі суперечки.
Про те, в яких умовах антиукраїнського і антинаукового мракобісся працювалося над правописом і згаданим словником тим, хто по-справжньому вболівав за українську мову, свідчить лист Агатангела Кримського до заступника голови Ради Народних Комісарів УРСР Ф. А. Редька від 4 травня 1941 року. Видатний мовознавець писав: “…складено його (Російсько-український словник. — Г. Д.) із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру.(…) Я весь хвилювався і тремтів, слухаючи войовничі наступи діячів українського мовного калічення, а як вернув додому тяжко заслаб”. Академік зі світовим ім’ям обурювався, що українську лексику намагалися “збагатити” такими покручами, як “гравіровка”, “ізящний”, “нравственний” та ін. З листа Кримського дізнаємося і про його однодумців, яких було лише двоє — Тичина та Яновський. Така мужня позиція поета в часи свавілля сталінщини викликає повагу і вдячність.
Показово, що саме у роки роботи цих комісій (1938—1940 рр.) Павло Тичина пише три статті, присвячені розвитку і чистоті української мови, а саме: “Слово — зброя”, “Про мову наших газет”, “Про огріхи преси”. У них поет засуджує вживання росіянізмів та закликає не боятися неологізмів, позаяк мова, на його думку, є живим організмом. Це суперечило лінії партії, яка скеровувала науковців на зближення двох “братніх” мов.

ЕВАКУАЦІЯ
Із початком воєнних дій на території України Павло Тичина у складі Академії наук виїздить в евакуацію до Башкирії. Перебуваючи далеко від Батьківщини, схвильований долею рідного народу, розтерзаного протистоянням двох кривавих режимів, поет пише низку творів потужного патріотичного звучання — “Мій народ”, “Голос матері”, “Матері забуть не можу” та ін. Вершинним твором Тичини воєнного періоду став могутньої духовної сили вірш “Я утверждаюсь”, у якому він промовляв від імені всього українського народу:
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
І як свого часу Тарас Шевченко, відбуваючи заслання в азійських степах, молився за рідне слово (“…поза Уралом/ Блукав і господа благав,/ Щоб наша правда не пропала,/ Щоб наше слово не вмирало…”), отак і Тичина за тисячі кілометрів од батьківської землі переймається материнською мовою. Поет усвідомлює, що доля українського народу нероздільна з долею його мови, і ця думка є наскрізною в його поезії.

Проте Тичина не тільки оспівував українську мову в поетичних творах, вболіваючи за неї як поет і громадянин, а й опікувався мовним питанням із професійного обов’язку — за посадою. Адже восени 1941 року в Уфі відбулося об’єднання двох науково-дослідних установ і створення Інституту мови і літератури АН УРСР, директором якого призначили Павла Тичину. Уже на першому засіданні Вченої ради, де розглядали стан роботи над підручником для вишів з історії української літератури, Павло Григорович окремо наголосив на необхідності висвітлення в ньому “еволюції української літературної мови”. Коли ж відомий мовознавець Леонід Булаховський завершив свою наукову працю про наголос в українській мові, Тичина негайно написав рецензію, наголошуючи: “Потреба в такій роботі велика. Якість цієї роботи висока”. Висновок рецензента був однозначний: “Швидше б друкувати цю роботу”. І 1943 року в Уфі книжка Л. Булаховського “Український літературний наголос (характеристика норми)” побачила світ.
7 січня 1943 року на пленумі СПУ Павло Тичина виголосив доповідь “Розвиток української радянської культури за 25 років”. Цікаво, що історичний культурний розвиток українського народу поет означив од “стародавніх часів його, потім від часів культури Київської Русі, культури Галицько-Волинського князівства, культури України ХІV, XV і подальших часів”. Фактично, всупереч офіційній радянській науці, було озвучено концепцію Михайла Грушевського. Тичина схвалював національну політику 1920-х, яку вже давно було згорнуто, тим самим, по суті, заперечуючи тодішню політичну програму Компартії.
Він знав силу рідного слова, розумів його велику роль у піднесенні патріотичних почуттів українців, які зі зброєю в руках відстоювали свою землю. Тому з ініціативи Павла Григоровича у квітні 1942 року в Уфі стотисячним накладом вийшов “Кобзар” із тичинівською передмовою, де, зокрема, пояснювалася потреба в такому чималому накладі: “…в листах, що надходять до Спілки письменників, до наших редакцій, до Академії наук, є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати “Кобзар” Шевченка на фронт!”

НА ОСВІТЯНСЬКІЙ НИВІ
У березні 1943 року, за рекомендацією Микити Хрущова, Павла Тичину призначають Народним Комісаром освіти УРСР. Відтоді поет очолював Народний Комісаріат, а пізніше — Міністерство освіти України аж до серпня 1948 року.
В Україні війна зруйнувала 18 тисяч шкіл, сотні тисяч дітей залишилися сиротами, виникла гостра потреба поповнення учительських кадрів, бракувало навчальної і методичної літератури… А до всього — ще й постійна боротьба за українськомовність навчальних закладів. Не завжди вдавалося долати русифікаторський тиск владних партійних структур, але Павло Григорович докладав максимум зусиль для стримання асиміляційних процесів у освітянській галузі. За кожної нагоди він обов’язково наголошував на першорядному значенні української мови в навчальному процесі. Сам вичитував ретельно верстки букварів, читанок, деяких інших підручників. Дуже коректно, але наполегливо вимагав (і таки домагався!) від чиновників-освітян володіти українською мовою, незалежно від того, де вони. Під керівництвом і за участю Павла Тичини було впроваджено “Правила для учнів”, у яких один із пунктів зобов’язував школярів плекати культуру мовлення й категорично забороняв лихослів’я.
31 серпня 1945 року в газеті “Зірка” було опубліковано звернення міністра освіти до учнів, де, зокрема, був такий заклик: “З особливою любов’ю вивчайте рідну мову, без цього не можна бути культурною людиною, не можна засвоїти основи інших наук”. Того ж року відбулася республіканська нарада активу працівників освіти. Тичина спрямовує роботу районних відділів освіти, директорів шкіл на “неослабний контроль… за підвищенням не тільки орфографічно-синтаксичної грамотності учнів, а й усієї їх мовної культури”.
Постійною турботою Павла Тичини як очільника освіти була праця над новим українським правописом. Цей процес тривав із 1938 року, і Павло Григорович був незмінним членом правописної комісії, робота якої пожвавилась у 1942—1943 рр. Урешті у серпні 1943-го у селі Помірках під Харковом, за присутності Микити Хрущова, відбулося підсумкове (як планувалося) обговорення правописного проекту. Після тривалих дискусій і погоджень, здавалося б, усі, зважаючи на доручення та тиск партійних органів, дійшли згоди: правопис необхідно затверджувати. Щоправда, залишався неузгодженим пункт про літеру “ґ”, але це питання відклали на пізніше. Останнє слово було за наркомом освіти, який своїм підписом мав надати чинності правопису. Тичина (як найпалкіший прихильник повернення літери “ґ” до української абетки) раптом запропонував поставити свій підпис завтра, на свіжу голову. Наступного дня автівка, в якій їхав Павло Григорович, потрапила під бомбардування. А там — контузія, перелом ноги, шпиталь… Після одужання знову постало питання про затвердження правопису, але непокірний нарком під різним приводом уникав цієї процедури. Дійшло аж до сварки з його добрим приятелем Леонідом Булаховським, якому випала місія домогтися від Тичини підпису. Тільки 1947 року новий “Український правопис” був остаточно затверджений, однак Павло Григорович і надалі вживав літеру “ґ”, про що свідчать його рукописи.

РЕАКЦІЯ
1947 року з призначенням в Україні “смотрящім” Кагановича суспільно-політична ситуація різко погіршилася: голодомор, жорстокі переслідування творчої інтелігенції, настійливі вимоги перепрофільовувати школи на російську мову навчання. Між міністром освіти Павлом Тичиною і кривавим Лазарем почали виникати конфлікти. Павло Григорович, усвідомивши неможливість відстоювати власні переконання на високій урядовій посаді, 1948 року добився своєї відставки.
Останні повоєнні десятиліття життя поет активно провадив державну і громадську діяльність. Він — народний депутат Верховної Ради УРСР і СРСР, академік, член радянського Комітету захисту миру, входить до правління товариства “Знання”, до складу численних редколегій довідкових та періодичних видань… Для власної творчості часу майже не лишається. Поетичний доробок Павла Тичини цього періоду не вельми великий за обсягом і надто заідеологізований. Та вряди-годи з-під пера поета з’являються ліричні перлини, і звісно ж, щире слово про рідну мову. Та й у тогочасній публіцистиці Павла Тичини раз по раз натрапляємо на докази того, як близько він брав до серця проблеми, пов’язані з українською мовою. В інтерв’ю Тичини часопису “Прапор” на запитання про ставлення до нав’язуваної тенденції уподібнення літератур і мов народів СРСР, поет обурено відповів: “Кажете, мови уподібняться?! Як же це?.. Це ж різні мови, з різним внутрішнім складом, фонетикою, морфологією, синтаксисом. Мови — це не друкарські машинки, де можна міняти алфавіти й шрифти. Це ж надзвичайно складні речі…”
До речі, Павло Григорович у питанні рідної мови не страждав на малоросійську меншовартість і, на відміну від тодішніх мовознавців (та й, на жаль, деяких нинішніх), усвідомлював давність української мови і наявність письма в українців “ще задовго до прийняття ними християнства”. Зокрема він посилався на трактат “Про письмена” давньоболгарського письменника кінця ІХ—початку Х ст. Храбра Чорноризця, якого, до речі, називав “староруським ченцем” (очевидно, маючи на це підстави).
В останній рік життя, на лікарняному ліжку, Павло Тичина підписує до друку статтю “Квітни, мово наша рідна”, де наголосив: “Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої…” Фактично, це своєрідний заповіт геніального сина України.

БОРОТЬБА ПРОТИ ЗРОСІЙЩЕННЯ
Павло Григорович прагнув повертати у лоно рідної мови зросійщених українців. Як розповідав Юлій Коцюбинський, онук видатного класика української літератури, йому, вихованому в дитячих будинках Росії, Тичина категорично рекомендував облишити факультет російської філології і навчатися на українському факультеті. “Вам буде нелегко, але мусите, бо Ви ж з родини самого Михайла Коцюбинського”, — наполягав поет. Юлій Романович дослухався поради і не лише став фахівцем української філології, а й палким поборником національної ідеї, активним діячем “Просвіти”.
Павло Тичина не міг миритися з масовим зросійщенням українців. Бідними духом називав він тих землячків, які пхали своїх дітей у “руську” школу, вважаючи це престижним. Тичина не сприймав таке безглуздя і добре розумів, хто і навіщо створює в Україні умови для асиміляції українців. Він неодноразово протестував на найвищому рівні проти політики етноциду.
1959 року, коли Павло Тичина був головою Верховної Ради УРСР, з Москви надійшла вказівка прийняти в усіх союзних республіках закон, за яким батькам  надавалося право обирати мову навчання для своїх дітей і відмовлятися від вивчення національних мов (звичайно, окрім “общєпонятного язика”). Павло Григорович назвав це рішення Москви семимильним кроком до русифікації, довів до відома керівництва республіки свою негативну думку про такий відвертий наступ на українську ідентичність. На знак протесту подав заяву про відставку. Тичину звільнили “за станом здоров’я”, що дало йому підставу навіть не з’являтися на те ганебне сесійне засідання. Це був безпрецедентний вчинок, нечувана зухвалість у колоніально-радянській дійсності.

ПРАВДА І МІФИ

Напередодні 50-річчя так званої жовтневої революції Павла Тичину і деяких відомих діячів науки та культури запросили на нараду до ЦК Компартії України. Секретар з ідеології оголосив про мету зібрання: гідно зустріти “знаменну дату”, для чого кожен із присутніх, відповідно до свого фаху і посади, повинен написати розгорнуту статтю про видатні досягнення у своїй галузі. Павлові Григоровичу було запропоновано висвітити розквіт української культури і мови. Тільки-но прозвучала така настанова, змарнілий і виснажений життям Тичина несподівано для всіх різко підвівся з місця і, гримнувши кулаком по столу, схвильовано, гнівно почав говорити про справжній стан національної культури і рідної мови. Присоромивши партійця, він пояснив йому, що справжній розквіт української мови настане тоді, коли вона лунатиме повсюди. Павло Григорович рішуче відмовився виконувати “почесне” доручення, що згодом відгукнулося йому під час відзначення 75-річного ювілею.
Не можна обійти увагою і те, що наш поет був яскравим уособленням незаперечної істини: лише відданий патріот своєї Батьківщини здатен розуміти і шанувати інші народи й культури. Тичина знав близько 20 іноземних мов, перекладав із 39 літератур народів світу, мав серед друзів азербайджанців, башкирів, білорусів, болгар, вірменів… Взірцем для багатьох сучасних принципово російськомовних громадян України могло б стати перебування Павла Григоровича в евакуації під час Другої світової війни. Приїхавши до Башкирії, поет із перших днів студіює підручник башкирської мови, вивчає історію, культуру, літературу корінного народу. Тичина не лише опанував башкирську мову, а й написав ґрунтовне наукове дослідження про класика башкирської літератури Мажита Гафурі, предметом його перекладацької роботи стали твори поетів Башкирії. Як високоінтелектуальна й інтелігентна людина, Тичина і в думці не міг допустити, щоб жити на землі народу, який надав тобі притулок, і нехтувати його традиціями, культурою, мовою.
Звісно, далеко не завжди поет міг відкрито висловлювати свої погляди. Доводилося віддати данину імперській владі, писати твори на замовлення, сумнозвісні вірші-“паровози”, які тягли за собою поетичну збірку у світ. Але, як тепер з’ясовується, не все те, що ми читаємо у Тичини, й справді ним написане. Адже його вірші незрідка редагували, а до його статей та промов при публікаціях додавали цілі речення і навіть абзаци (зрозуміло, якого змісту). Та в серці Павло Григорович завжди плекав українську національну ідею. А нас усіх закликав: “Ніколи не треба забувати: до якого народу належимо”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment