РАРИТЕТИ ШЕВЧЕНКА

Переосмислення Шевченка є однією з передумов існування української нації. Шевченківське слово стало джерелом народження української національної ідентичності. Поштовхом до переосмислення сьогодні мало б бути новітнє прочитання творчості майстра в контексті наявного розвитку методів і підходів, що існують у західному літературознавстві та в західноєвропейській гуманітарній думці. На жаль, цього не відбувається. А наявні в Україні прочитання більшою мірою є галасливим обігруванням того, що мало б бути усвідомленим. Має поглиблюватися розуміння Шевченка, а новітні методи могли б тільки допомогти в цьому процесі. Натомість критика Шевченка аж ніяк не повинна перетворюватися на галасливе шоу (маю на увазі шоу з Є. Кисельовим за участю кількох провокаторів, таких далеких від Шевченка, як пінгвіни від Риму).

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

В одній статті (“Хтось має починати!” // Культура і життя, 1988, 16 жовтня) літературознавець Наталя Кузякіна писала про ювілей “Народного Малахія” М. Куліша. Так-от, аби вшанувати цей дивовижний твір, у Херсонському педінституті провели науково-теоретичну конференцію. Та “коли попросили, щоб підняли руки студенти (а їх у залі було близько ста), які читали “97”, жоден не підняв руки! Для чого ж та мильна бульбашка-конференція!” — іронічно і печально запитує Наталя Борисівна. Щось подібне, на жаль, маємо і 2011 року з Тарасом Шевченком. Говоримо про те, що “Кобзар” має бути в кожній родині. А скільки насправді людей читали “Кобзар” (бодай із-поміж громадян України) цього року? Чи знайшла адекватне потрактування Шевченка вітчизняна освіта? Чи можна похвалитися, що діти насправді люблять і розуміють Шевченка? Часом здається, що тільки коментоване читання Т. Шевченка на уроках української літератури може заповнити цю прогалину. Але як тоді вчителеві виконати державну програму?! Риторичні запитання.
Повернення до Шевченка в ХХІ столітті є спробою витворення самої України ХХІ століття. Інтелектуальне наповнення шевченківських творів не застаріває: в тому джерелі нуртує думка, яка допомагає не просто вистояти, віднайти себе в тяжкий час, а й побачити майбутнє. Шевченко міг за умов фізичної несвободи створити “Садок вишневий коло хати…” Цей чарівний вірш було написано в найтяжчий час, проте Шевченко не звинувачував світ, не скаржився на долю і ворогів. Він писав, створюючи своєю працею те прекрасне, що підносить людину над буденністю, не дає впасти під тягарем проблем і екзистенційної втоми. Причому, що важливо, цей маленький “Садок вишневий…” став символічним рятунком України. Хоч би як було тяжко, усе одно треба робити свою справу, йти до мети і не занепадати духом.
Тому творчість Тараса Шевченка така актуальна. Творчість митця змушує по-іншому сприймати цінності життя. Важливо повертатися до Шевченка через новітню рецепцію його творчості, через психологічне переживання його життєвого шляху. Прикро, що теперішня шевченківська експозиція в Каневі мало чим може допомогти в цьому — монументальність портретів і наявність інсталяцій знищили атмосферу теплоти й духовної рівноваги. Твори Шевченка — ось адекватний, непідробний шлях до розуміння історичного буття української нації.
На щастя, часом з’являються якісні видання, які допомагають читачеві наблизитися у своєму внутрішньому, індивідуально-психологічному часі до великого часу Шевченка. Таким є і нове видання “Повернені шевченківські раритети”. Упорядкування, науковий опис колекції та примітки Сергія Гальченка (він автор передмови до видання) і Наталки Лисенко. Книжка побачила світ за підтримки Американського посольського фонду зі збереження культурної спадщини. Мабуть, представники цього Фонду розуміють, наскільки грандіозним і потрібним є такий проект. Шевченко — це людина рівня А. Лінкольна чи Дж. Вашингтона; це творець національної державності, демократії, простору історичної свободи й державної культури. Чарівний фоліант було видрукувано в Дніпродзержинську у Видавничому домі “Андрій”.
“Раритетний” фоліант складається з таких розділів: “Тарас” (портрети Шевченка), “Раритети” (рідкісні офорти, фрагменти з авторських рукописів рідкісних творів Шевченка), “Рідні. Друзі. Послідовники. Дослідники”, “Шевченківський Київ”, “Простір”, “Меморії”, “Козак Грицько Честахівський”, “Канівська святиня”, “Перший музей Шевченка”, “Дослідник і рятівник шевченкіани”, “Скульптурна шевченкіана”, “Любов і нелюбов до поета”.
У книжці “Повернені шевченківські раритети” представлено репродукції з оригінальних гравюр, рукописів, світлин, листів, унікальних видань (першого “Кобзаря” 1840 року та кількох саморобних рукописних “Кобзарів”, які поширювалися серед читачів у другій половині ХІХ ст.), а також інші матеріали, що вивезли з України 1943 року. Упорядники свідомі того, що опис документів ще потребує детальнішого опрацювання. Передовсім це стосується атрибуції, датування, визначення автентичності поданих матеріалів. Однак пропоноване видання має на меті репрезентувати унікальні матеріали, які вважали втраченими під час воєнного лихоліття, але все-таки були збережені й повернені в Україну, аби збагатити наявну шевченкіану.
Процес повернення цих матеріалів в Україну розпочався ще в 1990-ті, а завершився тільки 2006 року, коли Українська Вільна Академія Наук у США передала найцінніші матеріали в Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. У передмові зазначено: “З Києва перед окупацією в 1941 р. не всі шевченківські архіви та музейні експонати були вивезені. Рукописний фонд Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка AH УPCP було евакуйовано до столиці Башкирії Уфи, а експонати Центрального музею Т. Шевченка — до далекого Сибіру, у Новосибірськ. Дещо (дуже мало) було вивезено з фондів будинку-музею, що діяв як перший в Україні музей Шевченка з листопада 1928 р. За тринадцять довоєнних років там було зібрано велику кількість експонатів — рукописів, книг, світлин, рідкісних прижиттєвих видань і меморіальних речей.
Дорогоцінні скарби були залишені напризволяще в Києві. Але біля них залишилися хранителі — директор музею Андрій Терещенко і його дружина Любина та ще кілька працівників, переважно доглядачів. Увесь цей скарб мало не загинув під час вибухів і пожежі на Хрещатику восени 1941 р. Газета “Нове українське слово” 23 грудня 1941 р. подала інформацію “Будинок Т. Г. Шевченка” про вересневі події того року: “Вибухи і пожежа, що охопили весь центр Києва і докотилися майже до самого будинку, неминуче загрожували загибеллю цього музею”.      В Україну повернулися шевченківські раритети, але це лише невеличка часточка того, що було зібрано в довоєнні роки, а решту ще треба шукати у США, в Європі. Варто продовжити пошуки у Львові, а потім шукати в Польщі, у Познані…” Таким чином, історія повернення шевченківських раритетів в Україну видається детективною і майже містичною. Про всі ці шукання і блукання читач зможе довідатися із передмови С. Гальченка, а також про надзвичайно важливу роль Андрія Терещенка у збереженні цих національних скарбів.
Проте, як це часто буває, національні герої в Україні опиняються в атмосфері підступів і нерозуміння, позбавлені підтримки. “У 1931 році А. Терещенка позбавили улюбленої роботи в музеї і залишили без помешкання, і відтоді почалися поневіряння: довелося вдаватися до випадкових підробітків, навіть рибалити на Дніпрі власноруч сплетеними рибальськими сітками, збирати дрова, підробляти коректором-стилістом. На щастя, Київська філія Інституту Тараса Шевченка замовила А. Терещенку виготовити мапу “Місця, де бував Т. Шевченко” та дослідити родовід поета. Результатом кількох місяців сумлінної пошукової роботи стала мапа подорожей та професійно намальоване на білому картоні генеалогічне древо родоводу Шевченка, які стали згодом експонатами Київського будинку-музею Кобзаря. Саме з цим музеєм восени 1941 року А. Терещенко пов’язав свою долю…
Щоб якось вижити в голодні 1952—1955 роки, А. Терещенко продавав букіністам свої книжки, перебивався випадковими заробітками”. Це трагічно-драматична історія, яка показує всю брутальність тогочасної влади до справжніх подвижників.
Мабуть, природно, що скарби національного рівня мають зберігатися в державі. Звичайно, це накладає чималу відповідальність і чималі зобов’язання. Поява ілюстрованого видання “Повернені шевченківські раритети” — це спроба донесення атмосфери       Т. Шевченка до сучасного читача. Сприйняття Шевченка не вичерпується лише текстуальним виміром. Твори — тільки частина. Тим більше, що усвідомлення Шевченка, здається, має базуватися і на аналізі його мистецьких робіт. Шевченко був людиною ренесансного штибу; це той тип митця, який виростає з фольклорної космогонії. Око такої людини бачить світ у всій повноті й складності, а тому розум здатний поринати в далекі перспективи майбутнього. У тому майбутньому була Україна Шевченка з “вишневим садком”…
Але щоб створити той садок, потрібно сформувати державну волю, приспану, уярмлену. Шевченко пробуджував суспільство від летаргійного сну, але разом із тим він завжди вмів подавати альтернативу. Поряд із етичною катастрофою в Шевченка є надія на порятунок. Черпаючи матерію творчості з Біблії, він розумів, що все у світі має здатність до переродження. Все підкорено закону парності. А тому і воскресіння обов’язково має настати. Головне — вміти побачити прекрасне й усвідомити стадію хвороби. Дорогу здолає той, хто йде. Але також потрібно бачити небо над головою і зорі на небі в нічний час.
Ми добре знаємо, що розуміння митця пов’язане з розумінням часу, в якому випало жити, з пізнанням близьких і друзів. Зрештою, “Повернені шевченківські раритети” — це і зафіксована в часі рецепція Шевченка: у виданні подано ілюстрації канівської святині, перший музей Шевченка, дослідників і рятівників шевченкіани (зокрема А. Терещенка, який досліджував сволоки дякової хати в Кирилівці), скульптури Шевченка тощо. Пропоноване видання дає читачеві значно більше, ніж яскраві інсталяції в шевченківському музеї в Каневі. Як мені здається, сучасні інсталяції не містять головної концепції, вони хаотичні й розхристані. Натомість тільки це одне видання унаочнює життя Шевченка: життя фізичне і духовне, життя “за життя” й життя по смерті (тобто воскресіння Шевченка в українській культурі). Читач знайде в цій книжці унікальні офорти, ілюстрації до “Кобзаря”, фотокопії текстів, написаних рукою Шевченка, посмертну поетову маску, що зберігається в Каневі. Читач зможе відчути, вловити величний (але і не менш трагічний) час, у якому жив Тарас, познайомитися з його друзями, простежити еволюцію становлення шевченківської пам’яті в Україні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment