СОФІЯ ФЕДИНА: «НАЙГОЛОВНІШЕ – ЗАГЛИБИТИСЬ У САМОГО СЕБЕ»

Нещодавно в одному з інтерв’ю український економіст Богдан Гаврилишин висловив мудру і правдиву тезу: “Стає очевидно, що наявні економічні й політичні сили себе пережили. Вони спотворені. Уся надія на молоду генерацію”.
Одразу виникає запитання: чи є такі люди серед молоді? Одна з них — Софія Федина. Співачка. Від 2000 року творчо співпрацює з народною артисткою України Марією Байко. Має в своєму репертуарі альбом колядок “Іде звізда чудна”, альбом “Там під горою у моїм ріднім краю”, альбом повстанських пісень “Буде нам з тобою що згадати”. Дипломант і лауреат кількох десятків фестивалів, науковець, кандидат політичних наук. Закінчила факультет міжнародних відносин ЛНУ імені Івана Франка, отримавши диплом магістра з відзнакою. Спеціалізація — міжнародні відносини та дипломатична служба. Нині — викладач ФМВ ЛНУ імені Івана Франка.
Вона — громадська діячка, учасниця різноманітних міжнародних конференцій, досконало володіє англійською та польською мовами, на високому рівні — німецькою, на середньому — японською, а ще вивчає французьку.
Софія Федина — екс-віце-президент Львівського регіонального представництва Європейського молодіжного парламенту — Україна. 2005 року стала єдиною учасницею від України на найбільшому у світі міжнародному форумі мистецтв в Единбурзі (Шотландія) — фестивалі “Фриндж”.
Вона завжди переконує своїх співрозмовників і читачів: “Головне — вірити у власні сили і не боятися йти до своєї мети. Якщо бути впевненим у своєму успіху і крок за кроком наближатися до здійснення мети, — усе збудеться”.

— Чи наші медіа ангажовані ідеєю України? Знаєте такі?
— Українська ідея переважно відсутня в наших ЗМІ: чим далі на схід, тим більше. На жаль, коли журналіст займає проукраїнську позицію, на нього починають дивитися з погордою, зневагою і казати, як він сміє це робити. З іншого боку, журналісту протидіють.
Знаю із власного досвіду: найбільше потрібно пропагувати українську ідентичність. Та є люди, а серед них і чиновники, яких не цікавить виховання громадян. А п’ятій колоні вигідно, щоб люди не думали про національну ідею, про розвиток своєї мови й дослухалися до того, що їм нав’язують “зверху”.
Щодо конкретних видань, то, вважаю, що ідеєю України живе газета “День”, журнал “Український тиждень”, Інтернет-видання “Українська правда”, ще декілька Інтернет-джерел.
— Чи погоджуєтеся з думкою Павла Загребельного: “Ми — трагічні люди. Живемо серед цинічних політиків, у цинічну епоху, у цинічному світі. І коли наші діти народжуються у цьому суспільному цинізмі, — що їм зостається? Бути циніками, інакше їх цей проклятий світ не сприйматиме і не прийме”. Чи слушна ця заувага класика української літератури?
— За такого підходу до справи вже й не варто боротися, бо України тоді нема, та й взагалі, — не варто бути собою. Бо ти тоді нікому не потрібен: ні собі, ні людям, ні Україні. Але ж Україна боролася. Може, не все так ідеально було. Але сьогодні маємо свою державу. І її треба розбудовувати. Загляньмо в не таку вже й давню історію: УПА, не маючи держави, не маючи надії, боролася.
— Софіє, Ви талановита співачка, національно-ангажована людина. Як Вам це вдалося?
— Як вдалося — не знаю. Може, тому, що мама мене назвала Софією, або я — продовження попередніх поколінь.
— А звідки Ви?
— Львів’янка. Тато — із Золочівського району, мама — з Харківщини.
— Схід і захід — разом?
— Поєднався схід і захід у Львові. Власне, коріння моєї родини визначило те, якою я є. Мій дід — Павло Чаговець із козацького роду. До речі, навіть за Богдана Хмельницького був курінь Чагівця. Значна частина родичів з маминого боку загинула під час Голодомору. Українське у нас завжди було пріоритетним, незважаючи ні на що.
А коли мій дід вмирав (уже за незалежної України), і ми його спитали: “Що Вам хочеться найбільше?”, він відповідав: “Хочу, щоб Україна була незалежною!”.
— Та ж була вже!
— Державна незалежність — це дороговказ і треба йти далі. А щодо татової родини… Мій дід був священиком, і тата через те звільняли з роботи, переслідували. Усе робилося для того, щоб батьки виїхали зі Львова.
— А як Ви потрапили на телебачення? Адже Ваші передачі розумні, виважені, і Вами мав би пишатися Львів за ту відданість  своїй державі.
— Запросив мене на телебачення Ярослав Фейло і запропонував розпочати авторський проект — політично-аналітичну програму “Погляд з Високого Замку”.
— Чув, що Вас досить швидко “попросили” з телебачення. Чому?
— Моя позиція їх не влаштовувала.
— Яка?
— Я відмовлялася виконувати вказівки. Наприклад, мені не можна було згадувати прізвище Степана Бандери, Романа Шухевича, хвалити УПА, а навпаки — мала прославляти Велику Вітчизняну війну, з чим я не погоджувалася.
Особливо мене намагалися “приструнити” після зміни влади. Уявіть собі: для передачі в прямому ефірі мені необхідно було за два тижні подавати детальний сценарій, розписуючи в ньому навіть репліки! А в результаті під час виборів ефір передали своїй людині. І хоч я мала контракт на рік, мене змусили піти з телебачення.
А в моїй передачі взяло участь понад 300 молодих людей, які отримували в прямому ефірі унікальну можливість висловити свою думку та поставити незручні запитання політикам.
— Чи маєте лад в душі?
— Не завжди.
— Чому?
— З одного боку, лад у душі є, бо займаюся улюбленою справою. З іншого — його нема, бо намагаєшся зробити за хвилину значно більше, ніж це вдається. І ще одна причина: хочеться більше змін. Тому треба гуртувати навколо людей.
— Які книги  читаєте?
— Передусім — отця Дмитра Блажейовського “Мої рефлексії щодо минувщини, теперішності і будучности українського народу”. Дуже гостра книга. Багато хто на нього образився. А Блажейовський лише зіставляє факти з історії. Подає причини втрат. Ми, звичайно, списуємо їх і на лінь, і на безвідповідальність, і на перевагу персональних амбіцій над національною ідеєю… Окрім того, книги з міжнародних відносин та міжнародного миру, бо це моя робота. Остання з книг — “Інформаційні війни”.
Мама навчила мене читати в три роки. Я читала все, що бачила. Найбільшим покаранням для мене була заборона читати. У нас удома, у бабці в Ужгороді, в татовій майстерні — книги всюди. Найулюбленіша книга — “Кобзар” Т. Шевченка.
— Юрій Мушкетик вважає, що світ дедалі більше “освинячується”. Тож запитує: “До кого звернутися, кому пожалітися, у кого просити допомоги?” Як, на Вашу думку, у кого?
— З одного боку, у церкви. Зустрічала багато священиків на своєму шляху, які рятують душі. Зокрема мій прадід, Павло Швидкий, який десять років відсидів із Йосипом Сліпим. Але це був священик від Бога, який приймав усіх, хто потребував розради, слова, який міг вказати шлях.
Таким є диякон у Вірменській церкві у Львові. Дав урок неупередженості щодо інших людей, інших національностей. Отець Володимир із Трускавця, з церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Багато є таких священиків, зокрема на фестивалі “Велика коляда”. Хоча, звичайно, і серед них є певні особи, які дискредитують себе і церкву. Трапляється. І за таких умов найголовніше — заглиблення в самого себе. А Бог зверху усе бачить.
— Ви — за сильну президентську владу чи за президентсько-парламентську республіку?
— Мені найбільше імпонує модель керівництва Віктора Ющенка — ліберальна, виважена й неконфліктна. Але наша держава, наш народ виявилися до того не готовими. І тому поки що потрібна сильна президентська влада.
— Чи сформульована нині в Україні національна ідея?
— На жаль, ні. 2006 року в Коблево під патронатом президента проводився форум, на якому йшлося про національну ідею. Було кілька тисяч молоді. У моїй групі, де були представники Луганська, Донецька, Запоріжжя, Львова, ми оперлися на Шевченкове кредо: “В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”, єдність, право, віра, доля. Головне, щоб кожен усвідомлював, що його особиста хата розширена до величини України. А про свою хату кожен повинен подбати.
— Як зробити так, щоб масова культура в Україні бодай трохи дбала про українське?
— На мою думку, масова культура в Україні — це ворожий елемент. Поки що.
— Хто для Вас в Україні є моральним авторитетом?
— Владика Гузар, який відійшов від посади, давши дорогу Святославу Шевчуку, надзвичайно потужній молодій особистості. Сам Святослав Шевчук, Віктор Ющенко, Євген Сверстюк, Ліна Костенко. Моя мама працювала в Музеї у Кременці. Якось у вихідний її викликали на роботу, бо приїхала поважна пані, щоб ознайомитися з місцевістю. Згодом розповіді моєї мами під час екскурсії для цієї пані і її чоловіка лягли певною мірою в зміст “Берестечка”. То була Ліна Костенко.
— Як стати тим, ким стали Ви, молода львів’янка 27-ми років?
— Любов до Батьківщини є всередині,  батьки допомагали їй рости разом зі мною. Багато хто викривлено розуміє слово “патріотизм”. Часто на цій темі спекулюють. Говорити пафосні фрази — це не патріотизм.
Патріотизм — це коли ти своїми діями не шкодиш рідній державі і рідному народові, коли ти працюєш не тільки для себе, а коли відповідально й чесно робиш свою маленьку справу.

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment