“Добре бути визнаним у світі, але найцінніше — у себе вдома”, — переконана українська скрипалька Богдана ПІВНЕНКО. Мірилом її професійної зрілості є не тільки визнання в Україні і за кордоном, а й власна професійна совість і неприборкане бажання постійного вдосконалення і росту. Тож мені було дуже цікаво поспілкуватися з Богданою про становлення творчого “Я” музиканта і не тільки…
— Богдано, коли Ви відчули, що скрипка — Ваш інструмент?
— Це сталося зовсім випадково. Коли мені було шість років, ми йшли з мамою повз будинок учителя у Харкові, де побачили оголошення про набір дітей у класи фортепіано і скрипки. Ми обрали скрипку, бо здавалося, що дешевше буде купити саме цей інструмент.
Нині в мене шість скрипок. Скрипка — це все одно що голос у вокаліста. Може бути класна техніка, але якщо немає якісного інструмента, слухати важко… Коли я навчалася, то перша хороша скрипка з’явилася у мене аж на п’ятому курсі Консерваторії.
— Ви відточували свою майстерність у видатних скрипалів. А кого зі своїх учителів вважаєте наставником у широкому розумінні цього слова?
— У мене була викладачка Юлія Федотова, у якої я вчилася у Харкові, я з нею спілкуюся й нині. Величезну роль у моєму творчому становленні відіграв Богодар Которович. Тривалий час ми з ним тісно співпрацювали. Я починала артисткою ансамблю “Київські солісти”, згодом стала концертмейстером ансамблю до 2004 року. Розквіт Которовича був саме тоді, коли він створив цей ансамбль. Він багато з нами працював, ми постійно з ним гастролювали, дуже здружилися. Безумовно, Которович — надзвичайно яскрава особистість.
— Музикант — це покликання, професія, хобі?..
— У різний період життя сприймаєш по-різному. Безумовно, це моя професія і те, без чого я себе не бачу. Бо музикант — це не професія, це стан душі. Я можу жити так, а не інакше. Були періоди, коли мені ставало “тісно”, коли хотілося спробувати себе в чомусь іншому. Скажімо, два роки тому я вступила до Національного економічного університету в магістратуру на бізнес-адміністрування. Провчившись рік, повернулась у музику. Затишшя потрібне для того, щоб акумулювати нові ідеї для подальшого росту. Тому це і професія, і хобі. Хоч хобі я маю достатньо й інших.
— Наприклад…
— Активно читаю і проглядаю все, що пов’язане з економікою і менеджментом. Була менеджером, коли організовувала гастролі в Голландію позаминулої осені: вела переговори і повністю відповідала за оркестр. Тоді я дуже пишалася собою, бо в мене все вийшло чудово. Люблю сучасні танці, один із найулюбленіших хореографів — Раду Поклітару. Ще почала займатися кінним спортом. І найголовніше — у мене маленька дитина, і кожну вільну хвилину я присвячую синові, щоб зробити його життя цікавим і наповненим. І допомагають мені моя мама, мама мого чоловіка і няня.
— Чи хочете, щоб у майбутньому Ваш син Богданчик також став музикантом?
— Ні, не хочу. Бо вважаю, що чоловік повинен реалізуватися, щоб утримувати сім’ю. Професія музиканта класна лише тоді, коли ти відчуваєш, що людина геніальна й без музики не уявляє свого життя. Я бачу, що мій син пішов у тата: він усе продає, чудово грає в шахи, дуже любить математику.
Хоча певний час він неймовірно любив малювати, прокидався і відразу хапався за пензлі. Ми навіть їздили до мого батька, художника Івана Марчука. І в мене є відео, де вони по черзі малюють дві картини. Знаєте, вийшло просто чудово!
— Іван Марчук — “геній, прикутий до мольберта”. Він впливає на Вашу творчість стимулює Вас?
— Звичайно. Тато впливає на мене і особистісно, і ставленням до життя. Своєю творчістю він змушує, підштовхує мене, що і я маю чогось досягати, реалізовуватися і працювати безперервно. Він постійно невдоволений, йому завжди мало. У свої 75 років щодня йде в майстерню, працює і мучиться, бо це як процес народження. Батько — великий приклад для мене. Ми часто з ним бачимося, ми схожі з ним характерами, говоримо однією мовою і дуже добре відчуваємо і розуміємо одне одного. Він пишається мною.
— Я знаю, що улюблений твір Вашого тата — “Мелодія” М. Скорика. А творчість яких композиторів знаходить найбільший відголосок у Вашому серці?
— Усе залежить від настрою. Я більше займаюся популяризацією українських композиторів. Мені це дуже подобається. Думаю, що так, як я знаю сучасну скрипкову музику, її не знає ніхто. Рік тому ми записали три Концерти Скорика — І, ІІ і ІV із симфонічним оркестром. Зараз працюємо над дизайном самого диска. Дуже люблю Зубицького, Станковича, Скорика, Сильвестрова. Із великим задоволенням граю “Пори року” Вівальді й Концерт Чайковського. Коли граєш те, що всі знають, це змушує тебе грати на певному рівні. І це дуже важливо: бути у формі й удосконалюватися.
— Що Ви відчуваєте на сцені?
— Усе залежить від того, що граєш. Буває, професійно граю якусь річ, вона мене може “не чіпляти”, але я мушу зробити все професійно. А буває так, що виходиш і переживаєш твір душею, тоді це відчувають і глядачі.
— “Більше віри, більше любові, а де є любов, там майже все зроблено”, — писав Ф. Достоєвський. Як вважаєте, що входить у це “майже” у професії музиканта?
— Власна професійна совість. Коли вона каже тобі, що ти можеш спати спокійно, це значить, що майже все зроблено. Краще завжди можливе, завжди є до чого прагнути.
— Ви виступали і в оркестрах, і в ансамблях, і соло. Напевно, солістом бути найкраще?
— Звичайно. Але є дуже багато чудової музики, написаної для оркестру. Я інколи беру участь у Міжнародному проекті “Філармонія націй”. Граючи в оркестрі ІІ Симфонію Рахманінова, отримую не менше задоволення, ніж коли граю концерт Чайковського соло з оркестром. Мені цікаві різні варіанти і в ансамблях. Приємно, коли ти відчуваєш, що ведеш оркестр. Але найкраще — це соло з оркестром.
— Чи триває нині робота над проектом “Антологія української музики”?
— Так. Цей проект ще не закінчився. Кілька років тому нам замовили три диски — Сильвестров, Станкович, Скорик. Станкович запропонував записати диск скрипкової музики і бути солісткою. Після запису першого диска у нас із Валерієм Матюхіним виникла ідея записати збірку кожного композитора.
Із диском “Мелодії миттєвостей” Сильвестрова ми виступали на фестивалях. Усього світ побачило вісім дисків. Рік тому ми записали Концерти Скорика. У нас дуже багато матеріалу, який потрібно опрацювати. Сподіваюся, що до нового року вийдуть хіти від київської “Камерати”. Можливо, ми назвемо цей диск “Від щедрика до танго”.
Ще мені дуже подобається творчість молодого композитора Золтана Алмаші. Він для мене навесні написав “Пори року”. Зазвичай ми граємо “Пори року” Вівальді, П’єцолли, “Русские сезоны” Л. Десятнікова. А Золтан Алмаші написав саме українські “Пори року”, які ми грали на фестивалі “Етносучасність”. Ці “Пори року” ми також хочемо записати.
— Ви гастролювали в Іспанії, Франції, Німеччині, Австрії, Росії… Чи не виникало бажання залишитися працювати за межами України?
— Щоразу, коли я виїжджаю за кордон, замислююся над цим питанням. У мене є можливість жити в Європі. Безумовно, там більше можливостей. В Україні все тримається на ентузіазмі. Зараз наше мистецтво перетворилося на спорт. Відомий московський віолончеліст О. Князєв сказав, що раніше цінували зрілих музикантів, які несли щось більше, ніж професійну музику. А зараз така тенденція: важливий не той, хто грає, а той, хто продає того, хто грає. Тобто панує комерціалізація, а не високі принципи. Про це йдеться у книзі “Кто убил классическую музыку” Н. Лебрехта.
Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
