Петро АНТОНЕНКО
Щовихідних їду у свою рідну Авдіївку. Це всього 35 кілометрів від Чернігова, а навпрошки, луками, й того менше. У гарну погоду навіть видно бані давніх соборів міста. Розкішна природа на лівому березі Десни — півтори тисячі гектарів буйних придеснянських лук, озер, річок, лісів.
У селі батьківська хата, спадок від покійних тата й мами. Батькові яблуні, яким давно за півстоліття, родять і нині. Через дорогу живе батькова сестра, моя тітка Ніна, яка у 81 рік разом із дітьми та онуками (городянами) обробляє два городи, а ще є джерелом народного оптимізму й гумору.
Оптимістом нині бути непросто. Село змінюється, в ідилії впадати не доводиться. Ось і на нашому кутку — Зацеркв’янці — уже нема багатьох колишніх хазяїв. Їхні хати знесли або продали діти-городяни так званим дачникам. Дехто з них справді лише “дачствує”, наїжджаючи на вихідні, у кращому випадку — на ціле літо. Дехто, вийшовши в місті на пенсію чи у відставку, вже й побудувався на старих дворищах і став селянином. Крім того, влітку приїздить багато люду на відпочинок у ці благодатні краї.
Що ж, місця вистачить усім, земляки приймають заїжджих гостинно, аби лише ті поводилися, як гості, цебто чемно. Та буває по-всякому. Один такий зальотний постріляв на лузі дядькових гусей. А то й гірше. Двоє отаких “гостей” застрелили на паші корову одного з селян. Хто знає, що значить для селянина корова, той зрозуміє, що це таке, хто не знає — не зрозуміє нічого. Кажуть, корову пристрелили на шашлики чи котлети в Київ. Стрільба ця завершилася нічим: чи то задобрили дядька (власника корови), чи залякали, але до криміналу не дійшло. Щоб завершити тему, додам, що кілька тижнів тому розгулялися ще одні зальотні з міста. З отих “крутих”, що не так давно торгували на базарі шкарпетками чи панчохами, а тепер вдають із себе “бізнесменів”. Так-от, холоп такого “бізнесмена” сп’яну вистрелив у 20-річного студента, мого сусіда. Хоч і з пневматичного пістолета, але дві кулі влучили в шию, поруч із сонною артерією. Хлопця ледве врятували. Ось такі розваги…
Але життя триває: люди працюють, святкують, радіють і сумують… Розвалився колгосп? Та в кожного тепер вистачає власної землі, яку вони вчасно і завбачливо приватизували, як і частину лук. Правда, зараз, в очікуванні земельної реформи (точніше, продажу землі), селяни стривожені. Чи не станеться так, що скрізь виростуть шлагбауми і паркани? Що на наші чарівні й багаті придеснянські луки, в ліси й на береги водойм не ступиш ногою, не закинеш вудку, не збереш грибів чи ягід?
А найбільше турбот і розмов про соціальну сферу села. Дякувати Богові і людям, тут поки що майже все збережено. Кілька останніх років скупчувалися хмари над місцевою восьмирічною школою, намагалися її закрити за програмою так званої “оптимізації”. Але люди її відстояли. У школі зараз 26 учнів. До того ж, у селі працює дитячий садок, і в ньому виховують аж 20 дітей, чого немає в деяких набагато більших селах. Наступного року у школу піде вже 6 першокласників. Нещодавно в селі народилося двоє діток, причому в одній родині це вже третя дитина. Так що село живе і житиме.
Головне для людей — збереження соціальних закладів, бо є сумний приклад деяких сіл. Сьогодні закривають школу, завтра — дитсадок, післязавтра — медпункт, і все, село поволі перетворюється на хутір, а той просто зникає.
І прикро, що в земляків щойно з’явилася нова проблема: в селі закривають пошту. Все та ж “оптимізація” і надумана економія. Це при тому, що цього року тут уже закрили ощадкасу (відділення Ощадбанку), і всі роботи з оплати комунальних платежів перевели на пошту. А в селі на 300 дворів понад 300 електричних точок, приватних і в установах, стільки ж газових точок, 100 телефонних номерів — загалом понад 700 платіжних квитанцій щомісяця. Це на додачу до власне поштової роботи. А тут і передплата на газети і журнали (до речі, у селі є й передплатники “Слова Просвіти”), і доставка людям видань і кореспонденції. І нав’язаний пошті продаж галантерейних і господарських товарів — від зубної пасти до прального порошку. Це, врешті, виплата пенсій сотням пенсіонерів. І ось відділення зв’язку, яке є водночас поштою, ощадкасою, магазином і пенсійним фондом, виявляється, для села зайве. Могутнє поштове відомство, структура найбільшого в державі Міністерства транспорту і зв’язку (шість колишніх міністерств), не здатне утримувати приміщення пошти.
Сільська рада запропонувала цьому відомству прихистити пошту в своєму переповненому приміщенні. Тобто всі клопоти з оренди, опалення, освітлення у поштовиків відпадуть, бо не буде в них і самого приміщення. Що ж почула на цю пропозицію сільська рада від поштовиків? Усе одно пошту закриємо — така вказівка “згори”. Мовляв, курс на економію бюджету, боремося за рентабельність. Хоч, схоже, зекономити залишилося одне — півтори ставки поштовиків, аж 1200 гривень на двох.
Що тут додати? Мої земляки, українські селяни, які раптом стали “нерентабельними” у рідній державі в її 20-ту річницю, зараз у роздумах: що рентабельніше для держави — закрити пошту чи позбавитися такої влади з її “рентабельними” підрозділами?
