КОЛАБОРАНТИ

Василь ШПІЦЕР,

м. Львів

Закінчення. Початок у ч. 36 за 2011 р.

Королівство Чорногорія — під протекторатом Італії й за згодою Німеччини було утворене 12 червня 1941 р. Стала державою і Південна Югославія. Сербський генерал Мілан Недіч зробив спробу досягти визнання німцями Сербії як держави — наступника Югославії, а Петра II — як сербського монарха. 28 серпня він присягнув на вірність німцям і очолив “Уряд національного порятунку”. 1 вересня оголосив по радіо про те, що співпрацюватиме з німцями для того, щоб “зберегти ядро сербського народу”. До кінця 1941 р. Недіч жорстоко розправлявся з партизанами, які відмовлялися співпрацювати з німцями. За час війни у Сербії загинуло понад 200 тис. осіб: партизанів, четників, людей у німецьких концтаборах. У кінці 1942 р. німці оголосили, що Сербія “повністю очищена від євреїв”. Продовжимо список колаборантів, так чи інакше задіяних у Берлінському пакті: Болгарське царство, Королівство Румунія, Хорватія, Королівство Чорногорія, Сербія, Південна Югославія. Іспанія теж мала дружні відносини і співпрацювала з нацистами. У Громадянській війні, в якій перемогу здобули прихильники Франціска Франко, активну участь на боці переможців брали Німеччина й Італія. Перші німецькі літаки почали іспанську кампанію ще на початку серпня 1936 р., коли вони допомагали перевозити солдатів Франко з Північної Африки до Іспанії. Протягом наступних місяців німецька військова допомога швидко збільшувалася. На початку листопада 1936 р. ці загони були офіційно з’єднані в легіон “Кондор”. У складі легіону було 100 літаків. Загалом близько 20 тис. німецьких солдатів служили в Іспанії. Крім того, на боці Франко воювали й італійські загони. Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася прямо виступити на боці Німеччини. Тому безпосередня допомога Франко союзникам обмежилася відправкою на Східний фронт 40 тис. солдатів іспанської “Блакитної дивізії”, яка брала участь у бойових діях на Ленінградському фронті в зимову кампанію 1941—1942 рр. Щодо СРСР, то досвід колабораціонізму московські правителі набули ще за часів татаро-монгольського іга. Московські, ростовські, суздальські та решта князів “країни Моксель” вірно служили золотоординським окупантам, нещадно грабуючи власний народ, — щоб розкішно жити і забезпечити гідну данину ханам-завойовникам (Володимир Білінський — “Країна Моксель, або Московія”). Відразу після укладання Великобританією, Італією та Францією ганебної Мюнхенської угоди, комуністична сталінська влада підписала “ГЕНЕРАЛЬНОЕ СОГЛАШЕНИЕ о сотрудничестве…” між НКВД і ГЕСТАПО, в якому серед інших були і такі пункти: “§1. п. 1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности (“спільна діяльність” французькою буде “collaboration”, тобто, колабораціонізм — В. Ш.), направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами… п. 2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: — международным еврейством, его международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением; — дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены. п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения”. Далі в такому ж дусі. Угоду 11 листопада 1938 р. підписали Мюллер і Берія. До речі, чомусь деякі євреї воліють не бачити цих могутніх “друзів єврейства і юдаїзму”, а призначають своїми ворогами українців, які на той час не мали навіть власної держави. Документальне свідчення про колабораціонізм СРСР із фашистською Німеччиною міститься у великій (740 сторінок) книзі “Політичний словник” (за редакцією Г. Александрова, В. Гальянова і Н. Рубінштейна. Державне видавництво політичної літератури при РНК УРСР, 1940 р., стор. 404—405): “Товариш Сталін в своїй доповіді на ХVІІІ з’їзді партії (березень 1939 р. — В. Ш.) викрив провокаційні замисли політиків Англії і Франції, які прагнули викликати війну між Радянським Союзом і Німеччиною. Товариш Сталін ще тоді поставив питання про можливість добросусідських відносин між СРСР і Німеччиною. Заява товариша Сталіна була належним чином сприйнята в Німеччині. За пропозицією Німеччини були початі радянсько-німецькі торгово-кредитні переговори. 19 серпня 1939 р. вони завершились підписанням угоди, вигідної для обох сторін. Керуючись вказівкою товариша Сталіна про необхідність проводити політику миру, Радянський Уряд пішов назустріч бажанню, висловленому Німеччиною. В результаті переговорів, які мали місце в Москві між німецьким міністром закордонних справ Ріббентропом і товаришем Молотовим при участі товариша Сталіна, 23 серпня 1939 р. був підписаний договір про ненапад між СРСР і Німеччиною (сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа — В. Ш.). Цей договір знаменував собою кінець ворожнечі обох країн, яка штучно викликалась стараннями англо-французьких імперіалістів… 28 вересня 1939 р., в результаті переговорів між товаришем Молотовим і Ріббентропом при участі товариша Сталіна, був підписаний в Москві радянсько-німецький договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною… Угоди, підписані СРСР і Німеччиною в 1939 р., не тільки знаменують собою рішучий поворот в радянсько-німецьких взаємовідносинах. Вони є міжнародною подією величезного історичного значення”. У наведеній статті зі “Словника” скромно замовчується, що між 23 серпня і 28 вересня 1939 р. Радянським Союзом і Німеччиною була розчленована Польща, тому між ними з’явився спільний кордон. Якщо Мюнхенська угода була прелюдією до Другої світової війни, то пакт Молотова-Ріббентропа став детонатором, що спричинив її вибух. Результатом початкового етапу сталінсько-гітлерівського колабораціонізму стала ліквідація держави Польщі, окупація більшовицькою Москвою незалежних країн Латвії, Литви, Естонії та частини територій деяких держав. Святкуючи успішний поділ Польщі, нацистська Німеччина і більшовицький СРСР 22 вересня 1939 р. у Бресті провели спільний парад військ. По центральній вулиці міста урочистим маршем пройшли підрозділи ХІХ моторизованого корпусу вермахту (командувач — генерал Гейнц Гудеріан) і 29-ї окремої танкової бригади Червоної армії (командувач — комбриг Семен Кривошеїн). Наслідки співпраці комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського режимів світ оцінив у 1945 р., і вони стали найтрагічнішими за всю історію людства. Теперішній Європарламент дав об’єктивну оцінку більшовицько-нацистському співробітництву та поставив на один щабель злочини Гітлера і Сталіна. Отже, список колаборантів із повним правом доповнюють Іспанія і Радянський Союз. Якщо ж повернутися до справи колабораціонізму громадян (організацій, партій), то зупинимося на порівнянні масштабів співпраці з німцями росіян і українців. Показову інформацію про співпрацю росіян з німцями подано в “Учительской газете” за 19.09.89 р.: “Понад мільйон (! — В. Ш.) радянських громадян, зі зброєю в руках, воювало проти власного народу. На службу до Гітлера пішли: А. Власов, П. Краснов, А. Шкуро, П. Доманов, фон Паннвіц. Шість полків донського, кубанського, терського, сибірського козацтва загальною численністю понад 20 тис. осіб воювали в Югославії проти армії Тіто. Бригада Камінського, перетворена на 29-ту гренадерську дивізію СС, разом з Туркестанським легіоном брала участь у придушенні варшавського повстання (хто чув про російську 29-ту гренадерську дивізію СС? Зате у наші вуха наполегливо затовкали спотворені відомості про дивізію СС “Галичина” — В. Ш.)”. Натомість, за оцінками істориків, кількість українців, що пішла на службу до Гітлера, не перевищувала 30 тис. осіб. Слід зауважити, що коли Власов та інші російські командири мільйонної армії воювали на боці Гітлера проти Сталіна, то українці йшли до німців з наміром отримати зброю, щоб боротися за Незалежну Україну. Хіба можна порівняти одну тисячу осіб і 30 тисяч? Хіба може зрівнятися масштабами вплив на світову історію пакту Молотова-Ріббентропа і невеличкого загону “Нахтігаль”? Відома добровільна співпраця не лише росіян, а й французів, данців, норвежців, татар, білорусів та інших народів із німцями за умов окупації останніми їхніх країн. Вищеназваних російських та інших колаборантів після війни засудили і покарали, але Степан Бандера не попав під суд, хоча легально проживав у Європі. Це свідчить, що не було жодних підстав для судового переслідування лідера українського національно-визвольного руху за колабораціонізм. Стимули до колабораціонізму на державному рівні були різні: реалізувати територіальні претензії; допомогти своїм одноплемінникам, що проживали в інших країнах; убезпечитися від нападу ззовні; боротися проти комуністичного режиму, який погрожував світовою революцією, тощо. Але окупованим (не німцями) і бездержавним народам співпраця з німцями подавала надію на здобуття незалежності й створення власної національної держави. Спочатку Гітлер виправдовував сподівання: незалежними стали Словаччина, Хорватія, Чорногорія, стала державою Південна Югославія. Натомість СРСР, маючи за спільника могутню нацистську Німеччину (пакт Молотова-Ріббентропа), не тільки окуповував незалежні держави й території інших держав, а й чинив на них криваві злочини і репресії, депортуючи місцеве населення на каторгу в Сибір та винищуючи в тюрмах еліту цих народів. Тому не дивно, що народи Балтії сподівалися за допомогою Німеччини відновити свою державність і позбутися оскаженілих катів, а українці, білоруси, татари, кавказькі народи — здобути нарешті власні національні держави. Роже Гароді — французький політичний діяч, письменник, публіцист, філософ і один із теоретиків марксизму — у своїй книжці “Засадничі міфи ізраїльської політики” пише, що лідери єврейського народу також співпрацювали з нацистами, щоб створити незалежну Єврейську державу в Палестині, і гітлерівське керівництво прихильно поставилося до орієнтації сіоністських вождів. Головний нацистський теоретик Альфред Розенберг писав: “Сіонізм потрібно всіма силами підтримувати, аби щорік контингент німецьких євреїв перевозився до Палестини”. Національна військова організація (НВО) у Палестині розробила “Основні принципи…, що стосуються рішення єврейського питання в Європі і активної участі НВО у війні на боці Німеччини”: “З виступів керівників німецької націонал-соціалістичної держави витікає, що радикальне рішення єврейського питання передбачає масову евакуацію євреїв з Європи (гасло “Європа, очищена від євреїв”). Остаточно вирішити єврейське питання і звільнити єврейський народ — така мета політичної діяльності й довгих років боротьби руху за звільнення Ізраїлю (Лехи) і його національної військової організації в Палестині. НВО, знаючи про сприятливе ставлення уряду рейху до сіоністської діяльності в Німеччині і до сіоністських планів еміграції, вважає, що: 1) Може існувати спільність інтересів між запровадженням в Європі нового порядку згідно з німецькою концепцією і істинними сподіваннями єврейського народу, що знаходять своє втілення в Лехи. 2) Можлива співпраця між новою Німеччиною і оновленою єврейською нацією. 3) Створення єврейської історичної держави на національній і тоталітарній основі, пов’язаної договором з німецьким рейхом, може сприяти в майбутньому посиленню позицій Німеччини на Близькому Сході. За умови, що німецький уряд визнає національні сподівання руху за свободу Ізраїлю (Лехи), Національна військова організація готова взяти участь у війні на боці Німеччини. Співпраця з рухом за звільнення Ізраїлю відповідала б останнім виступам канцлера німецького рейху, в яких пан Гітлер підкреслював, що будь-які операції і союзи допустимі з метою ізолювати і перемогти Англію”. Очевидно, що Організація Українських Націоналістів, у якої першим пунктом Декалогу стояло “Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за Неї”, теж намагалася використати свій шанс і відновити державність. До того ж, воювати проти страшної більшовицької пошесті, яка принесла стільки лиха українському народові у 1939—1941 роках, було для них справою честі. Коли почалася німецько-радянська війна, В. Черчіль, перебуваючи на нараді командного складу британських військ у Єгипті, заявив таке: “Я буду пильно стежити за політичними діями Гітлера в Україні. Якщо фюрер проголосить Україну незалежною, то західні союзники програють війну, якщо ні — Велика Британія переможе” (газета “День”, 17 червня 2011). Однак ОУН з нацистами не підписувала жодних договорів чи пактів, не присягала на вірність, не просила милостині. Відомо, що батальйон “Нахтігаль”, який створили виключно для боротьби проти Москви за Суверенну Українську Державу, склав присягу на вірність українській державі, а не Німеччині. Як тільки Роман Шухевич зі своїм загоном увійшли у Львів, то відразу було виконано наказ Степана Бандери і 30 червня 1941 р. проголошено Акт відновлення незалежності України. Коли ж німецьке керівництво стало вимагати скасування Акту, в чому ОУН категорично відмовила, а потім почалися арешти керівників Організації (С. Бандеру заарештували 5 липня 1941 р.), то ОУН пішла в підпілля і розпочала боротьбу проти німецьких окупантів. Трохи дивно, що і дотепер трактування колабораціонізму обертається тільки навколо співпраці з нацистами. Адже, якщо Європарламент визнав, що німецький нацизм і російський більшовизм — однаково злочинні тоталітарні режими, то співпрацю з Радянським Союзом теж треба визнавати за колабораціонізм. Після закінчення Другої світової війни колишні колаборанти з нацистами наввипередки кинулися колаборувати з комуністами і почали активно будувати соціалістичний табір. Миттєво створили проросійські уряди в Польщі, Угорщині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Югославії і навіть у Німеччині. Таки колаборували з Радянським Союзом, а не насправді щось там спільно будували. Бо коли СРСР зайшов у економічну і політичну безвихідь, то вони негайно вийшли із соцтабору. Отже, можемо зробити висновок, що лише українська нація — єдина з численно великих європейських народів — не колаборувала ні з нацистами, ні з більшовиками. Кращі сини українського народу в минулому столітті мали одну-єдину святу мету — здобути Українську Самостійну Соборну Державу: вони віддавали свої молоді життя, захищаючи УНР і ЗУНР; повстанці Холодного Яру запекло боролися проти комуно-більшовицької орди під гаслом “Воля України або смерть!”; Організація Українських Націоналістів захищала рідний народ від ополячення; воїни “Карпатської Січі”, велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів, мужньо боролися проти угорських окупантів, захищаючи Українську незалежну державу на Закарпатті — Карпатську Україну; Українська Повстанська Армія впродовж 10 років воювала проти німецьких і російських окупантів. Вони не йшли на компроміс і не тулилися до сильнішого, не йшли покірно на шибеницю й у газові камери — вони боролися. Вони були справжні лицарі, які здобули для нас Незалежну Україну!