ПРО “СЛОВНИК СПІВАКІВ УКРАЇНИ” І. М. ЛИСЕНКА І НЕ ТІЛЬКИ
Валентина АНТОНЮК,
член НСПУ та НСТДУ,
заслужена артистка України,
доктор культурології,
професор НМАУ ім. П. І. Чайковського
…Був травень 1989 р., я — на той час солістка Миколаївської обласної філармонії — щойно повернулась із поруйнованої землетрусом Вірменії, де перебувала з благодійними концертами у складі делегації українських митців. Десять днів поспіль співала біля зачинених тоді сільських церков і в духовному центрі Вірменської апостольської церкви Ечміадзін, у нашвидку напнутих шатрах і просто неба, — для українських будівельників, прикордонників і місцевого населення, безперервно чуючи “цавват танем” (“візьму твій біль”). Виповнена гордістю за сміливий громадянський вчинок (мої колеги від цієї поїздки повідмовлялись, керуючись чутками, що вірмени стоять на горах і скидають на чужих каміння), прийшла на збори філармонійного колективу, чекаючи запитань і привітань. Натомість потрапила на конференцію з висунення артистів на звання й почула несподівано різку критику: “Вас стало слишком много…” Превентивний удар адміністрації спровокували безіменні зайди, які поспішали стати заслуженими артистами УРСР і помандрувати далі, “с песней по жизни”, широкими шляхами колишнього СРСР. А мій час тоді ще не настав: вистраждане звання отримала на початку свого одинадцятого концертного сезону в цій концертній організації, — до перших роковин Незалежної України, 24 серпня 1992 р., і художник Андрій Антонюк, привітавши мене малюнком юнки, застиглої над книжкою (“Тиха молитва”), наче наврочив подальший шлях у вокальній педагогіці та науковому осмисленні співу. Тоді ж я затято мовчала і найбільше переймалася тим, що не прочитала свої нові вірші, не заспівала почуту в селі Меграшат (у перекладі — “багато меду”) старовинну вірменську Пісню про старість; що взяла з собою на збори дев’ятилітнього сина, котрий протягом чотирьох годин ошелешено спостерігав потішну веремію акторських амбіцій, утім, сприйняту ним як іще одну казку про добро і зло. Коли пристрасті дійшли краю, директор філармонії прочитав листа з Києва: це було запрошення від Івана Лисенка надати інформацію про мене до його майбутнього “Словника співаків України” (К.: Рада, 1997. — 354 с.). Чи потрібно говорити, яким цілющим зіллям став для мене той лист і до чого зобов’язав?.. Коли писала відповідь Іванові Максимовичу, й гадки не мала про те, що вже через 10 років подарую йому свою монографію “Українська вокальна школа”, у другому виданні якої скористаюся його зауваженнями та побажаннями; що “Словник співаків України” суттєво допоможе мені в роботі над докторською дисертацією “Феномен української вокальної школи”.
Пам’ятаю нашу першу зустріч із ним у Трапезній Києво-Печерської лаври, де напровесні 1989 р. відбулася моя моновистава “Роксолана”. А його поява в артистичній Будинку органної музики в антракті між двома відділами мого сольного концерту в травні 1995 р. геть була налякала: ходили чутки, що Івана Лисенка вже серед нас немає (направді ж помер його тезка з газети “Сільські вісті”). Потім бачила Івана Максимовича на своїх концертах циклу “Антологія українського солоспіву”, виступала на презентації його книжок “Речник української культури” (жовтень 2004 р., Будинок письменників НСПУ), “Музична культура України” (травень 2008 р., Будинок композиторів НСКУ). Вдячна йому за красномовну, найчастіше — мовчазну присутність у моєму творчому житті.
Вивчення плідного творчого доробку цієї багатогранної особистості, — журналіста, поета, перекладача, літературного критика, мистецтвознавця, енциклопедиста, краєзнавця, культуролога, — спонукає до осмислення процесів кристалізації знань про українську національну культуру та розмаїття способів дозрівання майбутніх наукових концепцій. А його дослідження творчості Марусі Вольвачівни, Миколи Вороного, Майка Йогансена, Юрія Клена, Олександра Коржа, О. Лана, Євгена Маланюка, Олександра Олеся, Тодося Осьмачки, Р.-М. Рільке в контексті їхньої доби суттєво збагатили літературознавчу скарбницю. Стосовно опусів Івана Лисенка про українське вокальне виконавство, зазначу, що часом навіть професійні музикологи не встигають помічати й оцінювати значущість якихось, на перший погляд, непомітних, але істотних тенденцій, які передують тим чи іншим змінам у царині естетики й стилістики співу. Не віддають належне аналізу кардинальних зрушень вокальної палітри, зумовлених пошуками окремих авторів, — апологетів атональної й часом антивокальної музики. Не всі музичні критики мають сміливість дошукуватися справжніх причин, із-за яких співак “спадає з голосу”, не зауважують на підбір репертуару до концертних програм. Усе це звучить у розмислах Івана Лисенка про мистецтво чутих ним особисто вокалістів, кожному з яких дає об’єктивну, незалежну й неупереджену порівняльну оцінку щодо різних періодів життя у співі. Його ж статті про творчість історично та географічно віддалених співаків містять у собі чималу інформацію, отриману від очевидців їхньої слави й падінь. За кожним нарисом — напружене тривале листування, пошуки істини. Загалом автор присвятив одному лише “Словникові співаків України” тридцять років напруженої пошукової праці, ввівши до простору нашої національної культури безліч забутих імен. За головний критерій відбору брав, за власним зізнанням, вагомість внеску даного співака в культуру. Мою уяву особливо збентежив один вислів із авторської передмови до другого видання “Словника”: щодо імен співаків, за якими їх “знала сцена”. Погодьмось, у цьому виразі є щось персоніфіковане, містичне (відоміші — “сцена не прощає”, “сцена зобов’язує”, “сцена пам’ятає”, “порох сцени”, “страх сцени”, “одержимість сценою” — не настільки знакові). Тут пригадується бенефіс однієї з найулюбленіших співачок Івана Лисенка, — меццо-сопрано, н. а. СРСР Галини Туфтіної, яка по закінченні своєї останньої вистави в Національній опері України імені Тараса Шевченка стала навколішки й поцілувала підлогу рідної сцени…
Вражає музично-фахова обізнаність Івана Лисенка — професійного філолога, до нестями залюбленого у спів; його вільне володіння українським вокальним тезаурусом, який він значно збагатив. Шкода, що в нас не навчають на музичних журналістів, — це, скоріше, покликання. А професійні музикознавці, на жаль, часто ігнорують сучасних виконавців і композиторів, орієнтуючись на апробовані класичні зразки. В ідеалі ж, і самі вокалісти мусять не тільки натхненно, розумно співати, а й кваліфіковано оцінювати й описувати чужий спів, залишаючи історії письмові свідчення краси (мабуть, найлаконічніше це зробив поет і перекладач Микола Лукаш, якому належить вислів: “Демонічної краси голоси”). Володіння ж красним словом притаманне зовсім не багатьом українським вокалістам, серед них — Борис Гмиря, Богдан Гнидь, Михайло Голинський, Віктор Женченко, Сергій Козак, Іра Маланюк, Анатолій Мокренко. Прикро й те, що не всі наші відомі співаки пильнують зміст і заголовки своїх інтерв’ю, як-от “Украинской вокальной школы нет…”, — цьогорічного лауреата Шевченківської премії, н. а. України Лідії Забілястої, записане піаністом Юрієм Руцинським (“2000” від 18—24 березня 2011 р.), що викликало блискавично-гостру справедливу реакцію Володимира Тольби “Поспорим о вкусах” у наступному числі цієї ж газети, яку я не читаю, та побачила у студентів на семінарському занятті з історії вокального виконавства. Вдаюся до цих прикладів, наперед відповідаючи опонентам заслуженого діяча мистецтв України Івана Лисенка, які закидають йому відсутність професійної музичної освіти. Так, своїми знаннями в галузі музичного мистецтва він зобов’язаний самоосвіті та навчанню в народній консерваторії КДК ім. П. І. Чайковського. Справді, в деяких (особливо ранніх) його музикознавчих есеях трапляються неологізми й неточності, але за всім написаним немає жодного лукавства чи зловмисництва, необ’єктивності чи неморальності, а постає дбайливо збережена гідність і добра воля всіх сторін правдиво зафіксованої історії чужого життя в мистецтві; присутній високий дух журналістської етики. Його ерудиція придалася редакції Української Музичної Енциклопедії ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України (тільки для 2-го тому написав 240 статей!).
Насамкінець зазначу: поки друге, перероблене і доповнене видання “Словника співаків України” І. М. Лисенка (К.: Знання, 2011. — 629 с.) дочекалося виходу в світ, деякі з близько 1500 статей уже потребують доповнень і уточнень, а головне — з’явилися нові імена молодих українських вокалістів, чия творчість заслуговує увічнення.
