Олесю Доріченку — 75
Його поезія не патетична, навіть скупа на метафору, проте безборонно щира, чиста, до якої хочеться, мов перед джерелом, стати на коліна й напитися… Щось подібне відчуваєш, милуючись його численними картинами у дусі найкращих зразків народного живопису, з яких постає світ козацької романтики, світ, густозаселений Козаками Мамаями, гетьманами, січовиками на баских конях, спудеями-шибениками, заквітчаними дівчатами… Відомий поет, соліст танцювальних колективів Павла Вірського та Григорія Вірьовки, Олесь Доріченко почав малювати пізно, коли, вже видужуючи після інфаркту, взяв до рук посібник для художника-початківця, подарований мексиканським митцем Давидом Сікейросом, з яким колись звела доля. Із часом лінійна перспектива Доріченкових картин зацвіте яскравими, аж пломінкими, барвами української, переповненої любові до життя, душі. Нині поет має вже не одну виставку, і всі вони стали справжнім святом мистецтва.
Днями Олесю Доріченку виповнюється 75. “Вервечка літ розсипалась у часі”, — скаже поет зі смутком. Однак попри світлий смуток, який супроводжує такі ювілеї, він нині сповнений творчої снаги і з правом справжнього митця може сказати долі: “Я ці рядки лишу на незабудь…”
* * *
Ув однім човні з тобою
В нашій рідній стороні
Навпіл з радістю й журбою
Пропливаєм наші дні.
Проминаєм сподівання —
Що збулось, що не збулось…
Де нас пристань жде остання?
Як у світі цім жилось?
Не згасити б віри ватри.
Є нам, друже, що втрачать.
Щемний сумнів душу ятрить —
Чи не марно дні біжать?
Мабуть, ні, таки не марно,
Коли пам’ять не щеза,
І жили ми не бездарно,
Коли ще бринить сльоза
За отим, що вже минулось,
За отим, чому не буть.
Тільки серце стрепенулось,
Та занила тоскно грудь.
* * *
В старому дзеркалі побачив не своє —
А іншого когось зістарене обличчя.
Журба тенета самоти снує —
Уже давно ніхто мене не кличе.
Та і навіщо марна суєта
Мені немолодому вже здалася,
Якому вже зоря ранкова не світа —
Вервечка літ розсипалась у часі…
Хоча й безпросвіток і чека мене,
Та рідний голос ще бува й озветься.
Душа висот ще, може, і сягне —
Та від землі вже плоть не одірветься.
* * *
Хмільним чуттям до замороки
П’яніли вдвох навперехрест.
Вже проминуло стільки років,
Нам стільки переграв оркестр
Мелодій різних. Ми ж і досі
Ту любим музику без слів,
Хоч сивина вже у волоссі,
А нам все любий той мотив,
Що поєднав нас із тобою —
Тіла і душі обручив.
Укупі з радістю й журбою
З нас кожен щастя пережив —
Терпке й солодке наше щастя.
Тих літ минулих трохи жаль —
їх повернути вже не вдасться,
А там натхненно грав скрипаль
Божественного Альбіоні,
І переймались грою ми.
…Вже вкрились памороззю скроні
І мало втіхи від зими.
…А там скрипаль грав Альбіоні…
МІЙ КИЇВ
Творили тут Мурашко і Олесь
Тут Лисенка лунало фортеп’яно.
Тепер у Києві давно уже прогрес —
Пісні Поплавського
звучать з телеекрана.
Тут славного минулого сліди,
Сергій Лифар тут танцювати вчився —
Тепер нащадок вражої орди,
Мабуть-таки надовго оселився.
Попи московські
в дзвони гучно б’ють —
Хохлів скликають славити Росію,
А наші козаки лише горілку п’ють
Та із Москви не діждуться месії.
Тому і сидимо по вінця у лайні,
Але амбітні вельми та поважні.
О, як незатишно у Києві мені,
Коли вожді нікчемні та продажні
Надію нашу скопом продають,
Злостиві фігляри, потворні лицедії.
Попи ж московські
в дзвони гучно б’ють.
А ми свободи захистить не вмієм.
* * *
Усміхнений, вродливий, молодий,
Мов і не я на давній фотокартці.
О, Боже, скільки вже води
Спливло у безвість…
Роки-сіроманці
Розбіглись геть, а я ж хотів висот.
Відмріялося вже… відсподівалось.
Хоча від долі й не чекав щедрот,
Та все ж поблажок інколи жадалось.
Час пережитий тисне до землі,
Позаду згадки — попереду бездна…
Дорогу вгадую у сутінковій млі, —
Коли б лишень дорога та не хресна.
* * *
…А ніч глибока й безкінечна —
Незатишно душі, невесело думкам.
А скільки тужних дум
і спогадів сердечних,
Жаданих зустрічей та неутішних драм.
Згадаю любих — прикрощі забуду —
У нетрях ночі просто помовчу,
І приголублю мрію, мов приблуду,
І запалю надій моїх свічу…
* * *
Кому я маю сповідатись —
Хто в цьому світі мій суддя?!
Не треба, серденько, боятись —
Всі будуть там перегодя.
Пішли і ті, кого любив я,
Кого ненавидів — пішли.
І тільки спомин бовваніє
Тремким пломінчиком з імли.
* * *
Там літа мої дитячі
Пізнавали білий світ.
Крізь безодню часу бачу,
Як безрукий інвалід
Воду хлебче із-під крана
І полегшено зітха…
Там життя пізнав я рано, —
Доля-мачуха лиха
Кидала у злидні й голод
Та чекала на кінець —
Двоєдиний Серп і Молот
Зводив шанси нанівець.
Тільки сурми й барабани,
Лиш витій пусті слова,
Усміх хижого тирана.
Моя ж мати удова
В замордованому світі,
На оскверненій землі.
Ті літа несамовиті
Вбили молодість її.
* * *
…Знов крила пам’яті несуть —
Де в хвилях Вісли
плинуть сиві хмари…
І як мені усе оте забуть —
І ніжний шепіт твій,
і відгомін гітари…
Варшавське літо виринуло знов —
Тепло твоїх долонь
і п’янкість уст жагучих,
І матіол дурман, і музика розмов…
Та плата за любов —
розлука неминуча.
…Варшавське літо виринуло знов…
МАБУТЬ, НЕ МАРНО
В СВІТІ ЦЬОМУ ЖИВ
Мабуть, не марно в світі цьому жив,
Хоча не раз таки і оступався,
Бо дуже вже життя пізнать спішив,
Але до містики
й чаклунства не вдавався.
У правду вірив, у душі порив,
У слово рідне, в край свій і свободу,
Щось витворяв,
та щось таки й створив,
В брудній воді дошукувався броду.
І гріх мені на долю нарікать —
Були ж моменти сонячні й щасливі.
Ненавидіти міг, але й умів кохать.
А скільки ще звучить
в душі моїй мотивів…
З джерел цілющих чисту воду п’ю —
Жагу життєву прагну вгамувати.
О, як же я цей білий світ люблю,
І як же цю любов мені не оспівати!
А спогади усе; і ниють, і щемлять,
І музикою дивною лунають,
Чи просто дивляться
на мене і мовчать.
Чи гідно жив,
чи не блудив, — питають.
І я питаю — чи не жив дарма?
Чи згаяне не варто надолужить?
Бо вже підкралась потайки зима,
І доля хитро очі свої мружить.
Хай мружить очі. Хай сніги ідуть,
Хай губиться років моїх намисто.
Я ці рядки лишу на незабудь —
Я чесно жив і совість в мене чиста.
