Зоя ШАЛІВСЬКА,
заступник голови Конотопської міськрайонної організації “Просвіта”, член НСЖУ
Світлого тижня тисячі людей, долаючи чималі відстані, поспішали в ті села, де колись жили. Відвідати за давнім звичаєм могилки рідних, побачитись із родичами, колишніми сусідами. Нелегкими, через сумні спогади, були відвідини села Степківки, що на Миколаївщині, в нашої 88-річної мами. Українка з Холмщини, свого часу вона разом із рідними змушена була покинути прабатьківське обійстя в селі Славетин Замостівського повіту Люблінського воєводства і переїхати сюди.
Квітами й теплими усмішками зустрічали в місцевій школі нашу родину, з якою вже кілька років листуються юні краєзнавці. Досліджуючи історію села, школярі звернули увагу, що одну з сільських вулиць степківці здавна називають Польським хутором. Там нелегко обживалися викинуті з родинних гнізд українці Холмщини. 66 років тому до Степківки та навколишніх сіл Первомайського району тоді Одеської області прибуло з Польщі кілька великих родин: Бігунці, Морокішки, Романюки, Свистуни, Козаки, Лоні та інші. Вдалося встановити 31 особу.
Невтомні дослідники під керівництвом учительки Лариси Пилипівни Короп вивчали наукову історичну літературу, архівні матеріали, листувалися з нащадками депортованих родин, зокрема й з нашою. Тож шкільний музей поповнився унікальними фотографіями, документами, спогадами. А юні історики посіли перше місце в обласному конкурсі творчих робіт з історичного краєзнавства.
У просторій актовій залі зібралися вчителі, школярі, щоб послухати розповідь літньої пані Ольги Морокішко. Її родині довелося пережити два переселення. У роки Першої світової війни за наказом царського уряду більшість українського населення з Холмщини та Підляшшя примусово виселили вглиб Росії, де на той час проживав 1 мільйон українського люду. Сім’ї з нашого роду, покинувши рідні домівки з нажитим майном, змушені були обживатися в Харківській та Катеринославській губерніях. Подальші трагічні події в Росії (громадянська війна, голод, розруха) та й туга за рідною землею спонукали родину повернутися на Холмщину, знову покинувши все нажите. Наслідком депортації стало розпорошення членів родини, втрата зв’язку між рідними. Тільки через 35 років знайшов у Харкові мій дід Іван Морокішко свою рідну сестру Софію. Доля ж його вітчима, якого хворого на тиф зняли з потяга дорогою до Польщі, невідома. На Холмщині на місці покинутих господарств вигнанці побачили лише згарища. Ось така маловідома сторінка з трагічної книги життя західної гілки української нації.
Тож коли повернулися, довелося починати все спочатку. Працелюбні, кмітливі родини поступово відновлювали господарства, народжували дітей. Із поляками-односельцями жили мирно. Молодь разом розважалася, брали один одного за кумів, запрошували на православні та католицькі свята. Хрещеною стала і моя бабуся Катерина для маленької Яни з польської родини Івана та Стефи Рибаків. Моя мама і її брат-близнюк Микола були ровесниками Яни. Тож коли Стефа працювала в полі, Яну доглядала і годувала грудьми Катерина. “Кумо Стефо, не хвилюйтесь — де двоє моїх дітей, там і ваше”, — заспокоювала вона свою подругу.
Але польська панівна верхівка, що здавна плекала ідею ополячення українців, створення моноетнічної держави, посилювала тиск на місцеве українство.
Українських шкіл не було, і русини (так називали українців поляки) змушені були навчатись у польських, де терпіли приниження. Переслідувалася православна віра. Вчителі-поляки заводили українських школярів до костелів, де їх окатоличували. Наругу чинили навіть над померлими українцями: на цвинтарях ксьондзи навертали до католицизму небіжчиків. Усе це викликало спротив. Сотні українців кинули до в’язниць.
Із початком Другої світової війни життя українців у Польщі стало зовсім нестерпним. Удень у села вдиралися німці, грабували населення, обкладали непомірними податками, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину. Та справжній жах починався вночі. Озброєні польські банди чинили проти українців нещадний терор. Із настанням сутінок українські родини ховались у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи. Та то був ненадійний прихисток. В один із таких нападів (а “чекали” бандитів щоночі) вони повалили мою вагітну тітку і здерли з неї чоботи. Не зумівши збити замок зі стайні, бандит вигнав босоніж мою матір на сніг і почав кидати сокиру біля її босих ступнів. “Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші”, — так говорили поляки. І знищували… Криваве побоїще вчинили польські бандити в селі Бересть Грубешівського повіту. Українців у ньому була більшість. Вони попри переслідування зберегли свою мову, носили вишиванки, дотримувалися українських звичаїв. 18 березня 1943 року о восьмій годині ранку польські банди оточили село, виганяли українців на вулицю, розстрілювали їх, а будинки підпалювали. Рідна сестра моєї матері з двома дітьми — дванадцятирічним Зеновієм та восьмимісячною Надійкою сховалися у схроні під клунею, де часто змушені були переховуватись від бандитів. Чоловіка ж умовила тікати з села. Не багатьом пощастило тоді врятуватись. А коли повернулись — застали жахливу картину. Дерев’яну церкву, де заховалася вчителька зі своїми учнями, було спалено. Тітку ж мою з дітьми знайшли мертвою. Мабуть, задихнулись від диму. Згоріла живцем у хаті і тітчина свекруха, бо була хвора і не вставала з ліжка. По всьому селу лежали трупи, яких нікому було ховати. Дізнавшись про смерть рідних, моя мама вирішила йти 20 км до того села, щоб їх поховати. Та вже майже біля нього її зупинили двоє чоловіків у німецькій формі й почали вимагати документи. Коли побачили український паспорт, люто лаючись польською, топтали його ногами. Мама зрозуміла, що то були переодягнені в німецьку форму бандити. Вони наказали їй бігти, не оглядаючись. Бігла щосили, щомиті чекаючи пострілів. Та Бог її порятував, хоч на все життя отримала важку хворобу серця.
Жорстокий конфлікт на мішаних українсько-польських землях свідомо провокували німці. Українців виганяли зі своїх сіл і примусово поселяли на польських господарствах. Так сталося з родинами трьох дядьків моєї матері Бігунців Миколи Михайловича, Миколи Кириловича та Володимира Кириловича, яких було жорстоко вбито в селі Броніславка. Українці ставали жертвами помсти німців за дії радянських партизан. Після вбивства ними німецького жандарма есесівці ледь не до смерті забили мого діда. Але слід зауважити, що поляки-односельці часто переховували українські родини. Не раз у своєї подружки, полячки Яни, ночувала і моя мама, рятуючись від нічних розбоїв. “Тільки через мій труп зайдуть у хату бандити”, — заспокоював сусід, коли її, тремтячу від страху, ховала в своєму ліжку стара полячка, слізно молячись польською. Щиро співчуваючи горю українки, в якої зник єдиний син, сусідка-полячка повідомила, де шукати труп хлопця, якого убили польські бандити. Її одинак теж загинув в Освенцимі. Так біда єднала православних і католиків.
За маминими спогадами, українські родини і їхня зокрема всіляко допомагали радянським солдатам, які тікали з розташованого неподалік табору військовополонених. Переховували, давали одяг, харчі, лікували хворих і поранених. У село часто навідувалися німці, тому ризик був великий. Боячись доносів, вдавалися до хитрощів. Імітували напад: розбивали шибки, а потім заявляли в жандармерію, що їх пограбували. Заразившись від полонених, яких кожна родина переховувала по черзі, село перехворіло на тиф. На жаль, не всім пощастило одужати… Втікачі з таборів часто на свята розважались із сільською молоддю, разом співали українських пісень, оскільки багато з них були з України.
Десятиліттями тема жахливої трагедії українського населення Холмщини замовчувалася. Завжди щиро дивувалися співрозмовники розповідям мами про вбивство в Польщі в роки війни наших сімох близьких родичів. Уточнювали, перепитували, чи не від рук німців вони загинули. Про жорстоке переслідування українців, врешті-решт, вигнання їх із прабатьківських земель стали обережно згадувати історики лише тоді, коли Польща вперто й послідовно підраховувала кількість своїх жертв від загострення польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни, не вдаючись у “подробиці”, як кажуть, хто нападав, а хто відстрілювався. Ми ж своїх жертв ніколи ретельно і не рахували. Правдиву кількість загиблих українців чи то від Голодомору, чи в роки Другої світової приховано за виразами: близько, орієнтовно, понад, більш як.
Радянські військові не захистили українців від безчинства польських бандитів, а лише наполягали на їхньому переїзді до СРСР. Не маючи надії на покращання свого становища, українські родини 1944 р. змушені були покидати свої оселі, майно, могили рідних. Тих, хто не погоджувався на переїзд, вивозили примусово. Майно, худобу вантажили на військові машини. Їхали кілька тижнів у товарних вагонах. Була люта зима. Не вистачало залізничного транспорту, тисячі змучених, розгублених людей на залізничних станціях тижнями чекали вагонів, страждаючи від холоду, хвороб. Особливо потерпали родини з дітьми. Крім того, вагони з майном переселенців не охороняли, тому вони часто ставали легкою здобиччю злодіїв. Так, на станції Кам’яний Міст злодійський напад було вчинено на вагон, у якому перебувала мамина родина. Важкі випробування чекали на переселенців і в тих місцях, куди їх привозили. Це були степові села Одеської, Миколаївської, Запорізької, Херсонської областей. Переселених (а їх вивезли майже 500 тисяч) обіцяли розмістити згідно з їхнім бажанням у колгоспному господарстві або наділити землею (не більше 15 га на одне господарство) для ведення одноосібного господарства, надати їм матеріальну допомогу. Та влада не поспішала виконувати обіцяне. Для переселених катастрофічно не вистачало житла. Велика дідова родина отримала стару хату під солом’яною стріхою. Родичам, родині Бігунців, дали хату розкуркулених, у яку невдовзі повернувся господар. Тож вони змушені були винаймати помешкання, кілька разів змінюючи місце проживання, поки далеко за селом, в степу, не отримали ділянку землі для будівництва.
Нелегко було переселенцям, які споконвічно господарювали на власній землі, почати нове життя в атмосфері сталінського терору, злиднів колгоспного села 50-х. Із 300 призваних на фронт степківців полягло 175, в деяких родинах — всі чоловіки. Тож усю важку працю виконували жінки і підлітки. Коровами орали лани, вручну засівали. Переселенським родинам зразу ж запропонували вступити в колгосп, про обіцяну можливість ведення власного господарства не згадували. А чому дозволили вивезти з Польщі худобу, зрозуміли після переїзду: її примусово забрали в колгосп. Незвична до колгоспного догляду, худоба незабаром пропала. Місцеві комуністи, пам’ятаючи практику розкуркулення 30-х, отримали нову поживу. Переселенські родини важко працювали в колгоспі за “палички” трудоднів, були залякані, не знали законів. Тому їх підло обдурювали. Вже пізніше, оформляючи пенсію, мама не знайшла жодних документів, що підтверджували її працю в колгоспі.
Місцеві чиновники часто приходили вночі, стукали у двері, лякали арештом, судом, погрожували відправити до “білих ведмедів”. Таким чином вони змушували підписуватися на облігації. Важко переживала родина і те, що не було звістки від молодшого сина, який добровільно вступив до радянського війська ще в Польщі. Уже пізніше, після довгих клопотань, дізналися, що похований їхній Микола в далекому Потсдамі. Не вся переселенська молодь, особливо старшого віку, змогла продовжити здобувати освіту, адже все треба було починати з “нуля”. Тож для більшості переселених вона обмежилась знаннями, отриманими в Польщі.
Із великою вдячністю завжди згадує мама, як приязно зустріли переселенців місцеві селяни, нагодували гарячим борщем, допомагали пристосовуватися до нових умов. Прибулих вразила жахлива повоєнна бідність, голодні, виснажені вдови з малими дітьми.Тож допомагали сусідам привезеними з Польщі харчами. Для багатьох дітей у Степківці холмщаки стали хрещеними батьками. Ще й досі мама листується зі своїми колишніми сусідами.
Не всі переселенці змогли прижитися на нових землях. Нестатки, незвичні природні умови, туга за рідними лісистими краями спонукала їх на переїзд ближче до батьківщини, плекаючи надію згодом повернутися на землю своїх предків. Покинувши все майно, яке вдалося забрати при переселенні з Польщі в село Кримка Первомайського району тоді Одеської області, дядько моєї мами Василь упряг у саморобний візок корову і з дружиною і трьома дітьми рушив на захід. Йшли кілька тижнів, поки дістались Івано-Франківщини.
Влада не дозволяла покидати місця переселення. Кілька днів тримала міліція на дорозі серед степу переселенські родини з холмського села Седнів, які на возах покидали чужину. Мій дід за кілька кілометрів носив їжу і воду землякам. Ніякі погрози і залякування не похитнули їхнього рішення, і седнівці продовжили свій шлях.
Туга за рідними обійстями на Холмщині, які зразу ж заселили поляки, не покидає вигнанців і досі. Згадують красень Холм, який заснував Данило Галицький, пам’ятають, як п’янко пахли липи, посаджені ще їхніми дідами, які солодкі були черешні в молодому садку. Ще й зараз, згадуючи якісь події, звичаї, святкування, мама зауважує: “А в нас удома…” Декому вдалося побувати в рідних краях. Особливо боляче вразили поруйновані кладовища, розбиті надгробки. Пекучим болем пронизані рядки з вірша, написані депортованою українкою:
Уже зима, скрізь вітер
свище, не тільки вітер,
а й журба.
Своє покинув, а чужого душа
і серце не прийма.
Таке приниження терпіли,
так тяжко жилося
батькам,
Хоча піввіку тут прожила,
душа і помисли всі там.
Там, де все таке прекрасне:
синє небо, сонце ясне,
Трава, немов зелений шовк,
де птиці спів
різноголосий,
Де вранці рясні, чисті роси,
Де кожна стежка,
кожний яр тобою
стоптані весною…
Отак свавільне рішення керівництва СРСР та Польщі стало трагедією для сотень тисяч переселених українців. Дедалі менше залишається людей, які пам’ятають ті події, роз’їхались їхні нащадки. А на сільському цвинтарі, під пронизливими степовими вітрами знайшли вічний спочинок холмщаки — вигнанці зі своїх прабатьківських земель, що не ополячились, стали на захист рідної мови, віри, батьківських звичаїв. Такої б непокірної вдачі нинішньому поколінню…
