ГІРКА ВТЕЧА ІЗ РАБСТВА

stst
Фото Олеся Дмитренка

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік НАН України

Україна на двадцятому році незалежності опинилася в надзвичайно складній ситуації. Чи не найбільшою проблемою виявилася криза віри. Народ залишився без духовної основи. Суспільні розчарування опустилися до критичної межі. Недовіра владі — судовій, виконавчій, представницькій, будь-якій — настільки категорично висловлюється, що суспільство неминуче потрапляє у кризове завихрення настроїв і переживань. Ті, хто нещодавно здобував політичні дивіденди на розвінчанні капіталізму як системи нещадної експлуатації мас, тепер є правлячим політичним класом, який не обтяжує себе моральними принципами та нарощенням інтелектуальної потуги. Старі комуністичні вовки з поламаними в класовій боротьбі іклами тепер успішно вигризають вставними щелепами в олігархів із Партії регіонів часто з їхньої ж ласки шматки жирного м’яса і ласо облизуються з телеекранів. Поряд розкошують у стихії дикого капіталізму ними ж виплекані молоді шакали із середовища партійної та комсомольської номенклатури, в яких животи розбухли від бізнесового ожиріння і які люто клацають перламутровими зубами на всіх, хто їм наче заздрить, — на демократів, соціалістів і комуністів, і особливо — на націоналістів… Вони люблять тільки себе. І вирощують тільки “зелений плід” та плекають інстинкт самозбереження, який на всякий випадок оточений частоколом німих “биків”-охоронців. Гламурна бізнесова і політична еліта нарочитою демонстрацією розкоші, всевладності й безкарності провокує інший, не демократичний опозиційний резонанс, який може здетонувати жорстокий громадянський конфлікт. Замість продуктивних ідей, які б стимулювали вироблення директив щодо моделей і шляхів розвитку суспільства і держави, впроваджується в суспільну свідомість філософія споживання і життєвого успіху, базованого на аморальних засадах дикої “капіталізації”. Головний фетиш, перед яким схиляють голову не тільки ті, хто його викохав і огламурив, а й ті, хто лише шукає свою дорогу в суспільному самоздійсненні, це товарно-грошові відносини. Тобто, інтереси. Власні передусім. Мимоволі зринають у пам’яті слова біблійного пророка Єремії: “Бо від малого до великого, кожен з них відданий користолюбству, і від пророка до священика — усі діють облудно; лікують рани народу Мого легковажно, говорячи: “мир! мир!”, а миру немає. Чи соромляться вони, роблячи мерзоти? Ні, ніскільки не соромляться і не червоніють” (Біблія. Єремія. 6 : 13–15).
Як бачимо, нічого нового від біблійних часів не з’явилося на цьому світі під сонцем — тенета Плутона намагаються обплутувати кожну владу від голови до п’ят і чи не кожна влада поривається боротися з користолюбством, читай: із корупцією, тільки чомусь не з голови починають чистити владу, а з хвоста. Як рибу. Хоч як би ми прагнули обстоювати постулат: “Україна — демократична держава”, проте переважна більшість українців вважає, що сьогодні у владу вкоренилася кримінальна буржуазія і мафіозні структури, які системно легалізують диктатуру олігархів. Оскільки олігархи є найвпливовішими політичними гравцями у нашій країні, саме вони постукують пальчиками по політичному барометру, підганяючи покажчик рівня політичної погоди в Україні до позначки “демократія”. Насправді вони “замовляють” таку погоду, яка дедалі виразніше означується терміном “авторитаризм”. Бо хто сьогодні контролює фінансові потоки в державі? Хто майже тотально володіє електронними засобами масової інформації? Хто керує Верховною Радою України, тобто, чию волю, чию політику виконує слухняно, за помахом руки “партрегіонального диригента” Чечетова депутатський корпус із контрольним пакетом голосів (читай: акцій)?
Отже, політичну погоду в Україні замовляють і забезпечують олігархи, які твердо стали на фундамент авторитаризму, але над собою розкрили парасольку із надписом “Демократія”. Здається, їм нічого не загрожує. Опозиційні політичні сили слабкі, бо розрізнені, інфіковані бацилами вождізму і загумінкового політичного авторитаризму. Велика частина населення політично пасивна, бо розчарована і дезорієнтована, нікому і ні в що не вірить. Звичайна українська людина переконана, що демократія нічим реально не забезпечена — не пропонує конкретного практичного, скажу більше — вигідного еквівалента. У чому громадянин України бачить реалізацію демократії? У справедливій владі? У чесному суддівстві? У довірі до міліції? У вступі без хабара до університету? Можливо, народ побачив, як нова влада рішуче демонтувала старі політичні, ідеологічні, господарські структури й комуно-радянські символи разом із колишньою комунопартійною, радянською, комсомольською номенклатурою? Ага, дочекались!
Більшість сучасних українських бізнес-політиків за характером політичного мислення — вихідці з недалекого минулого, де мораль, духовність, патріотизм не культивувалися, а нинішні декларації про входження у сферу реалій і цінностей європейської демократії — не стільки бажаний внутрішній поклик, скільки політична гра, розрахована на далеку перспективу.
Як можна здійснити модернізацію країни, як ефективно впроваджувати нові ринкові реформи, коли їхню реалізацію має забезпечувати старий адміністративний корпус і, головне, за старими командно-адміністративними схемами? Хіба не в цьому основна причина низької ефективності реформ 2010 року? Президент України Віктор Янукович у Щорічному Посланні до Верховної Ради України визнав: “Із задумів та планів на 2010 рік ми спромоглися реалізувати щонайбільше третину.
В чому я бачу причини низької ефективності? Перш за все, 2010 рік засвідчив, що далеко не в усьому влада і суспільство були готові до запропонованих змін. Бюрократизована державна машина, що виживала за будь-якої влади, по інерції намагається зберегти свої звичні механізми управління, свої адміністративні можливості та корупційні схеми тіньового заробітку”1.
Усі сьогодні в Україні — і ті, що при владі, і ті, що в опозиції, — усвідомлюють, що корупція — це системне явище, яке вже глибоко закорінене в практику ефективного збагачення за допомогою тіньових схем і яке руйнує зсередини державу, людину, суспільство й загрожує правам і свободам громадян.
Для здійснення модернізації всіх сфер життя — таке амбітне завдання поставила перед собою нинішня влада — слід задіяти величезний комплекс державних механізмів, важелів і впливів громадського контролю, налагодити систему зворотного зв’язку влади і суспільства, а головне, на що і зробила основну ставку Партія регіонів, це підвищити дієздатність органів влади, сформувати ефективно функціонуючу владну вертикаль.
Це був чи не найголовніший козир, яким нинішня влада вирішила зіграти в надії завоювати довіру громадян. Сподівалися, що в суспільній свідомості зберігся міф про “сильного лідера”, який владною, але справедливою рукою наведе лад у державі і вкаже шлях до щасливого майбутнього. Якщо й відбудеться певне обмеження громадянських прав і свобод, то успіхи в “наведенні порядку” легко перекриють ці несуттєві для значної частини населення ущемлення демократії.
Що ж, рішуче розширили владні повноваження Президента України, тепер у його руках сконцентрована велика влада, що й дозволяє йому і його Партії регіонів вмостити чи не в кожне державне крісло рідний регіональний зад. Та ще й терпеливо прибирати до рук органи місцевого самоврядування. Переїхали-пересіли свої, як правило, із Донецька і Макіївки, подеколи з інших, але східних, південних чи столичних кабінетів в інші, але вищі за престижністю офіси і давай командно-адміністративним методом модернізовувати інші регіони. І чи багато встигли висидіти? Тільки запарили зади, а що вилупилось?
Уже Росія продифілювала бравурним маршем із транспарантом “суверенна демократія”, нав’язуючи “демократично” концепцію модернізації суспільства і держави “зверху”, тобто шляхом реалізації такої заманливої для наших регіоналів ідеології “вертикалі влади”. І на що напоролися? Чотирнадцять діячів культури і правозахисників Росії звернулися до правлячого тандема “Медвєдєв-Путін” із листом, у якому наводять тривожні свідчення “зростаючої політичної кризи в Росії, кризи хибної ідеології “вертикалі влади” (“День”, 1 червня 2011 р.) і попереджають про катастрофу, що насувається. Здається, там натішилися “керованою демократією”, але нашим реформаторам тут справді “Москва — не указ”. Самі, видно, повинні влупитися лобом у стіну — тоді й розвидниться. Можливо. Але золоте правило тих, хто продовжує спокушати історію симбіозним правлінням олігархів та бюрократів із комплексом командно-адміністративного синдрому, полягає в тому, щоб прибрати все до своїх рук і водночас проповідувати необхідність децентралізації, дерегулювання та делегування повноважень органам місцевого самоврядування, громадянським інститутам.
…Нещодавно я побував на конференції за підсумками конкурсу на тему: “Україна: 20 років державотворення”, оголошеного Президентським фондом Леоніда Кучми “Україна” в лютому 2011 р. для студентів до 25 років. У конкурсі взяли участь 1100 студентів із 119 ВНЗ із 26 регіонів. На запитання “На що переважно спрямовані дії державної влади” найвищий відсоток — 51,5 — мала відповідь: “Захист інтересів окремих промислово-фінансових груп”. А найбільшою загрозою для України українські студенти вважають “ігнорування законів та корупцію” (50,5 %). На другому місці (37,1 %) внутрішньополітична нестабільність.
Проблема полягає передусім у тому, що переважна більшість населення країни відторгнута від політичного життя, бо на цьому плацдармі “воюють”, то атакуючи один одного, то влаштовуючи показне замирення, політична та фінансово-промислова еліти. Ясна річ, щоб не плуталися під ногами різні там “середнячки”, їх, тобто малий і середній бізнес, успішно відтісняють на політичний та економічний маргінес потужні політичні, бюрократичні та фінансово-економічні гравці. Тож не випадково 88 % опитаних серед молоді, до 80 % людей середнього віку і 86 % — старшого віку протягом 12 останніх місяців 2009 року не брали участі в жодному суспільно-політичному заході2. На жаль, відторгнення населення ще більше посилилося порівняно з 2009 роком. І ця суспільно-політична пасивність переважної більшості громадян України свідчить про кризу людської зацікавленості в залученні громадян до політичного життя, про відторгнення їх від процесу прийняття соціально значущих рішень.
Натомість ігнорування законів, а в цьому приклад народові показала влада, призвело до того, що люди не хочуть дотримуватися встановлених офіційних норм і правил, демонструючи недовіру до судів, міліції та виконавчих органів влади.
Отже, суспільна довіра до правопорядку підірвана.
Усе це наслідок розриву інтересів політиків і народу, зрощення влади і бізнесу, яке й породило нині сущий кланово-номенклатурний капіталізм. Ми вже бачимо зараз, що влада прагне контролювати олігархічні групи, видно, запозичуючи досвід північного сусіда, хоча насправді кланово-олігархічні групи поки що успішно контролюють владу. Тому модернізація держави — справді єдиний наш стратегічний вибір, що підтверджують відповіді 1100 опитаних конкурсантів. На запитання: “Що необхідно зробити для зміцнення незалежності України?” найбільший відсоток — 36,0 — отримала відповідь: “Здійснити ефективні політичні та економічні реформи”. Далі — 27,4 % — “підвищити ефективність влади” та “запровадити дієву систему подолання корупції” (25,2 %).
Українське студентство причини наших проблем і бід вбачає передусім у слабкості та неефективності нинішньої влади, в ігноруванні законів і в корупції, у частковому лише забезпеченні конституційних прав і свобод громадян (57,4 %), у слабкому розвитку інститутів громадянського суспільства, передусім громадських організацій (62,8 %), у відсутності самодостатніх територіальних громад та органів самоврядування, необхідність створення яких обстоюють 57,8 % опитаних.
Українська молодь бачить і відчуває, що монополізація влади не є панацеєю від тих проблем, які постають у процесі модернізації країни. Про що, скажімо, свідчить те, що Партія регіонів прагне заповнити своїми, “нашими”, людьми державні структури на всіх владних рівнях? Не тільки про монополізацію однією партією влади, а й про відсутність в її кадрових “запасниках” фахівців із модернізації. Відомо, що така кадрова політика до добра не приведе, бо для багатьох регіоналів головне — бізнес, а успіх у цій сфері залежить від ступеня наближення бізнесу до влади. І тут неминуче з’являються такі бажані для державних чиновників тіньові корупційні послуги і корупційна рента.
Чим похвалитися нам на двадцятому році незалежності? Вітчизняна економіка й досі не структурована, не відповідає модернізаційним запитам, державні інститути слабкі, без налагоджених механізмів функціонування в умовах модернізації. Країну й далі “переслідує” політична нестабільність, яку провокують часті “поринання” в стихію виборчих перегонів. Відчувається наростання боротьби між новою владою та олігархічними структурами, які хочуть і далі контролювати сферу бізнесу та виборчі процеси, бо не готові змиритися із обмеженням їхнього доступу до ресурсів і влади.
Українське суспільство, незважаючи на запевнення Президента України Віктора Януковича та його Партії регіонів нарешті “зшити” регіони держави, й далі перебуває в стані фрагментарного поділу передусім у регіональному, ідейно-політичному, соціально-економічному й мовно-культурному планах. Більше того, ця розколотість ще й активно стимулюється, посилюється провокативними заходами (чого тільки вартий закон про прапор перемоги і до яких наслідків він привів), що ще більше ускладнює процес формування національної солідарності, консолідованого суспільства. Гуманітарна політика держави виявилася невиразною, неефективною, якщо не сказати, провальною. Про це свідчить посилення морально-психологічної апатії населення, духовне знесилення українського суспільства, поширення ідеології споживацтва, цинічного прагматизму, правового нігілізму, відсутність смисложиттєвих орієнтацій української людини.
Здавалося б, є один позитив: відновлення добросусідських стосунків із Російською Федерацією. Але якою ціною? Що внаслідок підписання Харківських угод одержала Україна? Парадокс: найвищі ціни на газ у Європі. Збільшення товарообігу? Так, але в цьому товарообігу російський імпорт переважає майже на 2 млрд. доларів. Крім того, Росія прописалася своїм Чорноморським флотом хтозна на скільки десятків років в Україні, господарюючи в Криму і поширюючи свою інформаційну експансію на весь український цивілізаційний простір. Влада пасивно споглядає все це, демонструючи свій так званий нейтральний, точніше, позаблоковий статус, насправді ж поволі всовує Україну в пащу нового Союзу, тепер Митного, і ледве відбивається від реструктуризації “Нафтогазу”, ядерної енергетики, авіаційної промисловості… Але це до пори до часу. Кредити від Міжнародного валютного фонду, від Світового банку не надходитимуть безкінечно. Треба ж починати їх гасити, віддавати. До речі, зовнішній борг України зріс 2010 року на 5,1 млрд. дол. США. 1 травня 2011 року становив 463,3 млрд. грн. І лише цього — 2011 — року, відповідно до графіка виконання урядових зобов’язань, Україна має виплатити 10,06 млрд. дол. зовнішнього боргу.
А громадське протистояння з неспрогнозованими наслідками зріє. Розшарування верств населення України поглиблюється — більшість громадян думає передусім про хліб насущний, і правителям здається, що українцям властива якась фаталістична покора владі. Мовляв, українці, принаймні переважна більшість, сповідують біблійну істину: “Кожна влада від Бога”, — чого тоді обурюватися, протестувати, вибухати гнівом непокори? Якщо хтось і нагадає про Помаранчеву революцію, то можна сказати у відповідь, що це лише національний епізод. Для українців головне — добробут, сім’я і спокій, а громадянські права і свободи — ми ж їх гарантуємо, Україна — демократична держава.
Визнаний моральний авторитет нації Любомир Гузар стверджує: “Народ для збереження порядку має влади слухатися. Принаймні, коли вона не виступає проти Божої волі. Коли ж влада починає виступати проти Божого порядку, кривдить людей, народ має право виступити проти влади — до такої міри, щоби владу усунути”3.
Прикро визнавати, але всі ці проблемні напруги, які наелектризовують суспільну атмосферу, надто довго випробовують народне терпіння і не стимулюють людей до боротьби за свої права і свободи. Дуже глибоко в’їлися у свідомість і почуття української людини оте рабське послушенство, готовність до конформізму, до пристосування, бажання в покорі виживати за будь-якої влади, жертвуючи навіть своєю національною гідністю, моральними принципами, світоглядною позицією. Тому ми так ліниво знімаємо з себе ті рабські шати покори і мімікрії, які на нас “одягли” колонізаторські режими, особливо комуністична влада. На жаль, дорогу від “темного царства” — від рабства до Храму свободи ми, українці, долаємо без особливого успіху в зміні умонастроїв і суспільної свідомості.
Правда, незалежна Україна має вже благородний революційний досвід мирного усунення тієї влади, яка не забезпечила людські права і свободи, не відкрила перспективи досягнення людиною життєвого успіху, передусім матеріального добробуту, миру, спокою, стабільності, справедливості, порядку. Українці дуже чутливо, хоча й із дивовижним терпінням реагують на переродження влади і насамперед бояться за своє благополуччя — матеріальне, за сім’ю, здоров’я, за спокій у країні, за справедливість і порядок.
Адже в ієрархії цінностей української людини, як свідчать соціологічні дослідження Центру Разумкова (“Дзеркало тижня”, № 21, 11 червня 2011 р. і № 22, 18 червня 2011 р.), здоров’я, сім’я, добробут посідають перші місця, тому 53,9 % населення України готові вийти на вулицю з протестом у разі значного погіршення умов життя. Вже більше половини населення України готове було у червні ц. р. до активних протестних акцій, тоді як у березні, за опитуванням Інституту Горшеніна, готових виходити на вулиці та брати участь у акціях протесту було 45,3 %.
До речі, тільки 2,6 % респондентів готові сьогодні вийти на вулиці на підтримку чинної влади. Отже, в ситуації соціального занепаду, загострення моральної деградації суспільства, нарощення в масовій свідомості песимістичних настроїв особлива відповідальність за майбутнє держави лягає на владу. І не лише тому, що в більшості громадян України ще й досі сильні патерналістські настрої — понад половина опитаних (57,1 %) вважає, що саме держава зобов’язана підтримувати соціальну справедливість у суспільстві, не допускаючи великого розриву в доходах і забезпечуючи матеріальний добробут громадян (“Дзеркало тижня”, № 21, 11 червня 2011 р.).
Проблема в іншому — в тому, що людина чекає від влади реальної, надійної підтримки в реалізації її планів, її творчих можливостей, здібностей, а цієї підтримки нема. Тому й немає у більшості громадян надії на кращий день, перспективи поліпшення життя, немає реальних життєвих стратегій. Це криза — гуманітарна, в її основі моральна деградація суспільства, духовне знесилення нації. Це криза — світоглядна, культурна, тому вона найнебезпечніша. Хіба ми не бачимо, в якому стані національний культурно-інформаційний простір? По суті, він окупований, бо перебуває в зоні російських зовнішньополітичних інтересів. Тепер, за владарювання Партії регіонів разом із комуністами та іншими політичними спекулянтами відбувається активне залучення прорадянських сенсів до політичної риторики та інформаційних “зомбувань” суспільних настроїв.
Про проблему “радянизації” українського суспільства слід говорити окремо, хоча вона безпосередньо пов’язана із втягуванням України в євразійську систему цінностей, яку так активно впроваджує в Україні одіозний “Русский мир”. Невже нинішній українській владі не є очевидним те, що адепти “Русского мира”, а це переважно впливові російські політики та Московський патріархат, виношують далекосяжну мету: встановлення повного контролю над економічним, політичним, культурно-інформаційним, конфесійним просторами України. І для цього використовують різноманітні важелі впливу — від візитів Патріарха Кіріла в Україну до зазіхань на “Нафтогаз” та “запрошень” до Митного союзу. Особливо активно розігрується “мовна карта”, ввійшло в системну практику інформаційне “промивання” українського суспільства. Передусім російських національних меншин та російськомовного населення з метою “зарядження” суспільних настроїв ідеєю “восточнославянского мира”.
Хто, як не Партія регіонів, намагається ухвалити такий мовний закон, який звужує і так обмежені можливості функціонування української мови? Хіба не ця ж правляча партія підтримала провокативний законопроект про так званий прапор перемоги — червоний прапор кривавої комуністичної диктатури? Хіба не їхній представник намагається звузити простір української мови в освіті та науці? Як тут не згадати слова гніву, обурення і болю, висловлені 1913 року поетом і публіцистом “Української хати” М. Сріблянським, які так промовисто свідчать про сучасну культурно-інформаційну атмосферу в Україні: “Хто заполонив усі містечка і села України чужою мовою, хто вдирається в нашу душу зі своєю “культурою”, хто наводнює наш край мільйонами своїх книжок, газет і т. п. засобами накидання нам чужої національності, хто проголошує нівеляційні теорії, спільність інтересів при умові нашого обрусіння, хто знищує нашу відпорність національну антинаціональними концепціями життя? Ви — шовіністи, ви “демократичні” колонізатори, “прогресивні” ушкуйники і насильники”.
Українське суспільство продовжує перебувати в стані розколотості, в наростаючому поділі не лише регіонального змісту, а й соціально-економічного, ідейно-політичного і мовного. А це надзвичайно серйозна загроза суверенітету держави. Не випадково С. Гантінґтон наголошував: найбільшою загрозою для самостійного існування держав є розколота свідомість народу. Тому є всі підстави зарахувати Україну до списку “розколотих країн” (С. Гантінґтон). Чи усвідомлює цю загрозу нинішня влада? У Щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України читаємо: “Держава сьогодні намагається знайти компромісні моделі гуманітарної політики, які б об’єднували суспільство, задовольняли інтереси та потреби абсолютної більшості громадян України”4. Для цього Президент України пропонує започаткувати національний діалог як основу консолідації суспільства довкола держави та її національних інтересів.
Здавалося б, чому не вітати таку ініціативу, хоча, наприклад, мовна політика чи питання історичної пам’яті, що вважаються особливо гострими проблемами, насправді не є дискусійними, украй актуальними, важливими для переважної більшості українського населення. Для політиків — так, бо це спекулятивно виграшні теми. Адже в цьому ж Щорічному Посланні сказано: “Так, лише 7 % громадян України відносять мовне питання, а саме проблему державного статусу російської мови, до числа 25 основних життєвих проблем, що їх непокоять”5.
Не було б провокативних політичних ініціацій щодо другої державної мови — російської, не було б і проблеми мовного розколу України, а головне — швидко б знайшли суспільний консенсус, порозуміння і злагоду. Але нинішня влада не поспішає формувати цілісну систему ціннісних орієнтацій, яка б консолідувала українське суспільство і була мобілізуючим орієнтиром у діяльності громадян і державних інститутів.
Ідеться, врешті-решт, про загальнонаціональну ідею, завдяки якій можна було б “зарядити” дух народу, суспільні настрої енергією державного самоздійснення і консолідувати націю, зупинити моральну деградацію та духовне знесилення українського суспільства.
Як мудро висловився Папа Іван Павло ІІ під час перебування в Україні у червні 2001 року: “Народ гине, якщо занепадає його дух. Народ зростає, якщо його дух щоразу підноситься: такий народ ніяка зовнішня сила не може знищити”.
Ідеології споживацтва, збагачення будь-якою ціною, цинічному прагматизму і правовому нігілізму слід протиставити такий ідеологічний комплекс, таку систему смисложиттєвих орієнтацій, яка б підносила дух нації, зміцнила віру в кращі дні кожної людини і України, “гасила” ті гарячі сполохи суперечностей соціокультурного, мовного, конфесійного і, ясна річ, міжрегіонального характеру.
Це чудово розуміє українська молодь. Ті 1100 учасників конкурсу на тему: “Україна: 20 років державотворення”, які, нагадую, представляли 119 ВНЗ із 26 регіонів, на запитання: “Який вплив має національна ідея на розвиток України?” 84,6 % опитаних відповіли: “Відсутність національної ідеї стримує державне будівництво”. А національна ідея має бути передусім спрямована на захист інтересів усіх громадян України (58,0).
Ці майже 85 % респондентів, які переконані, що саме відсутність національної ідеї і є найголовнішою перешкодою успішного державного будівництва, думали, я переконаний, про національну гідність, про авторитет і цивілізаційне мужніння рідної держави, про наповнення вітальною енергією українців та про усвідомлення ними спільної мети — побудови демократичної, економічно й духовно потужної, процвітаючої незалежної України.
Яке промовисте свідчення українського студентства про свою відповідальність за долю держави! Адже національна ідея має єднати націю, будити приспаний принизливим невільництвом дух, вселяти у суспільну свідомість віру в кращий день свого буття і буття народу, держави, плекати братолюбство, порозуміння і злагоду. І як тут не згадати “Молитву” Тараса Шевченка, його заповіт і нам:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.

_______________
1 Модернізація України — наш стратегічний вибір. Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. — К., 2011. — С. 15.
2 Див: Українське суспільство 1992—2009. Динаміка соціальних змін. Інститут соціології НАН України. 2009.
3 Любомир Гузар. Закон — основа основ. — Дзеркало тижня. — № 21. — 11 червня 2011 р.
4 Модернізація України — наш стратегічний вибір. — С. 52.
5 Там само. — С. 53.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment