Михайло ДЕХТЯРЬОВ,
мистецтвознавець,
член Національного союзу художників України, дійсний член Нью-йоркської академії наук
65 років тому при Раді Міністрів УРСР було створено спеціалізовану структуру “Трест по будівництву монументів та реставрації пам’яток”, від якої бере свій початок нинішня виробнича корпорація “Укрреставрація” і державний інститут “УкрНДІ проектреставрація”.
Реставрацію пам’ятників у повоєнні роки було поставлено на високий науковий і технічний рівень: достовірний історичний вигляд повернули таким прославленим архітектурним ансамблям, як Києво-Печерська лавра, Софія Київська, фортеця Кам’янця-Подільського, Хотина, Меджибожа, Луцька, Лівадійський палац у Криму, Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові та ін. Уже в той період були відреставровані окремі споруди з унікальним живописом в інтер’єрах: поряд із Софією Київською це церкви Андріївська та Кирилівська і Володимирський собор у Києві.
За проектами інституту “Укрпроектреставрація” (з 2001 року “УкрНДІ проектреставрація”), цієї головної організації країни в галузі реставрації архітектурної спадщини, надалі було відреставровано безліч пам’ятників найрізноманітнішого типу: житлової, культової, фортифікаційної, садово-паркової, господарської архітектури, зокрема видатних будівель-пам’ятників адміністративного та суспільного характеру. До категорії останніх можна зарахувати приміщення Верховної Ради та Національного банку України, театр опери та балету в Києві та Львові, Маріїнський палац та Національну філармонію в Києві тощо.
Розробці проектів передувало ретельне дослідження пам’ятників. У той час, як архітектори-реставратори, виїжджаючи в різні куточки України “на натуру”, здійснювали фотофіксацію, обмірні креслення, копали шурфи для визначення планувальної структури напівзруйнованих споруд, оббивали зондування по стінах, наукові співробітники провадили необхідні історико-архівні дослідження по пам’ятниках, копітке виявлення і вивчення в архівах, бібліотеках і музеях, іконографічних і текстових матеріалів, які належать до пам’яток.
Значною мірою заслуга в тому, що справу реставрації пам’ятників в Україні було піднято на високий науковий рівень, належала співробітникам київського інституту НДІТІ (Науково-дослідного інституту теорії і історії архітектури і містобудування), кандидатам і докторам архітектури і мистецтвознавства, які виступали об’єктивно-безпристрасними експертами і рецензентами всіх етапів реставраційних робіт. Наші проекти, як правило, розглядали і затверджували на наукових радах, до складу яких входили відомі науковці І. А. Ігнаткін, Г. Н. Логвин, Ю. С. Асєєв, С. К. Килессо та ін.
До 1980 років значно зріс об’єм робіт, здійснюваних інститутом, у зв’язку з чим збільшилася чисельність його співробітників (до 500 осіб). Будівля колишнього келійного корпусу Софійського заповідника, в якому до цього розміщувався інститут, стала затісною, й інститут було переведено в масштабну двоповерхову будівлю колишнього Гостинного двору (Торговельних рядів) на Подолі, спеціально реконструйованого для цієї мети. Туди ж із дому митрополита Софійського заповідника було переведено наукову бібліотеку з архітектури Держбуду України. У цей же період було створено низку нових відділів в інституті: технологічний із хімлабораторією, благоустрою території з фахівцями садово-паркового мистецтва, відділи конструкторів, геодезистів та ін. До нашого часу національна школа реставрації вже мала великий авторитет серед колег-фахівців союзних республік і широке міжнародне визнання. Неодноразово проводилися міжнародні конференції з фахівцями Болгарії, Угорщини, Польщі та інших країн. Наші реставратори публікували наукові статті в спеціальних загальносоюзних і зарубіжних виданнях.
Нині, хоч як прикро, але доводиться констатувати, що із настанням епохи ринкових відносин справа збереження культурної спадщини та історико-архітектурних пам’ятників прийшла в повний занепад. Держава практично перестала виділяти кошти, необхідні для реставраційних робіт, передавши пам’ятники на відкуп орендаторам.
У держбюджеті 2011 року, як і в попередньому, було заплановано суму до 20 млн гривень. Це крапля в океані порівняно з необхідними коштами. На порятунок лише київської Андріївської церкви (шедевра архітектури і мистецтва світового значення, що перебувають у гостроаварійному стані), потрібна (за найприблизнішими підрахунками) сума втричі більша. Таких грошей немає ні в розпорядженні музейних працівників, ні в церковної общини, що частково орендує приміщення храму. Але ж до Євро—2012 чиновники обіцяють привести пам’ятник до ладу! Що вже говорити про долю багатьох інших безцінних святинь, що стоять у тріщинах і потребують невідкладних ремонтно-реставраційних робіт? Це й Михайлівський собор Видубицького монастиря, і церква Спаса на Берестові, і трапезна Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін. Де відповідальність посадових осіб? Де фахівці, які колись піднімали в ЗМІ великий шум за подібних обставин? Чому зараз таке стало можливим?
За останні роки український уряд ратифікував низку міжнародних угод (хартій, конвенцій), що декларують необхідність дбайливого ставлення до культурної спадщини, яка є значною і невід’ємною частиною загальносвітової культурної скарбниці: збереження автентичної подоби будівель-пам’ятників і їхніх охоронних зон, збереження історичних ландшафтів тощо. Але зараз часто-густо ми бачимо грубі порушення цих угод. Якщо в розвинених і культурних країнах Європи (у співтовариство яких, нібито на рівних, ми сподіваємося бути прийнятими) історичні центри — це, образно кажучи, музеї просто неба, де мало не в кожній старовинній будівлі туристи можуть виявити окремий невеликий музей або меморіальну кімнату, а сучасні величезні будівлі (банкові, торговельні, готельні й т. ін.), як правило, виносять у так звані ділові центри в нових районах, то у нас в історичному середовищі старовинних міст безцеремонно і протиправно споруджують висотні будівлі, що не вписуються в це середовище за масштабом, руйнують ауру старовини візуально і загрожують її фізичному існуванню. Незрідка для розчищення місця для новобудов зносять будівлі, що мають статус пам’ятників архітектури та історії. Автентичну подобу пам’ятників частенько до невпізнання спотворюють прибудовами, надбудовою нових поверхів і мансард. І якщо в цивілізованих країнах чиновники за порушення пам’ятникоохоронного законодавства втрачають посади і потрапляють під суд, то у нас не було прецеденту, щоб винний у нанесенні збитків культурній спадщині (хоч би які значні ці збитки були) поніс би адекватне покарання. Причини того, що відбувається, зрозумілі: високий рівень корупції в країні і низький культурний рівень її керівництва. Чи можна зазначене вважати характерними, природженими рисами нашого національного менталітету? Думаю, що ні, якщо пригадати, як інтелігенція 1930-х років, захищаючи пам’ятники, робила це самовіддано, ризикуючи життям, отримуючи за це заслання, а то й розстріл. Нинішнім же “охоронцям” культурної спадщини розстріли не загрожують і відстоювати виконання положень законодавства — їхній службовий обов’язок. Але ці посадові особи, втрачаючи совість і честь, у наші дні перетворюються на прислужників “золотого теляти”, убезпечивши себе колективними підписами документів і круговою порукою.
Вражаючі приклади будівельного беззаконня ми споглядаємо в столиці України, а на неї рівняються й інші міста. У буферних зонах об’єктів, що перебувають під охороною ЮНЕСКО, Києво-Печерської лаври і Софії Київської, один за одним зростають гігантські будівлі-монстри, наближаючись майже впритул до всесвітньо відомих історичних ансамблів. Якщо дивитися на Лавру з лівого берега Дніпра, то її панораму — візитну картку Києва, — вже непоправно знівечено. Те, що сталося, можна назвати не інакше як “Чорнобилем нашої культури”. І чи можна тепер без іронії міркувати про якийсь імідж країни?
Відзначу, що експерти ЮНЕСКО за останні роки неодноразово зверталися до уряду України із застереженням, що ці київські об’єкти можуть бути виключені зі Списку всесвітньої культурної спадщини. Але належної реакції немає, і зрозуміло чому! Добре відомо, що будівельний бізнес найвигідніший і найприбутковіший, незалежно від того, в яких координатах розвивається політика й економіка країни. Тому немає політичної сили, представники якої не займалися б цим бізнесом. На користь цих людей “будівництво лобі” вже давно діє і в парламенті, і в уряді. Ці люди будують свої садиби як палаци, а в Києві забирають палаци у людей “під державні потреби” (маю на увазі Маріїнський і Кловський). У культурних країнах палаци, як правило, — це загальнодоступні музеї.
Очевидно, декому з олігархів-забудовників сняться солодкі сни, що і Лаври вже немає, а придніпровські пагорби вони забудовують прибутковими готелями і торговельно-розважальними закладами. І справді, у ЗМІ дедалі частіше з’являється інформація про розробку архітекторами найрізноманітніших фантастичних проектів забудови київських літописних придніпровських пагорбів, хоча за чинним законодавством — це зона історичного ландшафту, що охороняється. Повідомлення про це як про реальний намір років 15 тому могло з’явитися лише як жарт на 1 квітня.
У зв’язку зі сказаним слід зауважити, що нещодавно фахівці ЮНЕСКО висловили побажання включити живописні придніпровські схили Києва в Список всесвітньої культурної спадщини і, поряд із цим, оголосити мораторій на подальшу безсистемну забудову історичного центру міста. Проте міські чиновники зі зрозумілих причин прагнуть приховати цю інформацію від киян. А слід було б в даному випадку добитися позитивного рішення питання про збереження історичної забудови центру Києва! І тоді багато старовинних будівель, що виконують важливу роль так званої фонової забудови, були б врятовані від замахів забудовників. І це свідчило б про реальні, а не про голослівні наміри нової влади застосувати істинно європейські, цивілізовані підходи до вирішення сучасних містобудівних проблем в історично значимих центрах, тим більше такого всесвітнього масштабу, як столиця України.
Не слід форсувати знесення старої забудови і через таку важливу обставину. Багато старовинних будівель, які зараз не мають статусу, наприклад, пам’ятника історії (а на таких поширюються, як відомо, ті ж охоронні норми, що і на пам’ятники архітектури), з часом можуть такий статус знайти, якщо “білі плями” в їхній біографії ліквідують: буде доведено їхній стосунок до важливих історичних подій, зв’язок з іменами наших видатних співвітчизників тощо. За радянських часів на подібні дослідження державні кошти майже не виділяли. Тоді, наприклад, вважалося достатнім визначити лише ті будинки (оголосивши їх меморіальними пам’ятниками), в яких збиралися революціонери-підпільники або проживав який-небудь передовик-стахановець. У наші ж дні, як правило, таким дослідженням свій час і особисті зусилля присвячують окремі краєзнавці-ентузіасти, яким вдається епізодично добути цікаву, інколи навіть сенсаційну інформацію про пам’ятники. Проте своєчасному введенню цієї інформації в науковий обіг частенько перешкоджає чиновницька бюрократична тяганина, а “білих плям” залишається ще безліч, і зараз наявна страшна картина масового лавиноподібного зникнення з карти міста кам’яних свідків його історії.
Сьогодні стає дедалі більше небайдужих громадян, стурбованих тим, що відбувається, які запитують: чому в культурних країнах старовина зберігається, а у нас катастрофічно гине, не дивлячись на те, що положення вітчизняного пам’ятникоохоронного законодавства, здавалося б, не менш суворі, ніж у Європі. Аби якось пояснити ситуацію, що склалася, прийнятне, як мені здається, таке порівняння. Хоче той або інший підприємець у цивілізованій країні в красивій будівлі-пам’ятнику мати офіс (галерею, готель, клуб, кафе, ресторан), то, орендуючи або купуючи його, укладає з державними охоронними органами договір, яким зобов’язується дбайливо поводитися з пам’ятником, не перебудовувати і недобудовувати його, а у разі потреби, здійснювати власним коштом ремонтно-реставраційні роботи, звертаючись при цьому до послуг дипломованих фахівців-реставраторів. У подібних випадках розв’язуються мінімум дві проблеми: визначають джерело фінансування на утримання і реставрацію пам’ятника і отримують підтримку малий і середній бізнеси. В принципі і для нас такий європейський досвід мав би бути прийнятний. Якби почали проводитися відкриті конкурси на об’єкти в історичних центрах Києва, то, немає сумніву, черга б вишикувалася з бізнесменів середньої руки, що бажають законним шляхом отримувати прибуток. Але на практиці у нас інакше: усе поставлено на службу олігархічному капіталу. Коли той або інший товстосум орендує або купує старовинну будівлю, він обносить її високим парканом, тримає рік-два безхозною, без скла у вікнах і знявши крівлю, і таким чином доводить до руйнації, щоб надалі спорудити на цьому місці щось об’ємніше і прибутковіше. І це в більшості випадків відбувається без гучних ексцесів, прокурорських розслідувань і судових розглядів, бо вся дозволена документація, всі необхідні узгодження підписують відповідальні посадові особи “колективно” і ця угода не дозволяє виявити головних винуватців злочинів проти культурної спадщини.
Донедавна формально функціонувала низка державних установ, які, здавалося б, повинні були б позитивно впливати на містобудівну “політику” архітектурної влади у столиці і країні: інститут Київ-НІІТІ (про який згадувалося вище), інститут “Генплану Києва” та ін. Перший із названих інститутів було розформовано 2007 року і, думаю, що не випадково, адже його фахівці — авторитетні експерти з планування і забудови Києва загалом і, що особливо важливо, його заповідних історичних зон. Інститут “Генплану Києва” (директор — архітектор В. Чекмарьов), що здійснив упродовж кількох останніх років за бюджетні кошти титанічну роботу зі складання плану розвитку міста до 2025 року нібито ще існує, але його напрацювання ігнорує столична влада, яка створила власну організацію “Центр архітектури і містобудування” для складання нового генплану розвитку міста. Принципова відмінність одного плану від іншого, на мій погляд, полягає в тому, що Чекмарьов пропонує вирішувати проблеми за рахунок розширення території Києва, а міські чиновники — за рахунок її ущільнення. Очевидно, ці чиновники навчилися добре заробляти на роздачі землі довкола Києва під будівництво приватних садиб, віл, котеджів.
Ці метаморфози періоду української державної незалежності й встановлення ринкових (капіталістичних) виробничих відносин, що призвели до разючих негативних наслідків в області збереження архітектурно-художньої спадщини — це переважно результат напористо-цілеспрямованої і, поряд з цим, досить прихованої діяльності будівельної мафії, яка, звичайно, на багато кроків випереджає реакцію окремих сумлінних фахівців-патріотів, сили яких не об’єднані, а виступи епізодичні й безсистемні. Ось чому в Україні на рубежі століть можливі події, що шокують цивілізований світ! Назву лише деякі з них.
Спорудження поблизу Софії Київської, в її охоронній зоні, готельної будівлі “Хаят” із підземним паркінгом. Будівля готелю вища за собор, вібрація автотехніки і смог загрожують безцінним настінним розписам і мозаїчним композиціям.
Влаштування обіч фундаментів Софійського собору підземних басейнів, через що піднялися ґрунтові води й замокають фундаменти всього комплексу споруд Софії Київської. Мабуть, навіть у радянський атеїстичний час здійснити подібне святотатство було б неможливим…
Спорудження на Михайлівській площі готельної будівлі “Інтерконтиненталь”, яка вища за Михайлівський Золотоверхий собор і весь ансамбль пам’ятників на площі.
Укладання в історичному ядрі Києва, на Софійській і Михайлівській площах усього простору бетонними плитами на товстому шарі бетону, то є колосальний збиток східнослов’янській “Помпеї”, де б археологи могли зробити сенсаційні відкриття, що стосуються вітчизняної історії. Знищення цінного археологічного пам’ятника — фундаментів староруських Лядських воріт на площі Незалежності заради побудови підземного супермаркету й ресторану. Може, й на місці Золотих воріт раптом з’явиться черговий торговельний центр?
Можна було б і далі перераховувати “подвиги” українських Геростратів, але потрібно сказати ще й про те, які нові загрози існують для національної культурної спадщини. Думаю, не можна допустити так званого “відтворення” Десятинної церкви, тобто спорудження нової культової будівлі над нашою святою реліквією — фундаментами першого кам’яного храму Київської Русі — Десятинної церкви. Нині дослідники не мають у своєму розпорядженні достовірних даних, який первинний вигляд вона мала, а масштабні будівельні роботи в староруському центрі можуть привести до руйнування шедевра світової архітектури — Андріївської церкви, яка зараз у гостроаварійному стані.
Ще один шокуючий столичний сюрприз із грубим порушенням містобудівних норм готується в історичних урочищах Гончари-Кожум’яки на Подолі в серці заповідника “Стародавній Київ” (по вул. Дігтярній, № 2—4). Тут, посередині недавно збудованого комплексу житлових будівель відносно невисокої поверховості (у 4—5 поверхів), на невеликій площі, де для новоселів спочатку передбачався зелений сквер, раптом, як виявилось, вже запроектовано спорудження замкнутого по периметру гігантського готельного комплексу з просторим двором. Усе, що відбувається в урочищах, є театром абсурду. Мало того, що саме нове містечко було побудоване в нехарактерних для Подолу химерно-фантастичних кітчевих формах (тому передувало антизаконне знесення історичної забудови, яка існувала тут із декількома пам’ятниками), так тепер ще й жахливий восьмиповерховий готель (із двоярусною похмурою мансардою і агресивними загостреними баштами по кутах його об’єму) підніметься вдвічі вище сусідніх будівель, позбавляючи їх сонячного світла, створюючи транспортний колапс і спотворюючи прекрасний історичний ландшафт! Готель височітиме над літописною Замковою горою, що прилягає до урочищ. При всьому цьому цікаво відзначити, що земля в урочищах, згідно з документами, відводилася лише під житлове будівництво, а потужний фундамент під готель було закладено задовго до затвердження проекту будівлі відповідними інстанціями (хоч як прикро, але підписав його також начальник Держслужби з охорони національної культурної спадщини при Мінкультурі пан А. Вінграновський).
Про те, що київська архітектурна влада планує забудовувати літописні придніпровські схили (нагадаю, вони мають статус зони історичного ландшафту, що охороняється) скляними торговельно-розважальними центрами, останнім часом повідомлялося в ЗМІ. Отже, Набережна скоро перетвориться на суцільний будівельний полігон. Тепер зрозуміло, чому силовики дозволяли собі безцеремонно-волюнтаристськи прибрати з Набережної дебаркадери з ресторанами, причому навіть ті, в яких були документи на оренду майданчиків на багато років наперед. Ось тобі й недоторканість приватної власності!
На жаль, дуже легко і просто можна позбавити архітектурний пам’ятник, ансамбль або історичний ландшафт його візуальної краси, естетичної цінності, навіть не руйнуючи об’єкт фізично, а протиправно упроваджуючи в його охоронну зону яку-небудь нову безглузду споруду. Скільки прикладів таких недбальств, втілених за останні роки, вже у нас перед очима?
Це і скандальний прецедент із будівництвом величезної будівлі-монстра в зоні літописних Печерських горбів, які охороняються (вул. Грушевського, 9-а), що поклав початок будівництву на придніпровських схилах інших подібних монстрів, що вже конкурують по висоті з Великою дзвіницею Києво-Печерської лаври. Це і споруда поряд із шедевром архітектора В. Городецького костелом св. Миколи (вул. В. Васильківська) офісної будівлі у висоту самого костелу в агресивних псевдоісторичних формах, що позбавило славетний пам’ятник культової архітектури його минулої монументальності, викликало просідання ґрунту і появу небезпечних тріщин у самому пам’ятнику — прекрасному зразку неоготичного стилю. Не можна не згадати, яка грандіозно-масштабна (по периметру) нова будівля з кітчевим оформленням фасадів з’явилася на Подолі, в самому центрі заповідника “Стародавнього Києва”, над станцією метро “Контрактова площа”. Цей прецедент став поштовхом для подальшої протиправної заміни справжньої подільської старовини сучасною, позбавленою смаку, псевдоісторичною еклектикою. З часом нашим нащадкам і гостям Києва буде дуже важко розібратися, де справжня старизна, а де сурогатна антиестетична підробка.
Ясна річ, що замовлення на сучасне будівництво потрапляє до рук недобросовісним реставраторам, які керуються святою для них заповіддю: “Не нашкодь, збережи авторський задум, жодних відсебеньок!”
Відзначені вище негативні тенденції в царині охорони історичного середовища і культурної спадщини свідчать, що пам’ятникоохоронне законодавство, записане на папері, практично не працює. З цієї причини фахівці інституту “УкрНДІ проектреставрація” (чисельність яких уп’ятеро скоротилася порівняно з благополучними 1980 роками) зараз майже не мають замовлень, місяцями не отримують зарплату, перебиваються випадковими підробітками, а багато з них назавжди йдуть працювати в іншу сферу. Через несплату боргу за оренду будівлі “Гостинного двору”, очевидно, в найближчому майбутньому інститут виселять із будівлі-пам’ятника, який свого часу інститут відреставрував.
Оскільки надія вмирає останньою, все-таки висловлю міркування стосовно того, що слід було б вчинити навіть за нинішніх несприятливих обставин: щонайменше, об’єднаними зусиллями всіх небайдужих спробувати створити при мерії Києва особливу комісію з авторитетних, освічених, меркантильно не зацікавлених громадян, подібну до тих, які функціонують у Парижі та інших історичних містах Європи. І хай Київ стане зразком для всіх міст України!
Напевно, знайдуться читачі, які пригадають, що існує Товариство охорони пам’ятників історії і культури. Оскільки багато років я був активістом цієї громадської організації, дозволю собі зазначити, що за нинішніх ринкових стосунків, Товариство, що переважно складається з практикуючих архітекторів, перетворилося на комерційну структуру, яка підтримує забудовників і корпоративні інтереси архітекторів-проектувальників.
Широковідомий вислів президента Віктора Януковича про його намір вивести найближчими роками Україну до двадцяти передових країн світу. Але поки що важко віриться, що таке перетворення можливе з країною, в якій бурхливо процвітає відверто-зверхнє ставлення до її культурної спадщини. Зарадити справі може прийняття на урядовому рівні рішучих і невідкладних заходів, спрямованих на порятунок національної школи реставрації, що перебуває на межі повного руйнування. Бо навряд чи в найближчому майбутньому з’явиться можливість усе почати з нуля.
