Марія КУЧЕРЕНКО
Повз вікна нашого автобуса обабіч дороги миготить трипільський ліс. Перша осіння позолота ледь-ледь, ще несміло торкнулася листяних дерев. У далині засріблилася дніпрова гладь, зливаючись із важкими дощовими хмарами. Ми проїжджаємо повз вказівник “Музей”. Їзда заколисує, і уява крізь нудну осінню мжичку починає малювати дивні візії. Трипілля… aж лячно подумати, що десь тут близько семи тисяч років тому, задовго до єгипетських пірамід, існували протоміста з їхньою самобутньою культурою, вільною від релігії та насильства, і ті через кожні 60 років змінювалися новими, аби потім канути, як міфічна Атлантида, у забуття… що тут колиска європейської цивілізації і пракорені українського світу.
То ж чи дивно, що саме в Трипіллі, святому для нас місці, Анатолій Миколайович Шафаренко, депутат Київської облради, чоловік, одержимий історією цієї землі, який зробив так багато для її духовного відродження, запалився ідеєю створити Музей Івана Франка. Іван Якович усе життя мріяв здійснити духовне паломництво до Чернечої гори, вклонитися праху Великого Кобзаря, от тільки життя повсякчас стелило поетові свої суворі дороги. …Ось саме тут, міркував Анатолій Миколайович, і лежить шлях до Тарасової могили, який став для Франка мрією завдовжки в життя, той шлях у щонайміцніший спосіб зв’язав в одне ціле західноукраїнські землі з Наддніпрянською і Центральною Україною. Для приміщення музею в Халеп’ї Анатолій Миколайович облюбував старий цегляний дім, що стояв пусткою край дороги. Будинок потребував кардинальної відбудови, а отже, чималих коштів. Однак справжній історик не міг уявити музею в новозведених стінах — на те він і музей, щоб жив у нім дух часу, дух історії. Нині у відбудованому приміщенні міститься два музеї — Музей Івана Франка (відкритий у жовтні минулого року) та Музей В. Хвойки. Музеї двох яскравих постатей, які багато зробили для України. Якщо В. Хвойка відкрив світові нову цивілізацію, наші прапракорені, то Іван Франко поклав своє життя, аби Україна постала з історичних сутінків як соборна й незалежна держава.
У єдиній залі музею, котра і яскраво вишитими рушниками на стінах, і стелею у вигляді сволока так нагадує селянську світлицю, у скромній, майже родинній обстановці зібралися вшанувати пам’ять Івана Франка вчені-літературознавці, викладачі київських вищих навчальних закладів, працівники культури. Серед них — професор Національного університету ім. Т. Г. Шевченка та голова Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Г. П. Савченко, ректор Київського державного інституту декоративно-ужиткового мистецтва, кандидат педагогічних наук В. П. Голуб, старший науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства І. П. Пасемко, директор Музею видатних діячів української культури Л. В. Каневська.
Цілком зрозуміло, що найбільша увага була до Роланда Тарасовича Франка — наймолодшого внука великого письменника, однієї з гілочок роду, яка дивним чином уціліла на тім дивовижнім генеалогічнім древі. Кажу так, бо життя двох Франкових синів склалося трагічно — старший Андрій помер у 26 років, наймолодший Петро загинув 1941-го під час насильницької “евакуації” західноукраїнської інтелігенції до Наддніпрянської України, донька Анна, добряче натерпівшись на Батьківщині, назавше залишила її. Та й долі внуків були трагічними. Із синів Івана Франка тільки середнього сина Тараса — батька Роланда Тарасовича — обминули життєві буревії, він прожив досить довге життя — 83 роки. Був неординарною людиною, високоосвіченою, залюбленою в історію та світову літературу. Тому й назвав сина ім’ям рицаря-героя з середньовічної “Пісні про Роланда”. Не раз в інтерв’ю Роланд Тарасович наголошував, що і він, і всі в його роду, попри причетність до такої постаті світового масштабу, як Франко, почувалися звичайнісінькими людьми, були скромними у житті й побуті, проте всі намагалися прожити життя достойно, не профануючи ім’я, святе українській душі (“Іван Франко належить не нам особисто, він належить Україні”). Роланд Тарасович ані трішечки не публічний, справжній інтелігент, як то кажуть, до кісток — це в нього родинне. Як і очі — голубі, Франкові. Він кандидат технічних наук, свого часу був радником Посла України з питань науки та освіти у Великій Британії. Глибоко ознайомлений з творчою спадщиною свого діда і щиро переймається проблемою її збереження та систематизації, зокрема підготовкою і виходом у світ 100-томного Зібрання творів, створенням Музею Івана Франка у столиці. Роланд Тарасович народився вже по смерті свого славетного діда, проте дуже дорожить родинною пам’яттю, переданою у спадщину батьком. Він розповів, як в один із приїздів до Києва Франко познайомився з Ольгою Ружинською, коли та навчалася на вищих жіночих курсах колегіуму Галагана. “Моя бабуся була із заможної родини і здобула гарну освіту, володіла іноземними мовами, — розповідає Роланд Тарасович. — У родині існував культ праці й скромність — це риси тодішньої інтелігенції. Ольга Ружинська була тричі на могилі Шевченка, а ось Франкові так і не довелося. Анатолій Шафаренко і створив цей музей, щоб засвідчити духовний зв’язок Шевченка і Франка, західноукраїнських земель та Наддніпрянської України”.
Анатолій Шафаренко чоловік надзвичайно харизматичний. За свого керівництва Обухівським районом зробив багато для його духовного відродження, зокрема рідної Германівки. Його стараннями було встановлено 26 пам’ятників, зокрема єдиний в Україні пам’ятник Івану Виговському, 19 меморіальних дощок, відкрито три музеї, картинну галерею. Він ініціював створення товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, козацького товариства Київщини, германівської козацької сотні. “У моїй Германівці, до речі, найвищий в Україні Хрест-Оберіг… і найбільший прапор України теж у нас… — не без гордості розповідає Анатолій Миколайович. — Ми живемо на дивовижній землі. Ще не було у світі єгипетських пірамід, а трипільська культура вже була. Тільки ми не хочемо цього знати. Коли ж відчуємо потребу знати про свій родовід, простежити далі, ніж до діда та баби? Треба було приїхати сюди чеському вченому, аби він відкрив нам світ Трипільської культури, відкрив таємницю нашого походження. До речі, коли чеський посол відвідав наш Музей В. Хвойки, побачив нашу пошану їхньому вченому, в Чехії одразу встановили меморіальну дошку”. Щонайтепліші враження виніс Анатолій Миколайович із днів святкування 155-річчя Франка на Галичині. “Можу вам сказати з впевненістю: ми тут — населення, українці — там…” — різко, експресивно, з неприхованим болем заявив він. — Такого ставлення до духовної спадщини, як на західноукраїнській землі, у нас не бачити”. Іван Франко — особлива, щемлива тема душі цього чоловіка. “Ви тільки вдумайтеся на хвилю, — ледь не вигукує він, наводячи і справді приголомшливу історичну статистику, — Франко написав сто томів, це 6 000 творів. Для прикладу, в Леніна — 53 томи, та й то там стільки листування, в Дюма — 23 томи, у Бальзака — 12 томів. Із Франкових творів можна поглиблено вивчати історію України, її культуру. Його ще за життя безоглядно визнано духовним провідником нації. Вінок зі срібного дубового листя, що його поклали на поетову могилу січові стрільці, є найщирішим свідченням такого визнання. А кого своїм духовним провідником назвало б наше українське військо? Таким провідником могла стати тільки людина, яка щиро, від усього серця, заявила: “Як син селянина-русина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали”.
Того дня прозвучало багато слів вдячності Львівському музею Івана Франка за допомогу у створенні музею у Халеп’ї. Згадували, з яким щирим завзяттям, до пізнього вечора львів’яни створювали разом зі своїми колегами експозицію, як ділилися експонатами. Їх інакше як хрещеними батьками Музею Івана Франка над Дніпром не назвеш. Але робота над музеєм ще не завершена — Анатолій Миколайович планує розширити музейні площі до п’яти залів. І львівські музейники обіцяють допомагати й надалі. Усі учасники зібрання вирішили надіслати колективного листа працівникам львівського музею і його директорові, одному з найкращих франкознавців, письменникові Роману Гораку. Нині Музей Івана Франка у Халеп’ї має статус відділу Київського обласного археологічного музею, однак у майбутньому він мав би стати філіалом Львівського літературно-меморіального музею.
Ось так, на перший погляд слушне запитання, чому цей музей стоїть тут, де ніколи не бував Франко, наприкінці такої зустрічі його шанувальників втрачає будь-який сенс. Бо кожен з музеїв Івана Франка має своє обличчя. Якщо у Львові це літературно-меморіальний музей у приміщенні колишнього Франкового будинку, де у численних експонатах відтворено життєвий і творчий шлях письменника, у Нагуєвичах — музей-садиба, у Криворівні, де Франко насолоджувався рідними горами і гуцульським побутом улітку, — меморіальний музей, — то у Халеп’ї створено музей-символ на історичній дорозі, де невидимими духовними нитями зв’язано українські землі воєдино у їхнім природнім і багатовіковім прагненні до єдності. Сюди, немов до скромної каплички, може прийти кожен спраглий внутрішньої сповіді, аби, подолавши почуття своєї національної меншовартості, віддати шану Людині, яка могла з цілковитим правом сказати до кожного з нас:
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю.
