До 170-річчя від дня народження Михайла Драгоманова
Цього року ювілей М. Драгоманова відзначають на державному рівні. Зокрема до 1 вересня відремонтовано Гадяцьку спеціалізовану школу І—ІІІ ступенів № 2 ім. М. Драгоманова. Також у Гадячі з нагоди свята облаштують місце, де була садиба родини Драгоманових, проведуть народні гуляння та міжнародну науково-практичну конференцію.
По всій країні, якщо вірити урядовим звітам, проводять упорядження вулиць, яким присвоєно ім’я Драгоманова. У бібліотеках, школах і музеях проходять тематичні виставки на його пошанування, літературні, науково-практичні зустрічі, круглі столи і семінари.
У Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова втретє пройшли Драгоманівські читання, які щороку збирають найвідоміших науковців із цілого світу, а також відбувся урочистий захід, організований на честь видатного науковця, мислителя і громадського діяча.
Володимир ПОГРЕБЕННИК,
професор Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова
В українському суспільстві вкотре актуальною стала необхідність духовного відродження, що неможливе без опертя на мислительні набутки світочів нації. Одним із потужних генераторів “гуманітарної аури нації” (Л. Костенко) є спадщина вчених-полігісторів, до яких належать М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін. В умовах неволі й роз’єднаності батьківщини їхня праця була для України всім: історіографією, філософією, політичною трибуною нації, скрижаллю самобутньої думки і нескутого слова тощо.
Михайло Драгоманов, чий ювілей відзначаємо у вересні 2011 року на державному рівні, — мислитель-синергетик, “апостол правди і науки” (С. Єфремов), “надзвичайно трудівничий діяч культури” (М. Жулинський), “перший український лідер нової доби” (Я. Дашкевич). Драгоманов — учений-енциклопедист, який залишив тривкий слід у філософії, педагогіці, в історичній і філологічній науках, у педагогіці, українознавстві, політології, соціології, культурології, журналістиці, видавничій справі та публіцистиці.
Нащадок службовця козацької держави Хмельницького, дворянський син Михайло Драгоманов світоглядно зростав на вільнодумця й ученого у Гадячі й Полтаві, де зазнав впливу громадівського руху, вперше пролив щирі сльози на виставі “Наталка Полтавка”. Як особистість, Драгоманов зростав у Києві, де формувався під впливом С. Гогоцького та інших професорів університету Св. Володимира, прилучився до праць О. Конта, Ґ. Спенсера, П.-Ж. Прудона. Сприяла зростанню молодика “академічна воля” європейського типу, яку допустив попечитель навчального округу М. Пирогов. Студентом Драгоманов став у центрі гуртка, який заснував перші в Росії недільні школи; у двох із них він безоплатно викладав історію українською. У цей час він вирізнявся, за словами Софії Русової, незалежністю думки, ерудицією та широтою наукового синтезу. Своєрідною клятвою на вірність Україні й водночас усвідомленням того, наскільки тернистим є шлях служіння народові, стало для Драгоманова прощання з тілом Шевченка у травневому Києві.
У київську пору Драгоманов зарекомендував себе обдарованим ученим. До того ж був журналістом і видавцем. У статтях “Санкт-Петербургских ведомостей” намагався прояснити політичний стан України; розглядав слов’янські справи з демократично-федерального погляду. Критику Драгоманова стану шкільництва в Україні його високопосадовий опонент князь Ширинський-Шахматов розцінив як вияв “малороссийского сепаратизма”, та недремна увага режиму тільки зміцнила українознавчі інтереси науковця.
Трирічне відрядження в Європу збагатило його науково під час відвідування бібліотек, лекцій, особливо знаменитого Т. Момзена. Саме життя змушувало не обмежуватися вивченням історії Риму, цивілізацій Сходу, він звернувся до сучасніших проблем (відносин церкви і держави, значення української мови у шкільництві тощо), оперував новими методологіями компаративістики й міграціонізму. Драгоманов писав історичні дослідження, виступав зі статтями, у яких російській централізації й русифікації протиставив демократичний принцип самоуправління країв і національностей, пробуджував усвідомлення українства як частини європейської і світової цивілізації.
Духовний продовжувач змагань кирило-мефодіївців, принциповий учений-нонконформіст і титан праці, творець самобутньої політичної доктрини та засновник нової генерації української еміграції, натхненник радикальної партії в Галичині та ідейний наставник І. Франка, Лесі Українки, М. Павлика, М. Вороного, В. Стефаника та ін., Драгоманов як перший український політичний лідер нової доби став на прю з великодержавним московським і польським (у Галичині) шовінізмом, насильницьким онімеченням, із російським реакційним панславізмом, протиставивши останньому загальноукраїнське слов’янофільство.
Мертволитому диктату імперської метрополії Драгоманов протиставив ідею конфедеративної асоціації вільних суб’єктів на зразок кантональної Швейцарії, пов’язав із громадівською спілкою “вільних спілок” відсутність кривди людини й нації, гармонійний розвиток окремих індивідуумів, цілих народів і держав. Словом, спадщина Драгоманова засвідчила: його ідеал — не централізована бюрократична держава, а громадська, народний commonwealth, як згодом висловиться англійський філософ Е. Берк, — таке утворення, яке ставило б за мету consensus omnium, тобто загальнонаціональну суспільну злагоду.
Втративши роботу і право на працю за фахом в університетах Росії з відновленням реакції й самодержавних репресій, Драгоманов, як писав Б. Грінченко, мусив зробити себе вигнанцем — щоб не стали “вигнанцями з його рідної землі воля, правда, світло”. Так розпочалася друга, “женевська”, пора життєдіяльності вченого. У вільних умовах великий вигнанець повертав Україну в європейський контекст, сприяв подоланню набутих під Москвою проявів хуторянства і меншовартості. Стрижень його дiяльностi цього часу I. Франко визначив як “пропаганду саме iдеї нацiональної окремiшностi України i необхiдностi, щоб українська iнтелiгенцiя служила українському народовi … своїм розумом, наукою”. 1876 р. у Женеві Драгоманов заснував українську друкарню і заходився видавати збірник “Громада”. Драгоманівське “Переднє слово до “Громади” І. Лисяк-Рудницький визнав “першою українською політичною програмою”. Емігрант став публікатором заборонених у Росії творів Т. Шевченка, П. Куліша, роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, популярних брошур. За підрахунком М. Тимошика, женевська друкарня випустила 112 книжок, із яких близько 40 українською мовою.
І. Франко справедливо охарактеризував науковця не як кабінетного вченого, а як тісно пов’язаного з дійсністю. Як історик, Драгоманов, мовляв, учив бачити поза царями і війнами маси народні, “їхнюю тиху і невтихаючу працю”. Етнограф європейської слави, чулий до хвилювань і страждань народної душі, він розумів фольклор як вияв гідного минулого нації, розкривав давні культурні зв’язки слов’ян із іншими народами на широкому євроазійському тлі. Як педагог, він присвятив низку статей (“Про школи на Україні”, “Про педагогічне значення української мови” й ін.) шкільництву в Україні, відродженню національної школи на засадах народної педагогіки, родинного виховання й утвердження української мови. Працював для того, щоб сільський учитель не був соціальним аутсайдером у Росії, не жив в облозі режиму як загулюканий “заєць серед вовків”. Як громадянин, Драгоманов боровся з роз’єднанням, яке вносять “між людей неволя, неуцтво й сліпе самолюбство”. Він наголошував: кожний, хто залишив Україну, кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не українською мовою, є безповоротним марнуванням капіталу українського народу. А як політик дотримувався гасла “Космополітизм у цілях, націоналізм у формах і способах”, вкладаючи в перший термін значення європейськості мислення.
Коли закінчилися кошти, Драгоманов переїхав до Софії. Тут в останні роки життя працював у першій вищій школі незалежної Болгарії, багато зробив для виховання народолюбної і патріотичної молоді, підготував корифеїв болгарської етнології й компаративістики — І. Шишманова, М. Арнаудова. На схилі недовгих літ він дослідив слов’янські версії сюжетів про Костянтина Великого, сотворення світу, народні євангельські апокрифи, довів до досконалості свій порівняльно-історичний метод; розбудував україністику в Софійському університеті. В історію політичної й суспільної думки Драгоманов увійшов як людина, що випередила свій час, була предтечею ідеї громадянського суспільства.
Драгоманов на схилі літ вважав марксизм несучасною течією. Він еволюціонував до визнання української незалежності, висловивши думку про необхiднiсть побудови суверенної української держави ще у працi “Новi українськi пiснi про громадськi справи” (недарма одним із його псевдонімів був Українець), сприйняв і національну ідею, що дає змогу досягти самоідентифікації, просвіти, розвою, свободи задля звільнення нашої “рідної ниви” від усього “мертвого і гнилого”. На жаль, ХХ ст. видалося неприхильним до мислителя. У СРСР над ним тяжiло ленiнське тавро “нацiоналiстичного мiщанина”, зумовлене його неприйняттям великодержавного централiзму й полiтики русифiкаторства.
У ХХІ ст. ідеї Драгоманова про народно-національну єдність України, соборність її інтегральних частин, демократичні перетворення і децентралізацію, адміністративну автономію і громадське самоуправління, “ріст громадських порядків і розуму людського”, культурницькі реформи мають осмислюватися як конструктивні ідеї державного будівництва й суверенітету України. Серед інших заповітів Драгоманова Я. Хортяні у статті “В пам’ять М. Драгоманова” угорського просвітянського часопису “Громада” (ч. 12 за 1995 р.), вирізнила такі, наче адресовані нашій владі: “1) Без політичної освіти й національної свідомості не може бути держави. 2) Без високої моральності партій, рухів, товариств не існуватиме державність на демократичних засадах. 3) Фальшиві програми й обіцянки погублять найблагороднішу справу побудови демократичного суспільства. 4) Кожна нація повинна будувати державність вперш за все своїми силами. 5) Національне мислення повинне бути невідривним від загальноєвропейського. 6) Культурна спадщина того чи іншого народу відіграє важливу роль в розвитку загальноісторичного процесу”.
Сам же Драгоманов кожній людині адресував моральний імператив, справджений власним життям: у будь-яких скрутних обставинах особистого і громадського життя дотримуватися високих переконань. Живий символ Нової України, він повертав народ і культуру до власних історичних коренів, батьківських традицій, вводив українців у лоно європейської цивілізації (“Стоячи на рідному ґрунті, треба держати голову в Європі”). Щоб “заграти на всiх клавiшах драгоманiвщини”, слушно вважав Михайло Павлик, треба опублiкувати всi працi науковця. Однак реалiзувати цей проект не те що до 170-ліття Драгоманова, як ухвалила Верховна Рада, — до його 175-ліття нереально, бо не існує навіть повної бібліографії.
Залишається вірити в те, що інтеграція Драгоманова у “канон національної пам’яті” (Г. Грабович) нарешті буде неперервною, ознаменується новими виданнями. Адже гуманіст, шукач усесвітньої правди, громадянин європейської держави духа, речник прогресу рідної нації, Драгоманов, сповнений “вірою в будучність” (І. Франко), вражає огромом спадщини та непроминальністю багатьох своїх ідей.
