З мистецького азбуковника спраглого стиліста

Володимир КАЧКАН,
Івано-Франківськ

…Я стояв напроти полотен Богдана Бринського, шукав відстані й бажаного oкові й думці ракурсу, наближався й віддалявся від цього таїнного історіопису, що тільки для спраглих і тямущих розгортає осібну стилістику не просто бачення прочитання-роздумування. Часом здавалося, що якась непідвладна людським судженням сила опускає просто-таки, як небесні афіші, сюди, до вистав залів чи по закутинах творчої робітні Богдана, уже готовісінькі малярські твори, так-так, саме твори, не образки чи натюрморти або ж портрети великих воїв, а чи властелинів-мужів, що уже мріють десь поза земними обріями, чи й когось із нас, дрібно-земних, які ще п’ють сонце, в’яжуть ненаситною любов’ю весільні бинди і нипають у карколомстві за уявленим щастям.
Нерідко, як перебігові кадри кіно, проступали до мене казковими феями дивні сучасними українськими формами динамічні композиції, з яких просто-таки вибухала сила й снага. Я таки утвердився в думці, що осьде споглядання нічого не допоможе, бо тут, вочевидь, закодовані й проросли на густому замісі родовідних традицій, особливої в ознаках добра і моралі філософія думання й вираження, якась мовби сакральна духовність і водночас предковічний селянсько-інтелігентський чин. Як справедливо спрогнозував досвід Опанаса Заливахи, тут, у його майстерні й на фарбовиявах, існує, проявляється дух і сутність найвищого буття. В аурі Бринського тільки світло, любов, небайдужість, віра, надія, справедливість. Тут гармонія сущого й уявного. Направду, за словами іншого художника, що уособлював цілу часову епоху в галицькій художницькій школі — Дениса-Лева Іванцева, малярство пана Богдана — це “одушевлені емоційні бравурні барвисті візії”.
На полотнах Б. Бринського годі шукати історичних точностей — він нічого своїми творами не підтверджує. Він, глибинно й системно поринаючи в істину знань, бере собі до свідомості, як бджола з квітки пергу, тільки дух часу, вилущує, сказати б, змістовий хребет подій, що були націєтворчими на шляху серцевинного, матірного, а не приблудного народу. А вже тоді раціожорна нестримного думання й емоціобунту йдуть у сув’язі чи, може, й розходяться десь остежинами — від головного, центрального гостинця концепції-задуму.
Подивімося на його так звані історичні сюжети: десь здибився кінь, полишаючи у кривавій бійні на полі свого господаря; десь уперлися чолами в небо княжі посланці, торуючи довжелезні путі-дороги до завойованого й вибореного в кривавому муцуванні права; десь похилилися хрести на могилах, затоптаних недобрим і лихим часом; десь червоно-чорні вітри з жовтими дощами навперейми басаманять ранковий світ, аби очистилися простір і доля для очікуваних синів; десь чиїсь пошматовані на фалаття груди закривають нашу найболючішу історичну пробоїну в національнім тілі; десь на світлому обличчі художника, накритому вічністю, сходить геній таланту; а десь, може, ще лишень на розбурханому фантазією морі пана Митця, шикуються прадавні чайки, аби перевезти нас до завтрашніх фортець-оборонниць українського духу…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment