Бог та Україна у поетичних медитаціях Ірини Калинець
Тарас САЛИГА,
доктор філологічних наук, м. Львів
Про шістдесятництво та похідне від нього дисидентство, мабуть, не знайти статті чи розвідки, в яких би не згадувалось імен Ірини та Ігоря Калинців. Правда, про Ігоря переважають публікації літературознавчі з аналізом його художньо-поетичної естетики та стильової оригінальності. А ось Ірина своєю суспільно-політичною, науковою і культуророзбудовчою діяльністю як поетку саму себе наче заслонила. Про її поезію, думаю, певною мірою із цих причин, пишуть значно менше.
Хтось із критиків висловився, що чин Ірини Калинець відбувався у напрямі від літератури до політики. Справді, це так. До цього хіба можна додати, що і від політики до літератури. Інакше бути не могло, бо з юних літ вона ступила на той шлях, де патріотизм, громадянська мужність, вірність роду, непоступливість перед кривдниками рідної нації — основа основ життєвої поведінки.
Основні поетичні твори Ірини Калинець вмістились у томі “Поезії”, який з’явився 1991 року в Нью-Йорку. Цей том складають її збірки “Лісовий Никифор”, “Оранта”, “Дорога вигнання”, “Крізь камінь”, “Остання з плакальниць”, “Тирсою в полі”. 1993 року Ірина Калинець та Ігор Калинець опублікували книгу духовної лірики “Це ми, Господи”. Ідейно-тематичною наповненістю цих книг переважно є сакральні мотиви й мотиви України, що утворюють собою часопростір, у якому присутнє християнство та тяглість української історії від своїх первопочатків до часу нинішнього. Скажімо, тисячоліттю хрещення України Ірина Калинець присвятила “Тренос”, в якому, окрім глибоко емоційної сакральності, лунають інвективи ображеної душі на адресу сучасних московських ієрархів, “увінчаних митрами, зодягнених у коштовні фелони”, з уст яких звучать слова “нещирих молитов”.
У нинішніх умовах молитви з боку Московського патріархату, зокрема голови РПЦ Кіріла (Гундяєва) щоразу стають агресивнішими супроти УПЦ КП, не кажучи вже про УГКЦ. “Московські ієрархи, — звучать слова “Треносу”, — не озираються в минуле, на шлях важкий і мученицький, йдуть далі стезею пихи й неправди, сіючи ворожнечу між православними, греко-католиками, протестантами, оскверняючи олжею свої елейні вуста. Чи ж ними сотворено нації і язики, що з сатанинською руйнацією попирають їх? Чи ж ними сотворено розмаїття світу цього — дерев і квітів, лук і лісів, культур і традицій, мов і народів, що нехтують волею Бога? Гадають, що мине їх остання чаша, яку одинаково випиває і наймогутніший з володарів і найупослідженіший жебрак, і вельмимовний хитрун і довірливий доброчинець. Гадають, що непідвладні ні судові Божому, ні власній совісті. Не бачать, як спозирають на них світлі промені душ наших предків — знеславлених, страждущих і тому блаженних…
Жаль мені їх, бо вчинки їхні, мов дим, застують світло життя… Жаль мені їх, бо поіменно назвуть їх нащадки, і осиплеться попіл ганьби на тлінні їхні останки, і не позбирає ніхто доброго засіву по них, і червонітимуть з сорому ті, хто подавав їм руку, і лякатимуть їхніми іменами матері своїх дітей. Жаль мені їх… Господи, вони нещасні в убогості духа свого,.. в погорді до Духа Святого…”
У релігієзнавчих студіях, полемічних статтях, публічних виступах Ірини Калинець послідовно звучить думка, що московська патріархія ніколи не стояла осторонь від царсько-імперської політики завойовництва народів і земель, а пізніше від політиканства комуністичного режиму. Сьогодні так, як і було вчора. Політику “єдіной і нєдєлімой” в Україні під виглядом єднання православних церков, а насамперед ідеться про реставрацію російської імперії, зараз активно проводить речник “русского міра” Кіріл Гундяєв.
[Господи! Вони ж і справді “нещасні в убогості духа свого,.. в погорді до Духа Святого…”] У вірші, присвяченому письменниковіполемісту та видатному філологові Мелетію Смотрицькому — автору церковнослов’янської “Грамматіки славенскія синтагма…”, поетеса відсилає свою ліричну героїню до проповідника християнського православ’я на своєрідну дискусію.
Ірина Калинець виховувалась і виростала у християнській атмосфері і біблійні мудрощі для неї не міфологія, не консервативна поведінка поклонятися Всевишньому, мовляв, так споконвіку роблять, а іманентний стан душі, в яку вселяються і радість, і смуток, любов до ближнього і ненависть до всього, що на протилежному березі любові й добродіянь. Вона несе свого хреста, не нарікаючи на його тягар, бо це її офіра в ім’я добра для інших. Однак вона живе в умовах беззаконня, вседозволу зверхників і руйначів здорового глузду та християнської моралі, тому і їй природно впадати у хвилинний відчай, ставлячи перед собою питання “як нам бути?”, благаючи при цьому відповіді у Стражденної Діви Марії: “Свята, велична, всемогутня, // коли й тебе підняв цей жах, // то як нам бути, як нам бути // на цих наблиснених ножах // стрімкого часу, що шалено // потік шалено завертів?”
Мотиви Богородиці в українській поезії могли б скласти кілька розлогих томів. Вірші Ірини Калинець цієї спрямованості мають свою особливу духовну енергетику. Вони не “перечулено” сакральні, але сакральні вони по-калинцівськи, відверті й щирі у своїй молитовній онтології. Це лірика офірної людини, яка веде пристрасну розмову із Всевишнім з любові до нього. Найчастіше у ній узгоджуються два паралельні “сюжети” — сакральний і світський, що вихоплений із життєвих буднів як їхня драма, в якій є кривдники і скривджені. Це драми, де точиться війна проти українофобії, лжепатріотизму та різної іншої аморальної марноти.
Присутність у вірші сакрального мотиву чи бодай релігійних вкраплень удинамічнює енергетику твору, робить його ідею потужнішою.
Або ще такий пасаж. У моєму домашньому архіві збереглася самвидавівська стаття про творчість подружжя Калинців “Література і політика”, що колись підпільно ходила по руках. Якось я запитав Ігоря, хто її автор, але він не пригадав. При цій розмові доречно зацитувати рядки, які мають стосунок до віршів Ірини Калинець: “Література і політика тут ідуть поруч, взаємно себе не поборюють: політика надає гостроти поетичним творам, де ліричне “я” є естетичним вираженням буття людини в екстремальних умовах, у психологічній і фізичній напрузі, яка не слабшає, допоки ворог живий і діє… Цей екзистенціальний аспект лірики має свій особливий “вимір” — він душевний, теплий і водночас трагічний, він ліричний і водночас драматичний, “пастельний” і в той же час, десь поруч, палахкотить червінню ненависті і любові, що переходить у вохристий і золотий промінь сонця”. Вважаю, що ці слова невідомого мені автора є гідною оцінкою віршів поетеси. У тканині її художніх текстів політологеми і справді динамізують, надають драматичної гостроти цим текстам:
… і горло стислось: Козаки!
Заки не пізно ще, заки
хоругви в сонці не поблекли,
заваримо ляхові пекло!
Розкосу, босу і їдку
попросим силу. Не Москву —
облудну, фальшю перегірклу,
безвстидну, як повійну дівку…
Во ім’я волі і синів
нехай веде нас чистий гнів!..
У Ірини Калинець є вірші — художньо-медитативні інтерпретації нею перебутого і художньо осмисленого. Якщо б вона свого часу не воювала за відновлення стрілецьких могил та сама не віднаходила їх на Янівському цвинтарі у Львові, то, мабуть, не прийшов би до неї вірш “Реквієм (на стрілецьких могилах)”.
Славнозвісний етнопсихолог і літературознавець, український емігрант Володимир Янів у науковій розвідці поезії Ігоря Калинця висловився: “Коли в обличчі екзистенціального жаху неминучою карою безпорадно стали його однолітки, він мужньо сказав: “Отож не нудьмося, спросоння: // а що нам буде? // Застановімось ліпше, хто ми, // й для чого ми”. Учений також акцентував, що “Калинцева зорова інтуїція сприяє його розумінню часових кордонів, за яких все чуже, хоч гарне і принадне, а навіть величне, воно тільки на те, щоб вбити віру в себе, щоб ослабитись… Тому він натхненно каже, дивлячись на панораму рідного міста: “Чуже проколювало небо готикою, // хмурився химерами модерн, // рябіла східна екзотика, // щоб я помер. // Але я ріс вежею Успення, // видирався з сутеринових зажур, // щоб згодом струнким і упевненим // встав всім на голову Юр”.
До речі, Ірина Калинець теж присвятила вірш греко-католицькому храмові (“Юр (до 1990 р.)”), за часів його перебування не в лоні властивої йому церкви. Але суть не так у цьому вірші, як у тім, що слова “…хто ми й для чого ми?” — це золоте незмінне правило життєвої поведінки не тільки Ігоря, а й Ірини.
У Калинців образ церкви поліфонічний, він має багато різних художніх субстанцій. Ось одна із них в Ігоревому баченні: “Розп’ята церква навхрест дошками забита // попримерзали янголи крильми до шиб, що не рушаться // доокола на липах гайвороння келії висвячує // панахиду править вечорами // а бойкам досі святий Миколай сниться // що ключ від церкви на золотім ланцюгу їм спускає”. Володимир Янів крізь художню плоть цього вірша спостеріг впливи на поетику Калинця Єжи Герасимовича. Герасимович і справді улюблений поет Калинця, твори якого він переклав з польської мови та видав їх ошатним томом “Руський ліхтар, або Небо лемків”.
У Ірини Калинець є поезії, сказати б, церковного циклу: “Карпатська церква”, “П’ятницька церква”, “Софійське графіті”, “Трьохсвятительська каплиця” та низка інших віршів із релігійною атрибутикою, обрядами, сповідями прочан, апофеозом релігійних свят…
Коли у пустині ночі росте
Вифлеємська Зоря,
Коли Тріє Царі ладнають дари і золото
в дорогу,
коли дивуються люди на небесний гомін,
засвічую на вулиці життя золоті свічки.
Просяться свічки до Вифлеєму.
Вже дорога прослалась, як марево,
Іду за ними самотньою тінню,
що росте до найпершої свічки.
Серед пустелі ночі “росте Вифлеємська Зоря”… Читачеві нагадаю, що 2000 року Ірина Калинець опублікувала полемічну статтю “За Вифлеємською зорею, але дорогою істини”, у якій одним із “найакцентніших акцентів” був наголос, що “Росія боїться Української Католицької Церкви східного обряду і реально оцінює її значення”. Величавим уособленням такої церкви, звісно, був і є Андрей Шептицький, на похвалу якого поетеса склала тренос “Андрей Шептицький”.
Аналізуючи поезію Ірини Калинець, Михайло Осадчий, її соратник опору 60-х, писав: “У кожної людини є святиня власна, персональна, і є святиня всієї нації — це державність, заради котрої треба жити, а якщо потрібно, й померти. Але державність України треба ще вибороти”. Ірина Калинець виборювала її в радянських умовах і виборює її (о, парадокс!) в умовах незалежності… “Немає більшого щастя для ліричного героя Ірини Калинець, — продовжую цитувати Михайла Осадчого, — від щастя жертовності… зі всієї поетичної дисидентської еліти — вірші Ірини Калинець найбойовитіші, наснажені духом утвердження життя, перемоги над смертю. Коріння цієї наснаги в душі поетеси, в її вродженій, всеосяжній і всеперемагаючій вірі в Бога і в Україну”.
Промовистим у цьому сенсі може бути вірш-посвята Катерині Зарицькій — членові ОУН, багатолітньому політв’язневі московських тюрем і концтаборів, у яких вона переносила невольницькі муки, не втрачаючи віри в Україну і любові до Всевишнього:
Буде на чорному постаменті ночі
будуватися день Вам, блакитний печаллю.
На одному крилі досягне верховіття,
другим крилом вгрузне в землю Мордовії…
Буде день Ваш, як храм, з вітражами
надії,
опиратися в небо срібляним крилом,
а за чорним престолом,
що на чорнім крилі —
тайна відправа серця і спогаду.
Буде храм Ваш для нас, щоби злинути
в небо.
Та коли закриються нам Царські врата,
чи ж станемо вільні від пут на коліна,
щоб молитвою волю пізнати?
Поезія Ірини Калинець розбудована на колізіях української історії, осягненнях культури, фольклору та етнографії. Це світ, у якому, крім її сучасників, живуть українські гетьмани, творці національних надбань, це світ, у якому палає ватра народного духу з часів язичницьких до часу сущого. У цьому світі, крім драм, трагедій, войовничих осудів і заперечень зла — багато сонця. Він осяяний його промінням, життєдайною ласкою: “Під дзвіницею Сонця подорожній”; “Сонце на той бік по той лише квітка…”; “…у кулю голубої сльози що підвішена на промені Сонця”; “Відкалатує Сонце вранішню мессу”; “Привітайся до Сонця що відкрило тобі День Життя” і т. ін.
Довгим був би перелік поетичних висловів із домінантами у них: “Слово”, “Світ”, “Дорога”. Це її метаобрази, сказати б, оптимістично-настроєві “персонажі” віршів. Їхня символіка промовиста.
