КОЛИ НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ — КРЕДО ВСЬОГО ЖИТТЯ

img_2635Відродження національної гуманітарної сфери, у якій становлення якісної системи освіти — чи не найважливіша ланка… Наскільки це вдалося? Напередодні Дня вчителя відповідь на питання шукаємо в розмові з невтомною працівницею на ниві освіти Олесею Григорівною КОВАЛЬЧУК, заслуженим учителем України (1996 р.), лауреатом премії А. Кримського (1997 р.) та ім. Бориса Грінченка (2011 р.).

— Яких змін від 1991 року Ви очікували у функціонуванні вітчизняного шкільництва і чи настали ті зміни?
— Хоч як прикро, але розпочну розмову з негативу. Бо з того, на що сподівалася прогресивна освітянська громадськість, збулося украй мало. Молода держава мусила б зробити, як то ведеться у світовій практиці, головну ставку на юнь, на школу, покластися на неї як на найважливіший націєтворчий чинник. На зміну інтернаціональному вихованню по-радянськи, а фактично — фанатичному насаджуванню російськофільства, мала б прийти копітка послідовна робота з утвердження в юних душах українського ідеалу, тобто відчуття національної гідності й честі, прагнення належно представляти себе як націю у світі. Спрагле українськості ідеологічно замуштроване вчительство самотужки заповзялося створювати народознавчі світлиці, розробляти сценарії виховних заходів на основі етнопедагогіки та обрядовості, задіюючи козацькі, стрілецькі та повстанські пісні, вишукуючи підказки у працях видатних вітчизняних просвітників Григорія Ващенка, Івана Огієнка, Василя Липківського, етнографів Олекси Воропая, Василя Скуратівського та ін. Словом, було напрацьовано солідну базу для узагальнення, для створення системи національного виховання. Але вже перші, досить поважні спроби у цій справі за участю незабутнього Анатолія Погрібного різко загальмували влада і вірнопіддані їй завсідники з АПН.
— Нині активно насаджують думку, що Україна — багатонаціональна держава, а відтак на часі — творення мультикультурного суспільства. Наприклад, я була на міжнародній конференції, яку організував Олександр Фельдман, де про це багато говорили. Чи не відлунюються ці декларації у сучасній шкільній практиці?
— Лукаве тлумачення поліетнічності України (ніби в сучасному світі є суто моноетнічні держави) призвело до узаконення курсу “Громадянської освіти”, у якому виразно простежується аморальне сидіння на двох стільцях. А віднедавна у школу активно протискують новітній витвір у ранзі найнеобхіднішої дисципліни — так звана “Полікультуріка”, оскільки, йдеться в передньому слові розкішно виданого посібника (загалом їх аж три, з потужним накладом), в Україні стрімко зростає рівень ксенофобії та расизму, що їх, мовляв, породило помаранчеве майданування. Головний автор проекту — відомий дисидент, а заодно і провідний діяч міжнародного єврейського національного руху Йосиф Зісельс, якого (така немила йому) попередня влада аж двічі удостоїла високих державних нагород, зробивши кавалером орденів “За заслуги” ІІІ ступеня (2005 р.) та “За мужність” І ст. (2006 р.). На жаль, наука толерантності у ставленні до нацменшин тут подана у такий спосіб: якщо автохтону наступають на горло, він повинен дякувати і з усмішкою (бо ж голос перекрито) запевнити, що це дуже приємно. Бога ради — хто проти добросусідства? Але як здавна кажуть, будьмо взаємноввічливі.
Досить згубно на формування особистості юного українця вплинула зорієнтованість останньої освітньої реформи на школу поза політикою й ідеологією: позаурочна виховна робота дедалі більше зводиться до суто розважальної, а її організатори (колись їх називали піонервожатими) уподібнюються до культмасовиків при закладах відпочинку і спрямовують свої зусилля на всілякі гламурні шоу, переінакшуючи Святого Валентина у дуже не святого чи творячи із 23 лютого та 8 Березня ледь не найголовніші шкільні торжества. У висліді — єхидна зловтіха: “Національна ідея в Україні не спрацювала!”
— Але реформа, що була зумовлена певними суспільними реаліями і за впровадження якої довелося бути школяркою й мені, усе ж дала про себе знати чимось позитивним?
— Звісно. Адже кожна революційна дія дає поштовх творчому пошуку тих, кого вона стосується. Отож вмотивована акцентуація людиноцентричних засад навчання в документах реформи, наголоси на доконечній потребі мобілізувати всю педагогічну службу на посилення уваги до кожної дитини зокрема, заклик до вчителів “крутитися довкола свого вихованця, як довкола сонця” спонукали до створення моделей нових технологій навчання в особистісно зорієнтованих підходах, і вони мали ефективний педагогічний результат.
— У  цьому плані Ви теж маєте свої напрацювання — зокрема, у рамках педагогіки співробітництва.
— Вважаю, що вони досить скромні. Усе ж маю від колег багато схвальних відгуків на пропоновані мною розробки уроків з української літератури у формі диспутів, конференцій, семінарів, досліджень авторської позиції в художніх текстах тощо. Вони свого часу друкувалися у науково-методичних журналах, виходили окремими виданнями. Було взято до уваги моє бачення окремих проблем у вивченні української словесності при укладанні чинних програм та підручників (щоправда, їх ще слід удосконалювати). Щиро радію, що по пораду до мене як до позаштатного лектора-методиста при Волинському ОІППО звертаються колеги, виявляючи глибоку стурбованість сучасним станом моно-літературної освіти, обмеженням, звуженням її ролі в навчально-виховному процесі.
— Ви торкнулися актуального питання чинних програм і підручників, так званої “сітки годин” у навчальних планах, на які досить часто нарікають і вчителі, й учні, й батьки. Чим зумовлені ці нарікання?
— Хоч як прикро, а знову доведеться говорити про невиправдані сподівання. Ота згадана вже гарно задекларована попередньою реформою людиноцентричність у практиці навчального процесу послідовно деформується чиновниками від освіти. Навчальні плани з року в рік довантажуються новими предметами, що становлять собою відгалуження від основних, на кшталт згаданої вже “Полікультуріки” (“Рівний — рівному”, “Основи етики”, “Основи здоров’я” і т. ін.). Завдяки таким перебільшеним “дитиноцентричним” турботам робочий день учня у школі триває 8—9 годин. Коли готуватися до уроків на завтра? До того ж підручники з базових дисциплін взагалі не адаптовані до вікових особливостей і стали просто нечитабельними для школяра. Навіть зазвичай життєво найцікавіші “Біологія” і “Географія” настільки перенасичені науковою термінологією, що складається враження, ніби школа має своїм завданням готувати універсальних міні-спеціалістів. Часто вчитель зустрічає у підручниках недогляди, наукові й фактологічні помилки (надто у підручниках з української мови й літератури для профільного рівня: дається взнаки чи то несерйозне ставлення самих авторів з високими науковими званнями до загальноосвітньої школи, чи поспіх задля випередження інших у конкурсі). Дійшло до того, що в програмі з літератури для 11 класу значиться: “Українська література за межами України. Література в Західній Україні (до 1939 р.)”. Виходить суцільний алогізм: Україна тут, видно, тільки Радянська Україна, а західноукраїнські землі — це вже не Україна. Як  тут не нарікати, не обурюватися?
Нехіть до навчання породило і переведення до наступного класу з будь-якими оцінками. Чи варто було провокувати дитину на виявлення суто дитячих хитрощів: навіщо вчитися, якщо і без цього атестат про середню освіту гарантований? Усе те гальмує розкриття внутрішнього потенціалу, і ми втрачаємо повносилість покоління.
— А як Ви сприймаєте підготовку чергової реформи в освіті, у чому її суть?
— Оцю саму суть зловити вкрай важко. Безладу в освіті справді нині немало — особливо в перенасиченні України самодіяльними “вишами”. Але чому той, хто потурав розмноженню самодіяльних приватних освітніх закладів, опікуючись у свій час гуманітарною сферою в державі, тепер із висоти міністерського крісла віддає команди різати по живому, наполягає на їхньому закритті і тим самим перекриває можливість завершити навчання молоді?
А ще складається враження, що під прикриттям “подальшої демократизації” освіти “за вимогами трудящих” можна навіть на Конституцію не зважати, позбавляючи, наприклад, українську мову статусу державної, школи мають самі визначати, видані якою мовою підручники їм підходять, — і робити відповідні замовлення. Ректорам вишів теж дозволяють протиправні відсебеньки, а під знаком неефективності малокомплектних шкіл досить зручно ліквідовувати школи з українською мовою навчання у колись силоміць зросійщених регіонах.
А загалом кажучи, тривале, власне, перманентне реформування освіти викликає вже алергію не тільки в самих освітян, а й у широкої громадськості. Постійна нестабільність породжує дезорієнтацію і розбалансованість, які подолати в такій тонкій сфері, як плекання юного покоління, украй важко — особливо при тім, що жодна з останніх реформ не була належно продумана при підготовці і не доведена до логічного кінця.
— Що спонукає Вас, попри професійну діяльність і завантаженість побутовими, родинними справами (внуки, знаю, свою допитливість задовольняють насамперед через розповіді бабусі) ще й бути громадською діячкою?
— То все — від самого вчительського покликання, від бажання компенсувати недопрацьоване, задля, кажучи словами із власного вірша, “юного цвіту нової України”. Хоч час знаходити дедалі важче. Але не уявляю себе поза “Просвітою”, ВУЖТ ім. Олени Теліги чи УНП. Бо чим же ще так можна потішити душу, як відчуттям неперервності, сув’язі поколінь свідомого українства? До прикладу: через обласний етап конкурсу “Щоб далі йти дорогою одною”, який щорічно влаштовують наші теліжанки, пройшла вже понад сотня юних читців патріотичної лірики Олени Теліги. І щоразу бачити сяючі очі і юних декламаторів, і слухачів-однолітків — то знову й знову переконуватися у їхній і своїй причетності до вічного, неминущого, до українського.
Подібне відчуття панує і в аудиторіях культпрацівників, де, вже як просвітянка, виступаю з лекціями про виховання українськомовної стійкості у сучасної молоді. Переважно на ентузіазмі працюю і в МАНі, допомагаючи обдарованим у художньому слові авторам-початківцям реалізувати свій потенціал.
Власне, цей непереборний потяг щось робити для загального добра — то як родинний спадок, генетичний код. Змалечку чула, як оцінку людині складали з огляду на її відданість українській справі. Уся рідня “при Польщі” була задіяна в “Просвіті”, Союзі українок, ОУН, Пласті, в аматорських хорових і театральних колективах. Після 1945-го вижили одиниці, які обмінювалися спогадами про тих, кого замучили “совєти за Україну”. Отже, проблеми вибору просто не існувало.
— Напевно, серед усіх Ваших і фахових, і громадянських клопотів перейнятість долею української мови — надто на тлі табачниківських нововведень в освіті — на одному з перших місць?
— На першому. Без нашої мови не може бути нашої нації, нашої держави, нашого майбутнього. На цьому стою з ранньої юності й допомагаю вистояти тим, хто поряд. Нині ж бо всі вчителі-україністи, яких іноді називають ангелами-охоронцями нації, просто зобов’язані усвідомлювати своє професійне покликання як місію, аби утверджувати Тарасову істину: “Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди”.

Розмовляла
Юлія ЗАКУТНЯ,
м. Луцьк

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment