ПОСЛАННЯ З ІНШОГО ЧАСУ

Вікторія ЗУБАНЬ,
завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа

Коли береш у руки старі світлини, мимоволі охоплює дивне відчуття, ніби ти отримав послання з іншого часу. Вдивляючись у обличчя людей на пожовклому папері, намагаєшся осягнути: ким були вони на цій Землі? Як жили? До чого прагнули і про що мріяли?
1912 рік… На кутку Гончарівка, у містечку Зіньків, на подвір’ї шевця Артема Лучника зібралася велика сім’я, щоб зробити родинне фото.
Артему Платоновичу і Ганні Кирилівні було чим пишатися: трьох синів мали і трьох доньок, та вже й онуки на світ з’явилися. Старші сини Йосип і Федір освоїли батьківське ремесло, молодший — Павло — навчався у Гадяцькій учительській семінарії. Ганна й Уляна з матір’ю на продаж пекли хліб, а найменша донечка Марійка працювала в купця Івана Воздвиженського. Ось усі вони у святковому одязі сміються та гомонять, стоячи навпроти батьківської хати. Фотограф пропонує главі сімейства з дружиною сісти на лаві в центрі, біля них по обидва боки повинні розміститися жінки. Чоловіки ж мають стояти у другому ряду. Кілька хвилин фотограф чаклує біля апарата. Час зупиняється. І саме ця мить летить посланням у Вічність.
Світлини дбайливо зберігала в родинному архіві мешканка села Міські Млини Любов Яківна Баско. Народилася вона в Зінькові 1926 року. Ще дитиною разом із батьками виїхала до Полтави, деякий час жила в Тбілісі, а повернувшись в Україну, оселилася в Міських Млинах, неподалік Опішного.
“Про вулицю Гончарівку (після 1917 року — вулиця Пролетарська) я, на жаль, розказати можу дуже мало, бо була зовсім маленькою, коли там жила, — розповідає Любов Яківна, — пам’ятаю лише криті соломою хати, акуратні тини навколо дворів… Там було чисто, зелено і дуже затишно. Жила там велика працьовита сім’я мого дідуся Артема Платоновича і моєї бабусі Ганни Кирилівни. Дідусь помер 1914-го. Бабуся прожила набагато довше. До старості пекла хліб на продаж і на замовлення.
Гарна була та вулиця, і люди на ній жили добрі й працьовиті”.
Розмова з літньою жінкою, незвичайне фото з її родинного архіву мене зацікавили. Захотілося більше дізнатися про куток Гончарівка в Зінькові та його мешканців. Адже якщо була Гончарівка, то мали бути й гончарі. За словами Любові Баско, з її родини тільки Федір Стовпник — чоловік тітки Уляни — міг мати якийсь стосунок до гончарства.
На той час у містечку було понад 12,5 тисяч мешканців, із них 939 осіб — ремісники. За даними Статистичного бюро Полтавського губернського земства, станом на 1900 рік тут налічувалося 12 гончарських господарств, тобто зовсім мало. “Одна із причин цього, на мою думку, — зазначає кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин, — брак якісної гончарної глини в самому містечку. Тому зіньківці-гончарі брали глину в селі Шилівка”… Існувала також конкуренція з боку опішнянських майстрів, які майже щонеділі вивозили свою продукцію в Зіньків на ярмарок. Їздили через Шилівку. Ось як про це пише Григір Тютюнник у своєму творі “Обнова”: “Купаюся в річці поміж лататтям, а по мосту люди йдуть базарові. Малеча гукає до них з річки:
— Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!
Дядьків не чіпають, бо ті сердитіші та й не з нашого села, а з Опішні — у нас їх називають “горщечниками”. Везуть хурами горшки, пересипані половою…”
Були серед зіньківських гончарів і опішняни-переселенці. До них належав і Феодосій Корнійович Гладиревський, що мешкав із родиною на східній околиці міста. Про нього докладно розповідає у своїй статті “Опішнянські гончарі-переселенці” Віктор Міщанин.
На жаль, я не можу з упевненістю стверджувати, що на фото, копію якого принесла до Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа Баско, є гончарі. Але сам факт його існування є свідченням того, що мальовниче містечко Зіньків має давні історичні традиції. І не тільки світлини, а й таємниці ремесла передаються від покоління до покоління. Скажімо, Любов Яківна уміє пекти дуже смачний хліб, правда, не на продаж, а каву готує за рецептом своєї мами — Марії Артемівни. На смак вона така, як і та, що 100 років тому подавали на сніданок купцеві Івану Воздвиженському.
Можливо, у Вашому архіві також зберігаються старі фото, які чекають свого часу. Чекають, щоб Ви про них розповіли.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment