РІДНИЙ ГОЛОС ІЗ ДАВНИНИ

img_4510Голос звучав із вуст молодого хлопця, але ніби з сивої давнини, бо увібрав манеру співу багатьох поколінь. Коли його слухаєш, складається враження багатоголосся, здається, що співає цілий гурт, що ми чуємо голоси предків.
Цього року Олексій Заєць відкривав “Країну мрій”. А тренери “Голосу країни”, конкурсу, де він дебютував, розгубилися: його талант не влягався в рамки цього проекту. Олексій ЗАЄЦЬ, конкурсант, якому відмовили, бо українська народна пісня в автентичному виконанні “не в рамках”, був здивований такою реакцією. На його думку, не російська попса, а питома українська пісня мають визначати міру таланту співаків, що претендують на звання  “Голосу країни”.

“Молода Просвіта”, колектив нашої редакції хоче підтримати Олексія Зайця та його друзів, ту молодь, яку цікавить автентичний народний спів, автентична мова, тих, хто міг би започаткувати нову течію в молодіжній українській культурі; оголосити пошук молодих людей, виконавців української фольклорної спадщини (не фольк-панку, фольк-року тощо), а традиційної народної пісні; організувати фестивалі по регіонах (Чернігівщина, Київщина, Житомирщина, Галичина, Тернопільщина, Східна Україна), які б висвітлили різні течії фольклору. Популяризувати цю справу в теле-, радіоефірі, видати диски. Сподіваємося, після нашої розмови з Олексієм Зайцем, який уже записав понад дві тисячі народних пісень, до нас приєднаються охочі підтримати й розвинути цю ідею.
Олексій Заєць — гість нашої редакції. Розповідає, що народні пісні почав співати з раннього дитинства, переймаючи манеру односельчанок. Живе в селі Фасова Макарівського району, звідки родом його мати. Село велике, неподалік від столиці. Як і в інших прикиївських селах, частка місцевого населення зменшується, тут багато приїжджих.
Його мати працювала завферми, відколи зруйнували колгосп — продавцем. Батько — переселенець із Чорнобильського району, працював комбайнером, електриком. Коли бачиш і чуєш цього, без сумніву, унікального хлопця, з’являється думка, що його суті зовсім не торкнулися сучасні уніфікаційні процеси. Він — носій селянського духу, народної глибинки. І не лише в пісні. Не пливе за течією, здається, ця течія плине повз нього й ніяк на ньому не позначається.
У роду гарно співає татова мати Маруся, що з Чорнобильського району. Від неї з дитинства вчився співу. Від материної мами Ганни переймав народні прикмети, секрети народної кухні. До речі, 2007 року закінчив Київське кулінарне училище за спеціальністю кондитер, уміє пекти торти, пиріжки тощо, але, як і в музиці, віддає перевагу традиційним народним рецептам. Ще вміє шити, вишивати, словом, навчився всього, що вміють в українському селі. Від родички, яка була знахаркою, перейняв народне лікування. Тепер і сам людям допомагає. Записує народні прикмети, оповідки, різні містичні історії тощо.
Та найбільше його захоплення — народна пісня, якою він дивує, зачаровує середнє й старше покоління, а також відкриває нові обрії для своїх ровесників. Нині Олексій навчається на другому курсі Київського національного університету культури і мистецтв, майбутня спеціальність — фольклорист.
— Олексію, яка Ваша мета?
— Маю намір донести українську традиційну культуру, яка вже майже вимерла, до нашої молоді. Відроджуємо традиції, запрошую охочих на проводи русалок, на Купайла. Досліджую місцевий матеріал із мого села і з татової батьківщини. У чорнобильців був обряд проводів русалок, я його проводив із чорнобильцями, обряд Івана Купайла — місцевий, з Макарівського району. Проводив ці свята саме за місцевими традиціями.
— Як сприймають сусіди, друзі Вашу творчість?
— Старше покоління ці обряди знає, людям подобається, що вони відновлюються. З дитинства, коли я виступав, молодь цього не сприймала. А тепер поступово звикає, підходить, дякує. Адже ці обряди створені для масових гулянь, здебільшого молодіжних.
— Ви були такий дивний для ровесників?
— Так, було. Усі йшли в клуб, а Заєць — у церкву співати, у півчу. Хлопці йдуть курити, а Заєць — на весілля, на гулянки. Це було дивно. А дома я весь час ходжу в полотняній сорочці, а якось мене побачили в ній баби та й стали казать: “Ой, щас же ж така одежа, таке гарне все. А воно нап’ялить полотняне, да й ходить, ну к чему воно!  Нам те полотняне вже спротивилось, бо ми м’яли ті коноплі да пряли”. А мені в полотняному гарно.
— Де взяли такий одяг?
— Сам пошив. А полотно чи баба яка дасть, чи куплю.
— Ви з дитинства ходите в церкву, співаєте, навіть Псалтир над мертвими читаєте. А багато обрядів, які відновлюєте, такі давні, ще від язичництва.
— Цими обрядами ми ж не повертаємося в язичництво, не кланяємось язичницьким богам. Ми відновлюємо давню культуру такою, як вона була. А та культура, яка загинула в чорнобильському Поліссі, вона, може, найдавніша. Є думка, що українська ікона, найколоритніша, найнеповторніша, теж саме звідти.
— Які обрядові свята проводите?
— Річний цикл починається з колядування. Колядувати ходили старі баби на третій день Різдва, поздоровляли односельців. У чорнобильців дівчатам колядувати забороняли. А перед Новим роком водили козу лише самі хлопці. Хлопець вивертає кожух, надіває маску, козячі роги. Найголовніші дійові особи — Дід і Коза. У Діда шапка драна, кожух драний — і Коза. Далі — веснянки, заклички, якими малі діти закликають весну. Після цього Русалії, Купайло, зажинки. Обряд зажинок зберігся дуже погано. Жнивних пісень нема, є тільки приурочені до жнив. Восени — весілля. Потім молодіжне свято — Андрія.
— Які викладачі університету культури Вас розуміють?
— Найулюбленіші викладачі Ганна Миколаївна Коропніченко, Раїса Дмитрівна Гусак, Іван Григорович Синельніков.
— Чи не пробували вчителі вокалу Вас перевчати, щоб Ви змінили манеру співу?
— Ні. Моя вчителька Ганна Коропніченко дотримується такої самої думки, як і я. Я від населення перейняв культуру, яка була там, автентичний спів, автентичну мову. Ганна Миколаївна, як і я, співає у гурті “Древо” (сформований 1979 року), який першим в Україні почав їздити в фольклорні експедиції та відтворювати цю манеру співу. За ним з’явилися “Божичі”, “Кралиця”, “Володар”, “Буття”.
— Чи стало зараз більше однодумців серед молоді, які хочуть їздити по селах, записувати фольклор?
— Так, охочих багато. Це мої товариші з Київського, з Рівненського університетів.
— Чи маєте власний фольклорний колектив?
— Цього року зібрали колектив “Горностай”, до якого входять наші студенти й випускники. Назва — від міфічної пташки. Переказують, що її пір’ячко встромляли у вільце. Ще й зараз є звичай, що дівчата у вінки встромляють красиве півняче пір’я. Згадки про пташку горностай на Поліссі розповсюджені в піснях.
Лєтєв гарнастай черєз сад,
Пагубів пєр’ячко й на вєсь сад.
Да збірайтє дєвачкі пєр’ячко…
— Чи була пісня, яка Вас розчулила до плачу?
— Мабуть, це голосіння. Запам’ятав, коли мені було років дев’ять, в одній сім’ї мати вмерла, діти лишилися сиротами. Наведу приклад:
Ох мамко моя, да голубко моя,
Ох, да куди ж ти собіраєшся?
На кого ж ти нас покидаєш?
Ох, маті наша,
да хто ж нас пожалує?
Ох, да хто нас пригорне?
Ох, да в усєх дєтєй
єсть маті, а в нас нєма.
Ох, маті наша,
да голубко наша.
Ох, дє нам тєбє сустрєкать,
да дє нам тєбє віглядать?
— А веселі пісні, обряди?
— Сміявся напевно, на весіллі. Коли дорослі гуляли, перевдягалися. Ходив туди завжди з батьками. Моя мати — витівниця, перевдягалася в кавалера тощо. Це була гулянка для дорослих, молодь туди не пускали. Там і пісні були, і різні витівки смішні.
— А про яку пісню могли б сказати: “Це моя”?
— Вони всі мої. Але найкраща, напевно, та, яку співав на “Голосі країни”. Бо лише у жнивних та обрядових піснях виявляється краса голосу та манера виконання. Я коли йду по дорозі, то весь час співаю, що на думку найде.
— Які пісні Вам більше подобаються: ліричні чи з гумором?
— Різні. Треба ж і поплакати, й посміятись, і потанцювати, не будеш же весь час плакати.
— Ви вчили пісні  від старих жінок. А вони мають характерні голоси, — Вам не здається, що Ви, молодий чоловік, повний емоцій, відтворюєте  спів цих “осінніх” жінок?
— Я співав із бабами, ще коли вони були значно молодші. Тоді формувався й голос, і вимова. Саме коли вчився.
— Чи у Вас немає відчуття, що Ви народилися якимсь не таким, як більшість людей Вашого покоління? Як Вам живеться всередині цього покоління? Як сприймаєте свій дар? Як потяг, як місію, як покарання?
— Мабуть, людині на роду написано, якою вона повинна бути. Так і сприймаю.
— Чи зазираєте в майбутнє?
— Для чого? Треба жити сьогоднішнім.
— Як Ви думаєте, Ви змінитеся?
— Ні. Навіщо мінятися. Зараз і так наша нація йде, як кажуть, до кінця світу. Подивіться навколо: розпуста, пияцтво, все таке нечисте. За це має бути покарання, як ото колись потоп. Ми його заслужили. На землі насмітили, вже в небо полізли смітити. Так далі  вже тривати не може.
— Якою має бути дівчина, з якою Ви б одружилися?
— Хтозна. Як та гарна, то співати не способна. А як співає, то ледача. Не знаєш, яку й вибрати.
— Ви цікавитеся політикою?
— Ні. Правда, було мені раз. Ще до школи ходив, не пам’ятаю, в якому класі був. А в клубі кандидати в депутати різних рівнів зібрали збори. Людей повнісінько. Першим виступає головний лікар: “Ось у нас у лікарні порядок, така дисципліна, така красота”. Усі мовчать. А я кажу: “Яка ж там у Вас дисципліна? От везли ми бабу в лікарню. Поки коробку цукерок не дали вашій медсестрі, то вона на її й дивитися не схотіла”. Він “Кахи-кахи” — не знає, що сказати. Виступає другий, також якийсь районний начальник. Почав усе обіцяти. Я кажу: “Можна Вам питання задати? За що Вам платять такі гроші? За те, що Ви просиджуєте штани? Ось мій батько молотить хліб. За три місяці не віддають йому зарплати. То з нього толк є — це ж хліб. Помолотять, то ми хліб їмо. А з Вас який толк?” Він нічого не відповів. А люди сміються. Потім, уже в кінці зустрічі, я додав: “Правду кажуть, що одне корито, та не одні бандити. Ті наїлися, то ці прийдуть. Ті наїдяться, другі прийдуть”.
— Що Вам за це було?
— Нічого. Я ж іще дитям був. Та й нині не боюся нікого — такий вродився.
Тепер от поставили пам’ятник жертвам Голодомору, а на кладовищі, де могилки людей, які поховані в голодовку, зробили смітник. Хто багатший, то хоч хрестика поставили. А решта могилок заростають бур’янами. Моя прабаба там теж похована. Ми ходимо, прибираємо і акацію вирубуємо не тільки коло своїх, а й коло чужих. Але повинна й місцева влада щось робити.
— Чи Вас запрошують на радіо, телебачення?
— Іноді. Був у програмі на “Радіо “Марія”, ще кілька разів.
— Чи підете на якісь інші шоу після “Голосу країни?”
— А для чого? Ходив я й на Х-фактор. Але там роблять із людини клоуна. Я пройшов перший кастинг і другий. Мене почали вчити: треба, щоб ти усмішку робив, рухи такі, як їм треба — там десь ногою отак, а там рукою. Мене це не влаштовує. Пісня повинна бути природною, виконання також. Пісню треба показувати такою, як вона є, у всій красі.
— Вас хвалив Меладзе, він із Вами не зустрічався?
— Ні. Я чув, що він обіцяв: запишемо, видамо диски. Але поки що це тільки слова.
— А нашу пропозицію підтримаєте? Щоб розвивати молодіжні автентичні гурти, організовувати такі фестивалі?
— Було б добре. Працюватимемо, а що вийде — побачимо.

Записала
Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment