ІДЕАЛИ МАЙДАНУ ЖИВІ!

Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук,
заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Нещодавно на 5-му каналі телебачення виступив народний депутат України Я. Кендзьор. Коли його запитали про ставлення до судилища над Юлією Тимошенко, він висловив своє обурення її поведінкою на цьому процесі. Сам суд, ставлення судді та прокурорів до підсудної, велика кількість свідків із боку обвинувачення і вкрай обмежене число їх з боку оборони в народного депутата не викликають жодних заперечень. Словом, п. Кендзьор виступив у повній згоді з недолугими репліками прокурорки Л. Фролової, стиль якої є блідою копією філіпік полум’яної викривальниці й яскраво вираженої антипатріотки України І. Богословської.
Далі депутат нагадав про “коаліцію” БЮТу з Партією регіонів восени 2008 року. Насправді то була не коаліція, а лише ситуативна домовленість, проте вона, поза всяким сумнівом, не прикрашає Юлії Тимошенко та її політичної сили. Але хто з помаранчевої команди спричинив таку домовленість? Хочу нагадати п. Кендзьору й иншим (не вельми численним) фанатичним захисникам колишнього Президента деякі факти, що про них вони чомусь забувають.
Віктор Ющенко дуже багато обіцяв на схвильованому Майдані під багатоголосе вигукування свого прізвища: “Бандитам — тюрми!”, “Після виборів Президента ви прокинетеся в зовсім иншій країні!”, “Україна повернеться до кола европейських держав!”, “Україна буде в НАТО й Европейському Союзі!”, “Ми не закриємо жодної російської школи!” і т. ін. За час свого президентства В. Ющенко зробив три варті подяки справи: вшанував жертви Голодомору-геноциду українського народу в ХХ столітті, відродив Батурин (у якому, на жаль, діє антиукраїнська церква Московського патріярхату) і підтримав грузинський народ під час московської інвазії. Але на шальках терезів переважає його найбільший гріх — зрада ідеалів Майдану 2004 року. Маючи вісім місяців необмеженої влади, спираючись на беззастережну підтримку переважної більшости українців, згуртувавши навколо себе висококваліфікованих інтелектуалів-патріотів, новообраний Президент мусив би почати виконувати свої обіцянки. Йому й Україні випала неабияка нагода подолати негаразди, нагромаджені впродовж кількасотлітньої бездержавности України. Проте більшість обіцянок залишилися цяцянками, виконано одну: жодної російської школи не закрито (хоч більшість із них — це колишні українські школи, зросійщені в часи застою, а то й уже в незалежній Україні). Натомість не відкрито й не поновлено в своєму статусі жодної української школи.
24 серпня 2005 року Президент у своєму виступі на Майдані Незалежности серед иншого відзначив добру роботу уряду на чолі з Юлією Тимошенко, а за два тижні зняв успішну прем’єрку з посади. Я тоді сказав своїм друзям: “Це початок його кінця!” Далі завертілося й закрутилося. Президент підписав меморандум з Партією регіонів, чим повернув на історичний кін купу кримінальних елементів, які, рятуючись од відповідальности за все, що накоїли, пороз’їжджалися були по монаках, кіпрах, росіях. Згодом укладено універсали з тими ж таки регіоналами, відбулися призначення на посаду секретаря РНБО однієї з чільних постатей тієї партії         Р. Богатирьової, нагородження фальсифікаторів виборів різними званнями, орденами, медалями й грамотами. Був ушанований навіть найбільший фальсифікатор виборів 2004 року п. Ківалов.
Плавом пливли почесні звання й до заїжджих “зірок” естради. Народним артистом України став Пилип Киркоров. А справжня зірка української естради 60—70-х років минулого століття Валентина Купріна досі не має звання навіть Заслуженої артистки. Чимало стало й Героїв України, а видатному борцеві за волю нашої Батьківщини Степанові Бандері це звання В. Ющенко присвоїв тоді, коли вже майже не був Президентом.
Власне кажучи, В. Ющенко по-справжньому не керував країною. За таких обставин розперезалися антиукраїнські сили в усіх частинах України, особливо в Криму, та ніхто й не збирався їх приборкувати. Світова спільнота розчарувалася в українському лідерові. Росію він розлючував своєю патріотичною риторикою (на це можна було б і не зважати, бо Росію розлючує саме існування незалежної України), але ж за цією риторикою не було реальних кроків, спрямованих на утвердження України як самостійної держави, на розвиток економіки, зміцнення обороноздатности, згуртування українців як громадян єдиної держави.
Нещодавно народна депутатка України Леся Оробець сказала: “Мій чоловік часом жартує, що наш парламент не місце для порядної жінки. Хто знає, може, він і має рацію”. Але ж становище можна було виправити після виборів до Верховної Ради 2007 року. Тоді в непристойному парламенті склалася досить пристойна ситуація:               В. Ющенко — Президент, Ю.Тимошенко — прем’єр-міністр, А. Яценюк — Голова Ради, коаліція з 228 депутатів, з якими можна було проводити нормальну внутрішню й зовнішню політику. Однак                     В. Ющенко разом з “любими друзями” В. Балогою, І. Плющем, кумою О. Білозір та иншими петьовками зруйнували коаліцію. До цієї компанії приєдналася й Леся Оробець. Мені це було особливо прикро, бо я мав честь працювати в Просвіті з її батьком Юрієм (царство йому небесне!). Думаю, що він не схвалив би такого кроку дочки.
Рейтинг В. Ющенка падав дедалі нижче. Люди не тільки не підтримували його бездарної політики, а й не могли пробачити зради Майдану. У падінні авторитету свого кумира його любі друзі звинувачували Юлію Тимошенко, рейтинг якої зростав. Що менше було тих друзів, то запеклішою ставала критика на адресу Ю. Тимошенко. З піною на губах із будь-якої нагоди прем’єрку критикували згаданий Ярослав Кендзьор, Лілія Григорович, Богдан Соколовський і ще невеличке коло осіб. На антиукраїнські витівки регіоналів вони майже не звертали уваги.
Під час виборів 2010 року            В. Ющенко поводився особливо ганебно. Він знімав з посад голів обласних адміністрацій, які не хотіли підтримувати В. Януковича. Напередодні другого туру познімав послів України, де в першому турі отримав нуль голосів. Але найгірше — очолив кампанію “противсіхства”, закликаючи голосувати проти всіх або не йти на вибори. Таку політику засудили чільники всіх релігійних конфесій, крім попів Московського патріярхату. Ось що писав з цього приводу вельмишановний кардинал Любомир Гузар: “Голосуючи проти всіх, ми віддаємо иншим право обирати нам Президента. Хтось міг би голосувати проти всіх, аби не брати відповідальности за наслідки виборів, щоб потім казати: я, мовляв, ні за кого не голосував. Але в тому й полягає громадянська зрілість, щоб узяти на себе відповідальність” (День. — 2010. — 10 лютого. — С. 6).
В. Ющенко гарячково підписав зміни до виборчого закону, чим відкрив шлях до фальсифікацій. Попри всі ці заходи за Юлію Тимошенко проголосувала половина України, але кілька відсотків (навіть більше, ніж потрібно)        В. Януковичу підкинули противсіхи, які спочатку не бачили різниці між ним та Ю. Тимошенко. Через півтора року після виборів вельми активна противсішка О. Забужко в московському журналі “Огонек” заявила, що “В. Ф. Янукович — це менше зло порівняно з    Ю. В. Тимошенко” (День. — 2011. — 19—20 серпня. — С. 20).
Тепер, як кажуть, маємо те, що маємо. Переслідування опозиції як у 30-ті роки ХХ століття. Переорієнтація з Европи на Азіопу. Закриття українських шкіл на Донеччині й Луганщині, російщення українських освітніх закладів в Одесі, міський голова якої ще кілька років тому, балотуючись кудись, писав на своїх білбордах: “С нами Бог и Россия”. А чого варті харківські угоди про здачу ще на 25 років української землі під військову базу сусідньої держави? Майже повне вилучення української мови з виступів міністрів, депутатів, урядовців. Поміж инших образ, якими в останні роки свого президентства В. Ющенко обсипав Ю. Тимошенко, була й така “Вона не український прем’єр”. Тепер ось маємо “українського” прем’єра     М. Азарова.
А противсіхи, які привели цю команду до влади (ніби й не знали, що вона робитиме!), патетично обурюються. Шановний Євген Сверстюк пише про “національний сором”, про те, що “Віктор Федорович зайняв позицію малоросійського генерал-губернатора”, обрав “погибельний шлях повернення від незалежности до імперської колонії” (День. — 2010. — 27 квітня. —     С. 1). Найагресивніша противсішка Оксана Забужко вигукує: “Табачник — людина малоосвічена. Такі люди в нормальних країнах не бувають міністрами, а вже міністрами освіти — й поготів. Табачник з “освітою” в руках — це як мавпа з гранатою” (День. — 2010. — 4—5 червня. — С. 10). Табачник на такі характеристики, навіть на студентські ляпаси букетом по фізіономії не звертає жодної уваги і зі згоди Президента В. Януковича активно допомагає найголовнішому попові сусідньої держави творити в Україні “русский мир”. Між иншим, в уряді Юлії Тимошенко міністром освіти й науки був високоосвічений інтелектуал Іван Вакарчук.
Далі всіх і тут пішов В. Ющенко. Посвідчивши в Печерському судилищі проти Ю. Тимошенко, він заявив, що не бачить жодної політики в цьому процесі. Отакої! Увесь світ бачить, а він не бачить. “Тимошенко судять аж ніяк не за газові угоди 2009 року. Вірити, що тут лише газові проблеми, це все одно що вірити, ніби радянська влада судила В’ячеслава Чорновола за “спробу зґвалтування”. Тимошенко політично знищують, використовуючи суд як юридичну сокиру (і це добре зрозуміли в США, Канаді, Британії, Іспанії, Швеції, Польщі, Чехії й багатьох инших країнах, про що й було заявлено). І ті, хто виступає в Україні на її захист, захищають країну й себе” (День. — 2011. — 19—20 серпня. — С. 20).
А життя триває. Донецький юрист, який ігнорує українську мову, позбавляє звань Героїв України Степана Бандеру та Романа Шухевича, обіцяє позбавити ще й Василя Стуса та Володимира Івасюка. На 20-ту річницю Незалежности скасували військовий парад у столиці, бо, як заявив один україноненависник-депутат, “нема чого святкувати”. Російщення набуває обертів. Уже й буковинський соловейко, Народна артистка України майже не співає українських пісень. Відомий поет, автор чудових пісень “Дикі гуси”, “Чарівна скрипка”, “Зелен клен” та инших до Дня Незалежности створив для Й. Кобзона “шедевр”, у якому є такі слова: “Мама моя Украина, отец мой — Донбасс”. Щось протиприродне. Якщо Донбас — невіддільна частина України, то він її син. А в пісні виходить, начебто Донбас є одночасно й сином, і чоловіком України (бо вдвох породили Йосипа Кобзона). Просто як у давньогрецькій мітології: цар Едип виявився одночасно й сином, і чоловіком Іокасти, що спричинило низку нещасть у тій родині та в їхньому місті.
Талановитий поет-шістдесятник Грицько Тименко (що безслідно зник у нетрях комуністичного тоталітаризму) писав в одному зі своїх віршів: “І Україна, мов стара причинна, Виходить знову з небуттям на бій”. Проте двадцять років Незалежности не минули марно. Україна виграє цей бій і попри все залишиться Українською соборною державою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment