ІДУ ВІД ТЕБЕ І ДО ТЕБЕ

zz-2Невигадана історія

Марія ГАЙДАЙ,
Варезе

Під мокрою сосною, босоніж, стояла Жінка. Знесилено опустивши руки, підставляла обличчя під дрібний, холодний дощ. Краплини води стікали вмить змарнілими щоками, нагадували рясні сльози, яких насправді не було. Жінка гірко, беззвучно тужила. Червоні ягоди горобини, випавши із зомлілої жмені, на землі нагадували окрушини розбитого серця. А в іншій руці Жінки потріскував, затиснутий із нелюдською силою, мобільний телефон. Саме він приніс їй новину про надзвичайні, неземні почуття любові, що переповнювали її чоловіка, про нетерпіння дочекатися наступного побачення, про незабутність вражень після останньої зустрічі. Але все це — у повідомленні, надісланому випадково й адресованому чужій жінці… А за тим була коротка розмова, без вибачень і пояснень, що підтверджувала інтенсивність його почуттів до іншої. Лише єдина фраза у кінці діалогу свідчила про його сумніви перед остаточним рішенням:
— Якщо можеш, то почекай мене…
Хто знає, скільки часу стояла вона так непорушно, босоніж, задерев’яніла, як та сосна. Здавалося, що не зрушить із місця, що вросла корінням у сиру землю назавжди. У голові не лишилося жодної думки: куди йти, для чого, в душі — жодних почуттів, лише безмежний, всепоглинаючий, пульсуючий біль охоплював усе її єство. А в уяві, неначе кадри із фільму, спалахували епізоди з життя: день сільського свята над озером, коли, захоплені вихором танцю і почуттів вони зі своїм обранцем відчули неможливість існування одне без одного; він поривався викрикнути привселюдно про свою любов до неї, аби про це довідалися усі, та їй досить було просто знати про це; довгі розмови та мрії про майбутнє, які врешті збулися, народження дітей, входини до нової хати, що збудували разом… а потім той чорний день, коли разом, на сімейній раді вирішили відрядити її на заробітки до Італії — рятувати родину від боргів, злиднів і скрути, у котру потрапили, як і багато інших українських родин. Почувалася осиротілою і самотньою на чужині, приголомшувала себе тяжкою роботою, щоб заглушити спогади і тугу за усім, що залишила удома; як долала день за днем заробітчанського життя з єдиною думкою повернутися нарешті у свій край, додому, до родини, і зажити, як і раніше, у повноті почуттів і достатку, не перекладаючи вини ні на кого за всі поневіряння, що довелося зазнати на чужині, захищаючи свою родину.
Здалеку, спочатку майже нечутно, а затим усе гучніше полинув звук церковного дзвона. Він наполегливо, удар за ударом, долав бар’єр її болю, закликаючи зрушити із мертвої точки і нарешті змусив піти, притягаючи до себе як магніт. На церковному подвір’ї зібрався чималий гурт заробітчанок, чекаючи початку Служби Божої. Побачивши жінку в наскрізь промоклому, знівеченому непогодою одязі, вони тривожно переглядалися, але ніхто не наважився нічого запитати. Майже кожна згадала якийсь епізод із власного життя на чужині й відчуття відчаю, викликані різними обставинами, за своєю інтенсивністю схожі на ці, що зараз переживала незнайома Жінка. Звідкись знайшлася не нова, але суха одіж, філіжанка гарячої кави, щоб зігріти знесилене, промерзле тіло, чиїсь дбайливі руки по-материнськи витерли мокре волосся, зачесали його до ладу, покрили свіжою білою хустиною… Вона заплющила очі, відпочиваючи, під ласкою тих материнських рук. Пекучий біль неохоче, але відпускав потрохи її душу.
— Яка ж ти гарна, обличчя у тебе, як у Божої Матері, чисте, але згорьоване, — говорив теплий жіночий голос, — ти ж знаєш, вона уміла страждати без відчаю, уміла зносити все без ненависті, з терпінням, не втрачаючи Віри, навіть смерть єдиного сина. А в тебе діти є, з ними все гаразд? — обережно, з надією на добру відповідь розпитував усе той же голос.
Жінка ствердно кивнула головою.
— А якщо з дітьми все добре, то решта з часом налагодиться. А часу в тебе достатньо, ти ще зовсім молода. Скільки тобі років?
— Завтра буде сорок, — відповіла Жінка, розплющивши очі, — але я вже бабуся.
— О, то ти багато встигла у житті! — жвавіше, з іскорками іронії проказав знайомий голос. — Чого тобі зараз найбільше хочеться?
Перед очима знову попливли картинки з життя. Високі Карпатські гори, вона, вісімнадцятирічна, у весільному вбранні, верхи на коні, неначе гірська царівна, їде назустріч своєму нареченому, навкруг буяє багатолюдне, гучне гуцульське весілля, та вона дивиться йому у вічі й бачить світ лише у них; вінчання у старій дерев’яній церкві й слова присяги бути разом, навіки, навіки, навіки… А як же інакше… а як же тепер? Відтоді минуло понад двадцять літ, та важливість тієї присяги для неї не змаліла. Вона продовжувала дивитися на світ його очима, називала своїм сердечком, бо без нього не чулася живою… У радості й горі, у здоров’ї і хворобі… Та він просто захворів без неї на самотність, і, шукаючи ліку, впустив у своє серце іншу!
Діти надсилали з дому фотографії нових меблів, посуду, килимів, усілякого іншого добра, купленого на зароблені нею гроші. Їхня оселя наповнювалася речами, до яких не торкалися її руки, які не знали тепла її погляду, і все потрохи ставало невпізнанним, чужим. Вона висилала додому пакунки з подарунками, ласощами до свят, обновками для доньок, та не бачила, як вони їх носять. Навіть онука, що народився за її відсутності, вона ще не тримала у своїх обіймах. Часом із відчаєм відчувала, як між нею і всім, що їй дороге, росте прозора, але міцна стіна часу, від якої віє холодом. Та, хоч із острахом, думала: ще трішки побуду тут, хоч боргів уже немає, он треба заробити старшій доньці на весілля, молодшій на навчання, чоловікові на машину і — додому. І ось тепер у голові гарячково пульсувала думка, а чи є ще той дім, який залишила не з власної волі, та все ж — залишила…
Закінчилася Служба Божа. Щира молитва відкрила душу і вселила у неї надію. Жінки прощалися, розмовляючи упівголоса, розходилися до чужих домівок, щоб стати до праці на цілий тиждень.
— …Чого тобі зараз найбільше хочеться?
Рішуче зняла з голови хустку і, не задумуючись ні на мить, відповіла:
— ДОДОМУ.

«ДУШЕЮ ПОДУМАЙТЕ…»

Від редакції. Цю новелу наша авторка Марія Гайдай з італійського Варезе розмістила на своєму сайті у червні нинішнього року. Коментарів було багато. Тож подаємо лише деякі з них, найбільш промовисті. Власне — це діалог, полілог наших українок, які волею долі додали до своїх імен оте безжалісне: “Заробітчанка”… Пані Марія відповідала своїм адресатам, і поволі їхня розмова навколо оповідки набирала інших вимірів, ширшого забарвлення. Марія Гайдай дозволила оприлюднити матеріали зі свого сайта в нашій газеті. Може й читачі “Слова Просвіти” приєднаються до цієї відвертої розмови.
Надія: “Чоловік вмиває руки”
Дорогі жінки, за офіційними даними, 80 % усіх українських заробітчан — жінки. Що це? Невже ми всі були нелюбими для своїх чоловіків, чи це щось інше?
Ні, це говорить про те, що багато українських чоловіків не здатні або не хочуть бути чоловіком, головою сім’ї, брати на себе відповідальність.
У цьому є наша, жіноча, частина вини. Як ми виховуємо своїх синів, які стосунки і як поділено обов’язки між чоловіком і жінкою? Часто жінка працює потрійно: робота, хата, діти, городи. А в чоловіка тільки робота та й та, здебільшого, малооплачувана. Але чоловік “вмиває руки” і вважає, що свій обов’язок виконав. А жінка, не маючи іншого виходу, впрягається у віз і тягне за двох. А може, треба впрягти чоловіка та поганяти? Тоді сім’ї будуть міцні.
Наперед перепрошую чоловіків, які з охотою дбають про свої сім’ї.

Галя: “Ми просто живемо”
На заробітки я поїхала вже з дитиною, бо не було на кого лишити, і це найкраще, бо менше сумувала, думала, де тут копійку заробити на двох, як у школу відправити, як нагодувати. По-різному було: і холодно, і голодно, і гірко… Але ми були разом. Не уявляла, як би я тут була без сина? Дуже співчуваю тим матерям, які залишили дітей на старих батьків, а дехто навіть на сусідів. Одна знайома лишила дочку на куму, і, як виявилося, — і чоловіка на куму чи для куми…
Мене завжди дивувало, як можна жити далеко й довго без дітей, тим більше маленьких.
Записую усе, що мене вразило протягом дня, і це з 1997 року. Маю багато розповідей із життя заробітчан, із мого досвіду, з досвіду моїх знайомих, товаришів. Ось у мене є 4 розповіді жінок-заробітчан, які привезли своїх чоловіків для об’єднання сім’ї, а ті навіть місяць тут не протрималися: чи так їм добре було вдома самим, чи тут не захотіли бути. Тому їхні жінки зробили про них висновки. Іноді люди обманюють себе, створюючи собі культ чоловіка.
В мене завжди була одна думка щодо жінок-заробітчанок, які страждають за батьківщиною і за чоловіками. Розумію, що України сюди перенести неможливо, хоча є куточки Італії, що дуже нагадують нашу землю. Але якщо не можеш без чоловіка — візьми його сюди, сумуєш за дитиною — забери з собою. Бракує тобі батьків тут — також є вихід. А що сидіти-плакати? Людей, які виїхали сюди сім’ями, достатньо, беріть приклад із них.
Ми просто живемо і працюємо в країні, де більшість заробітчан з українців — жінки. В Іспанії і Португалії наших чоловіків більше, ніж жінок. На будовах у Росії, на вахтах “по сибірах” немає жодної жінки-українки, робити висновки тільки по Італії не варто.
Я, коли не дуже розумію проблему, намагаюся приміряти до себе ситуацію і тоді знаходжу відповіді на запитання.
Отже: чому я поїхала на заробітки?
Відповідь перша: “Бо я була розлучена і більше не було кому їхати”.
Відповідь друга: “Бо все в нашій сім’ї вирішувала я, бо мого чоловіка нічого ніколи не турбувало, він не міг залишити рідних, роботу за 2 копійки, старих батьків… Це значить, що мій чоловік був набагато слабшим за мене і я не була “ЗА мужем” ніколи, а сама завжди, все і
всюди вирішувала на свій глузд, от і вирішила їхати світ за очі, піднімати цілину, як завжди це й робила”.
Тому для таких жінок — нічого нового, бо це вони — голова в сім’ї. Практично самі все вирішують, тож потім, коли їм стає одиноко на чужині, немає чого плакати.
Бо, як кажуть наші сусіди: “Он к избе не попрется горящей и коню не рванет удила, потому что мужик настоящий не возьмется за бабьи дела!!!”
Іноді наші жінки вигадують образ свого чоловіка, не бачачи реального ставлення чоловіка до проблеми. Це — самообман, навіть в оповіданні Марії: сіли за стіл і вирішили, що має їхати в Італію вона, а не він — на вахту в Сибір, наприклад.
Тому, дорогенькі жіночки, з таких розповідей ясно, хто командував у сім’ї, бо є ж в Україні сім’ї, де ніхто нікуди не поїхав або де чоловік їде чи не їде, але сім’ю годує він.
А всім жіночкам нашим бажаю повернутися додому, якщо так сильно страждають на чужині. Бо життя одне, і жодні гроші не замінять домашнього тепла, любові від чоловіка і дітей.

Юлія: “Відбудовуйте “страну!”
Мы приезжаем сюда, чтобы дать нашим детям или же нам самим, лучшую жизнь. К сожалению, дома дать мы ее не можем. Если кому-то тяжело — езжайте домой, там вы будете пахать так же, а если повезет, зарабатывать копейки. Так что давайте не будем… Здесь всем тяжело. Вас никто сюда не звал! Патриотам — домой, “відбудовуйте” страну, вы — здесь ради счастливого будущего, трудно, тяжело — езжайте домой — там легче!!!

Наталка: “Сильна жінка”
Шановна Маріє! Усе, що з нами трапляється протягом нашого життя — доля. Так, нам краще сховатися за цим словом, щоб не відчувати тієї провини, того розпачу, болю, що ніколи не минає — тільки на мить вщухне (коли ми разом із нашими дітьми)… Тільки на мить… Бо ніколи не зможемо пробачити собі сирітське життя наших дітей. Щастя не в наших заробітках… Ваші діти вже дорослі, вони — Ваше сонце. А решта… Ніколи чоловік, який поважає себе і свою дружину, не відпустить її в чужий світ. Тож хоч як тяжко, ТРИМАЙТЕСЬ. Ви — сильна жінка, і все, що трапляється з нами, завжди на краще (часом із запізненням).

Ольга: “Всі “за” і “проти”
А якщо б Ви мали заміжню тридцятисемирічну СЕСТРУ з двома дітьми, що збирається за кордон на заробітки, що б Ви їй порадили: їхати чи не їхати?
А якщо б Ви були СЕСТРОЮ Президента України, як би Ви порадили йому ставитися до людей, що поїхали на заробітки за кордон?
На нашому “форумі” вже зібрався дуже непоганий колектив! І майже всі жінки. Впевнена, що жінки-працівниці. Та все ж охочі й подумати, і подискутувати. Чоловіки, а ВИ ще цікавитеся душевними історіями? Чому мовчите?
Отак потроху, дівчата, ми витягаємо на світ Божий нашу українську “менталіту” щодо стосунків у сім’ї. А якби Вам довелося давати пораду українській жінці, що стоїть перед вибором їхати чи не їхати на заробітки, ЩО б ви сказали їй?
Рішення має приймати кожна конкретна жінка, залежно від свого характеру та обставин, що склалися.
Я б їй допомогла зважити всі “за” і “проти”. Наприклад, чи готова вона втратити чоловіка (на мою думку, близько 50 % випадків) або до серйозного охолодження стосунків (продовжують жити в шлюбі, але стають чужими людьми, близько 90 % випадків).

Оксана: “Напишімо президентові!”
Дівчата, а давайте напишемо всі, хоч по одному рядочку, президентові України, може, йому хтось передасть наші слова:
“Шановний пане-брате президенте, Ви уявіть собі, що МИ Ваші СЕСТРИ і в якийсь момент прийняли рішення поїхати на заробітки далеко від дому, від родин. Незважаючи на те, як нам тут ведеться, ми ще й державі українській служимо. Свідомі того, хто ми, відчуваємо себе не менше, ніж народним посольством. Думаємо, як би тут “у грязь ліцом” не вдарити. Носимо на свята національний одяг, співаємо, танцюємо, привчаємо італійців до нашої мови та кухні (правда, як розсердимося, то добре, що вони тих слів не розуміють!). Брате-президенте, але повір, було б краще, якби ми були удома. Прошу тебе, роби що-небудь, аби твої СЕСТРИ вернулися додому. Це вже кажу Тобі дуже серйозно, бо Україна без жінок — окрадена оселя”.
У мене теж є знайома (худенька, як чотирнадцятирічна дитина, перенесла тут тяжку операцію), бігала, робила чоловікові документи на возз’єднання, витрачала гроші, працювала за трьох, а він приїхав (гарний, як травнева рожа), тут місяць сумно дивився у вікно, не вивчив жодного слова італійською, нарешті сказав, що не зможе на чужині, і поїхав додому. Жінка та й досі працює, дзвонить йому додому, називає своїм сонечком і повторює: хто терпен, той спасен.

Надя: “А чому не він?”
Ой дівчата, читаю вас і думаю: як всюди, як завжди один поперед одного, одна поперед другої… Чим більше процентів, цифр, тим більша логіка у ваших розмовах, а серцем, серцем, і — душею подумайте, не дивлячись на статистику (хто знає, як і на яких інтересах вона змонтована? Власне, змонтована!).
Намагаюся донести свою думку в кожній темі: справжньому коханню жодна розлука не страшна, але, наголошую, справжньому! А якщо то було “що-небудь”, то немає чого за ним жаліти. Це не любов, яка на відстані помирає! А якщо це не любов, то немає чого жаліти.
Усе було красиво в молодості — любов-голуби, а ось чомусь від такої справжньої любові поїхала на заробітки жінка-мати? Як це так? Чому не поїхав чоловік? Якщо любив сім’ю, то чому не розумів, що це значить — розлучати маму з дітьми?
За офіційними даними, розпадаються 50 % сімей заробітчан. Бо над жінкою, що була на заробітках за кордоном, довіку буде тяжіти моральне клеймо: чим же вона там гроші заробляла? Це теж дуже нелегко. А я б на кожного чоловіка, що відправив жінку на заробітки, повісила б табличку, що оповіщує про це!
Що ж це за почуття такі, вельмишановні чоловіки? Де сила отих Ваших почуттів, де ота клятва, що “тільки смерть розлучить”? Де Ваша свідомість? Де це все? Чоловіки, ВИ — люди, чи хто?.. Поважаєте дружину, матір Ваших дітей, якій рветься серце від розлуки з сім’єю, але ВОНА мусить тяжко працювати, щоб витягнути сім’ю з економічної кризи. То поводьтесь пристойно!!! Чи то потреби Ваших тіл (перепрошую і за це, бо рветься на волю інша фраза, точніша і відвертіша…) такі сильні, що здоровий глузд безсилий? Чи є у Вас голови на плечах? Чи здатні вони думати? Чи у Вас (і за Вас) думає і вирішує щось ІНШЕ Ваше? Бо, пробачте мені, але я до ТАКОЇ поведінки ставлюся по-своєму: вона для мене — тваринна… Тварини мають тіло і не мають нічого святого…
Цікаво, якби підрахувати сім’ї, які вщент розбило заробітчанство, то який відсоток ми б отримали? 90 %? Ще більше?! Не думаю, що таки 100 %. Якісь винятки все-таки є: сім’ї, які не знівечила розлука, які міцно тримаються, успішно долають перешкоди “вимушеної праці за кордоном”. Але в більшості випадків — тільки дружина ступить на підніжку автобуса їхати заробляти євро, чоловік — шукає заміну. Чому так? Чому до більшості чоловіків жінок-заробітчанок треба приставляти міліціонера?
Ой, пані Маріє, якби на те знайшлася проста порада… То всі ми були б щасливими та коханими.
Як на мене, не треба вважати чоловіка ще однією дитиною. Треба дати йому відчути, що він — голова сім’ї. Не треба все робити самій, бо ти зробиш це краще. А на місці тої жінки я б перестала утримувати чоловіка (під якимось важливим приводом, наприклад, потребою повернення кредиту). І зразу було б видно, що йому потрібно: вона чи її гроші.
Чи готова залишити дітей, життя яких через відсутність материнської опіки може піти в поганий бік (близько 20 % випадків). І в 100 % випадків у душі дитини формується комплекс покинутості, який не компенсується нічим: ні телефоном чи Інтернетом, ні батьком чи бабусею, ні, тим більше, грошима чи подарунками. Свою дочку залишила в 18 років, студенткою, і то вона скаржилася на самотність за наявності доброї родини. Їй не подобалися свята, не подобалося приїжджати в порожню квартиру і багато інших дрібних речей, яким інші діти не надають значення…
Чи готова ця гіпотетична жінка до труднощів, пов’язаних із самотністю, незнанням мови, ізоляцією принаймі на перші два роки?
Щодо листа, то Януковичу нічого писати не збираюся. Це не мій президент. Я себе з ним не ідентифікую. В мене вийде щось на зразок, як козаки писали турецькому султану.
Оцей вислів “повернути додому заробітчан” уже звучав у різних статтях та зверненнях. Не треба мене нікуди повертати. Я не річ, не рабиня, нікому не належу. Маю свідому волю і сама здатна вирішити, куди і коли повертатися. Це вже як слова-штампи “заробітчани” і “повернути додому”, що причепилися до нас.
Я лише хочу, щоб поважали мої права громадянина України відповідно до Конституції, як і права решти українців.
Я нічого не чекаю від держави, надто не сподіваюся на її підтримку. Лише вимагаю не заважати мені жити. Бо закони та правила нашої держави можуть нам тільки перешкоджати.
“Повернути додому заробітчан” — це не означає якісь насильницькі дії. Йдеться про правову і фінансову ситуацію в Україні, коли та жінка разом із своїм чоловіком зможе заробити дітям на навчання, на весілля і на машину для родини. Хіба це погано? Нам же краще було б усе це робити вдома, не шматуючи все те, що вже маємо.
Я й не мала на увазі пряме насильство, але відтінок до примусу в цьому слові є. В іншому випадку звучало б “повернутися”, це коли людина сама повертається.

Марія коментує:
А якби Вас запитали, чому, все-таки, справді страждаючи і несучи втрати, перебуваючи багато років тут, люди не їдуть додому? Можливо, є морально-психологічні й фінансово-правові бар’єри для повернення додому? Серед Ваших знайомих є більшість таких, що задоволені своїм вибором, чи навпаки, таких, що жалкують про свій вибір: їхати на заробітки, залишивши сім’ю?
Ми ж усі прекрасно знаємо, що то не наша забаганка — бути тут роками, далеко від дому. Наше терпіння і жертви забезпечують добробут нашим родинам, майбутнє нашим дітям, підтримку старим батькам, що все життя працювали на державу, а тепер отримують мізерну пенсію. Небагато поїхало б у світи, якби на те не було нагальної потреби. Я часом із болем читаю українську пресу, де наше перебування на заробітках висвітлюють майже як розвагу і все пишуть про якихось легковажних жінок. А більшість із нас — звичайні прості трудівниці, які, навіть на відстані, проносять образ власної родини як святиню і з готовністю, свідомо жертвують своїми особистими інтересами заради неї. Я бажаю всім залагодити свої справи і повернутися додому.
Ви й самі визнаєте, що треба створити таку Україну, де б усі мали можливість жити добре. Тобто, окремо для українців-емігрантів нічого особливого робити не треба.
Дорогі жінки, майже за кожною відповіддю сильна особистість із певною життєвою позицією. Небайдужі, думаючі, справжні українки. Дякую Вам. Звичайно ж, кожна вчинить так, як буде прийнятно саме для неї, але наша дискусія може прислужитися для котроїсь із нас, що вагається, що чекає підказки або застереження, або не має життєвого досвіду. У толерантній дискусії народжується істина.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment