МАЙБУТНЄ МОЄ І МОЇХ НАЩАДКІВ

img_0930Олексій ПОЛОСІН,
м. Київ

Я росіянин, родом із Тульської області, але з чотирьох років живу в Україні. Спочатку в селі Годунівці на Київщині, потім — у Єнакієво Донецької області. Зараз я киянин.
Під впливом останніх політичних подій надумав написати гнівний допис щодо росіян, народжених в Україні. Тих росіян, які багато років поспіль живуть і працюють тут, та закордонних гостей — представників владних структур, політичних партій, релігійних діячів, які приїздять до нас з візитами.
Ніхто не може знати справжніх мотивів гостя. Але кожний згодиться зі мною, що винен лише господар, який дозволив, аби на його території з’явилася чужа мораль. У нас поступливий господар — українець.
Українцям треба прийняти до серця гасло: “Я українець, і цим пишаюся!”. Учімося говорити ці слова так піднесено, як це сповідує пересічний росіянин, що тішиться своєю належністю до “вєлікой і могучєй”. Це кажу я, етнічний росіянин на теренах України, щирий патріот України.
Але торкнімося безпосередньо, як то кажуть, пересічного українця, і тих причин, які довели нас до дня сьогоднішнього.
Перша категорія титульної нації — “Я нічого не знаю, моя хата скраю!” Вони мають споконвічні українські корені, українські імена та прізвища. Головна турбота таких українців — бажання тихого життя, аби нікуди не встрявати здоров’ю на шкоду, вони запопадливі, підставляють шию просто в ярмо сильнішому. Їм однаково, жити в Совєтському Союзі чи в незалежній Україні, чи в міфічному Союзі слов’янських народів. Головне — аби гроші й харчі гарні. Та щоб ніхто не зачіпав. І таких українців значний відсоток. Вони не приходять на виборчі дільниці, що дає можливість негідникам маніпулювати їхнім волевиявленням.
Друга категорія — “А який зиск я від цього матиму?” Це вже осучаснений українець, прагматичний та інфантильний до всього, крім зиску. Для нього Україна — джерело збагачення. Він колись кричав, що Бога нема, а зараз перед телекамерами хреститься і цілує хрест заморських владик. Так вимагає Протокол, так перспективно для збереження награбованого. Такий із піною на губах вигукує промови про любов до “незахищених прошарків населення”. Співчуває, побачивши це населення через вікно свого лімузина чи за спинами охоронців. Лукаві ганьблять честь і славу титульної нації.
Третя категорія українців — “Мені однаково, бо я не знаю, хто я!” Це діти так званих мішаних родин, де чоловік і дружина є представниками різних національностей і етнічних груп, наприклад: казах—українка, вірменин—українка, росіянин—українка, українець—молдаванка… У таких сім’ях, ще за традиціями Совєтського Союзу, національність дитини писали відповідно до національності батька. Моя мама — українка, а батько — росіянин, тож мене записали росіянином! Став я Полосіним, а не Бойком. Але я впевнений, що гідність, вкладена Богом у кожного із нас, не має жодного стосунку до національності конкретної людини. До речі, за звичаями українського народу, під час гноблення поляками, турками, іншими завойовниками, якщо мати українка — дитина вважалася українцем або українкою. Отож у давні часи я був би українцем із прізвищем Бойко.
Байдужість таких українців до долі держави набагато страшніша від байдужості представників першої категорії. Це вівці у вовчій шкурі. Деяких (особливо тих, які владарюють над нами) одразу видно по справах. Їм однаково, у якій країні вони живуть.
Усі ці категорії українців — морально-психологічний баласт, який не дає Україні випростатися на повний зріст і заявити про себе як державу. Державу, що має багатовікову традицію боротьби за право бути цивілізованою.
Майбутнє України за останньою, нечисленною, категорією українців, у яких кредо: “Майбутнє України — майбутнє моє та моїх нащадків. Хто, як не я?”
Помаранчева революція показала: майже мільйонний гурт людей із протилежними поглядами може порозумітися. Тут не було злочинності, безладу. Біло-сині приїхали захищати своїх, яких начебто мали бити помаранчеві. Зголоднілі шахтарі (десь зо два десятки) перелякалися, коли побачили, що до них іде натовп помаранчевих, десь кілька сот душ (серед них і я був). Тоді вийшли з нашого гурту дівчата з їжею та кавою. Нагодували, поговорили і порозумілися. Наступного дня шахтарі поїхали до своїх сімей. Намір зловмисників посварити між собою українців Донеччини з українцями Київщини, Галичини, Чернігівщини тощо лопнув, як мильна булька.
Отже, ми можемо порозумітися. То чому не ведемо прямого діалогу, а розмовляємо лише через посередника — згаданого вище українця (другої чи третьої категорії за моєю характеристикою)? Помаранчеві ідеї, в основі яких гідність людська, не зникли і не зникнуть! Вони дають наснагу і віру людям, яким болить те, що діється сьогодні.
Українці позбулися (чи їх позбавили) власної гідності. Севастополь на території нашої землі, проте чомусь став приміською зоною Москви. Чому мер столиці сусідньої держави поводиться у нас, як у себе вдома? Напевно тому, що годує з власної руки тих же українців-запроданців?
Не відступає від нього і Владика із сусідньої держави, який, як звичайний релігійний діяч, приїхав з інспекційною перевіркою православних церков, підпорядкованих Російському патріархату ще з відомих часів. Українці-керманичі нашої держави наввипередки пнулися облобизати йому руку. З якого дива? Може, за те, що він благословив їх на укладання угоди про продовження терміну перебування Російського флоту на теренах України ще на чверть віку? А коли патріоти-українці виступили з протестом проти візиту Кіріла, свої ж українці із судових органів офіційним рішенням заборонили проведення таких масових заходів!
Але не все так погано в Україні. Є патріоти, які люблять свою батьківщину до глибини власної душі і власної кишені, до яких маю честь зарахувати себе та мого старшого сина. Це їм, нашим дітям, онукам та правнукам жити і розбудовувати Україну майбутнього. Вірю: Україна ще випростається на повний зріст!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment