Наталія ЄРЖИКІВСЬКА
1 жовтня минає сорок днів, як Небо забрало від нас незабутню Нілу Зборовську. Змиритися з цим неможливо. Тим паче, що 27 вересня, на свято Воздвиження Христа Господнього, — день її народження. Знову зринає в пам’яті минулорічна осінь, затишна квартира в Чабанах: квіти, книжки, картини, святковий стіл, навколо якого зібралася родина, друзі, найближчі сусіди. Ніла, отримавши в подарунок ніжно-зеленого кольору caрі, зникає в сусідній кімнаті, а через кілька хвилин постає перед гостями в індійських традиційних строях. Вона як завжди красива, загадкова… Це вбрання символічно промовляє для неї та для мами, Галини Петрівни, — спогадами про чоловіка та батька, Віктора Степановича, який рано пішов із життя. Неодноразово згадується його професійна праця кіномеханіка в Нілиному антиромані “Українська Реконкіста” (2003), дедукованому: “Моїй коханій родині — присвячується…” Текст, за свідченням авторки, “крім самоаналізу містить код моєї родини”. Так само, з особливою сердечністю і розумінням проблем представлені в ньому мешканці зокрема села Рубаний Міст, де вона народилася 1962 року, де минало її дитинство, роки навчання в школі, і куди завжди з радістю поверталася з близьких і далеких доріг — до батьківського дому, саду з грушами і райськими яблуками… А ще тут ідеться про день народження…
Головна героїня Дзвінка, праобраз письменниці, розповідає: “На свій день народження я замовляла татові — індійське кіно. Але, щоб це кіно було тільки для мене. І от ми з татом їхали вранці на мій день народження в сільський будинок культури. Це був двоповерховий будинок, кінобудка розміщувалася на другому поверсі. Тому тато був на верху, у кінобудці, а я сиділа в залі — внизу… І зачаровано дивилася індійське кіно — мій подарунок на день народження… Тато прибігав до мене, але скоро був змушений бігти наверх, щоб зарядити нову кіноплівку. <…> Він любив дивитися зі мною разом, і тому щоразу прибігав до мене. Коли він знову заклопотано біг на гору, я не могла дивитися кіно — від сміху. А ще тут в самому залі я танцювала разом з акторками… І почувала себе королевою…” (с. 179).
Днями, перечитуючи роман “Українська Реконкіста”, піймала себе на тому, що зображені в ньому події тепер хвилюють гостріше, ніж раніше, вражають глибше… Усе, що відбувалося із Дзвінкою, візуалізувалося так, ніби крутиться у свідомості сінематограф. Із пекучою емоційною напругою сприймаються і по-новому вражають змістом цитовані нею поезії Юрка Гудзя та Віктора Кордуна, тих, кого “Небо не забуло рано забрати” до себе, з ким і я була знайома особисто. Читання означу як проникнення у канву тексту. Надається воно до порівняння з відчуттям, яке буває під час споглядання картини: дивишся і не надивишся; геть не можеш відвести від неї очей, подумки проникаєш у талановито зображений майстром пейзажний чи сюжетний простір, переживаючи і трепетну радість, і щемливий біль.
Контрастна топографія міста і села, географічний і етнографічний український схід і захід (Черкащина і Прикарпаття), де рівнини і гори, а середина — Київ — серце України — такий ландшафт “Української Реконкісти”. Текст відкритий, пульсуючий — суцільний оголений нерв. Пристрасно, зі щирою симпатією або антипатією виписані характери рідних і близьких людей та односельців: ідеться про родове коріння, сімейні драми і травми, бабусине знахарство.
Останнє — вісь до своєрідного калейдоскопа подій, що інтенсивно розгортаються в тексті, завдяки чому розкриваються характери, проявляються поведінка, прагнення і стремління “знаних і незнаних” українців. Мовиться про поняття Духа (небесного і внутрішнього), волю до життя, Велику Межу. Саме з нею пов’язані етапи росту і зрілості, граничні ситуації, буденність і святковість, любов і дружба між чоловіком і жінкою — усе, що вписується в земне буття з його суєтою суєт, високими ідеалами, присутністю й неприсутністю в безкінечному просторі між Небом і Землею. У міфологічну канву розповіді вплітаються реальні факти, і навпаки — реальність зливається з міфопоетикою. Проза Ніли Зборовської будується на бажанні пізнання світу і себе в ньому, пізнання тяглості поколінь, їхнього життєвого досвіду, культурних горизонтів нації.
Ідучи до своєї першої Великої Межі й другого ювілейного Порубіжжя, яке випадає на наступний рік, Ніла Зборовська — критик, літературознавець, письменниця, завжди мала багато задумів і планів. Перший етап наукової й письменницької творчості — це роки навчання в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка (1981—1986), захист кандидатської дисертації при Інституті літератури в Алмати (1991). З цього ж року — науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, а з 2010 року — провідний науковий співробітник відділу української літератури ХХ століття. Напрацювання і раннього, і пізнішого періоду вирізняються новаторським підходом у вивченні й прочитанні творів українських класиків і сучасників. Із-поміж них назву відомі наукові праці, есеї, прозові твори: “Танцююча зірка” Тодося Осьмачки” (1996), “Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків” (1999), “Пришестя вічності” (2000), “Моя Леся Українка” (2002), “Психоаналіз і літературознавство” (2003, 2005). Щоправда, деякі з них принесли авторці не тільки радість, а й неприйняття критикою.
26 лютого 2008 року в актовій залі Інституту літератури відбувся публічний захист докторської дисертації Ніли Зборовської “Психоісторія новітньої української літератури: проблеми психосемантики і психопоетики”, чому передувала монографія “Код української літератури” (2006), де, на думку В. Панченка, “є просто блискучий аналіз, який стосується персоналій”. Також він зазначав: “Цікавим із цього погляду є зокрема розділ про постколоніальну епоху та її головних персонажів”.
Другий період творчості — започаткування серії книжок “Український канон”, у рамках якої Ніла Вікторівна планувала застосувати новітні літературознавчі методології в дослідженні (від фольклору до української класичної літератури) вітчизняних усних і писемних набутків. Мріяла завершити роман-драму про Христа, який мав би назву “Пришестя Мужності”, та закласти в селі Рубаний Міст Лисянського району Черкаської області літню школу, де б приділялася увага психоаналітичній методології та проблемам психоісторії класичної й новітньої української літератури… Та 24 серпня 2011 року ми прощалися тут із Нілою, вбраною у вишивану (червоними і чорними нитками) українську сорочку, яку відспівали сільські півчі, і поховали поряд із могилою батька. Ще працювати й працювати, повторю слова тих, хто шанував і любив її за світлий розум, непересічний характер, сердечність і людяність.
Ніла Зборовська — надзвичайно талановита дослідниця і цікава письменниця. Узявши за епіграф слова Оскара Уайльда: “Я пишу, тому що писати для мене — велике оптимістичне задоволення”, залишила нам чималу низку розвідок, досліджень і статей, які маємо видати окремою книжкою, як вона й заповідала, до її ювілею 2012 року.
Світла пам’ять тобі, дорога наша Нілочко, твоїй поетичній, ніжній і довірливій душі.
