ВРОНСЬКИЙ І ОВОД У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ РЕАЛЬНОСТІ

“Сім’я Раєвських в історико-культурному просторі слов’янського світу” — таку претензійну назву мала міжнародна (взяли участь офіційні делегації Республіки Сербія та Російської Федерації) науково-практична конференція, присвячена 240-й річниці з дня народження Миколи Раєвського, героя війни Росії з Наполеоном 1812 року. Його внук, так само Микола Раєвський, був учасником визвольної війни сербів проти турків. Тож інтерес зарубіжних гостей можна зрозуміти і пояснити. А до чого тут Україна? Річ у тім, що свого часу граф, один із гетьманів України Кирило Розумовський, подарував село Розумівку та довколишні землі своїм родичам (в якомусь розумінні — сватам) Раєвським. Тут, у селі Розумівці Олександрівського району збереглися Свято-Хрестовоздвиженський храм і родинний склеп Раєвських, де поховані останки загиблого у серпні 1876 року полковника Миколи Раєвського, прототипу літературного персонажа — графа Вронського (принаймні так стверджує краєзнавець Володимир Босько). Кілька років тому тут створено комунальне підприємство “Історико-архітектурний заповідник родини Раєвських”, яке разом із органами державної влади та обласним краєзнавчим музеєм стало співорганізатором конференції.

Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

Власне, про конференцію та відзначення цього своєрідного ювілею йшлося вже давно. Рід Раєвських (випадково чи ні, сьогодні це стверджувати дуже важко) став центром кількох міфів, які активно продукувала Російська імперія для підтримки свого ідеологічного каркасу. Зокрема широковідомий випадок, коли старший Микола Раєвський ішов у атаку, взявши за руки своїх малолітніх синів. Цей випадок свого часу був майже хрестоматійним, та сьогоднішні краєзнавці й історики його просто висміюють. Разом із тим генерал Раєвський, очевидно, мав певні досягнення на військовій ниві, які цікаво було б проаналізувати з погляду нинішніх реалій.
Було в цій родині, крім геройства та мужності, чимало моральних проблем, які в російській історії трактувались як перекручені й виставлені в абсолютно позитивному ключі. Той же міф про Марію Волконську, яка жертовно поїхала в Сибір за своїм чоловіком-декабристом. Краєзнавці, які досліджували ту епоху, стверджують, що Марія не любила Сергія, заміж за нього вийшла з примусу, зате палала пристрастю до одного з братів Поджіо, теж декабристів. Можливо, саме ця любов і повела її в Сибір?
Нинішня конференція мала б зробити перші кроки у розвінчуванні цих міфів, тоді вона могла б справді викликати інтерес і мати певну наукову цінність. На необхідність свіжого погляду на усталені основи декабристознавства, на війну 1812 року лише натякнув київський науковець, доктор історичних наук Григорій Казьмирчук. Загалом на конференції повторили багато російсько-радянських штампів, що стало ще однією віхою в утвердженні стереотипів минулого. Місцем проведення такого заходу не повинен був ставати Кіровоградський педуніверситет, де мають панувати сучасні історичні дослідження, де необхідно утверджувати український погляд на минуле краю, а не констатувати нафталінові концепції, які сьогодні пристосовують до нового проекту — “русского міра”, відверто ворожого і руйнівного для гуманітарної аури України.
Храм, склеп, що в Розумівці, територію навколо варто опорядити, осучаснити. В останні роки тут багато зроблено. Але вражає необґрунтована помпезність щодо місця та ролі Раєвських у вітчизняній історії: “Роль цього талановитого, відважного і шляхетного воєначальника в ході російсько-наполеонівської війни важко перебільшити. Та й подальші представники цього славетного роду залишили значний слід в історії Росії, України та Сербії”, — не приховує замилування місцевий журналіст. Що це, як не загальні слова, які чітко демонструють, як працюють імперські стереотипи, десятиліттями насаджувані російською пропагандистською машиною…
Який конкретно значний слід в історії України залишили Раєвські? Якби було зроблено хоч щось значиме, то в нинішніх трубадурів, на кшталт процитованого, вже б труби потріскалися від наполегливого гудіння! А так — загальні слова. Цікавий нюанс: чому такого шляхетного сподвижника, борця за права народів, захисника принижених і експлуатованих сербів зовсім не зачепила підневільна доля українського народу, серед якого жив його рід? Думаю, дослідження на цю тему могло б викликати найбільший інтерес учасників конференції.
Одним із її гасел стала теза про те, що родина Раєвських — об’єднуючий фактор. Але кого, з ким і навколо чого вона об’єднує? Конкретної відповіді немає. Натомість, коли з погляду російської ідеології йдеться про будь-яке об’єднання, то на практиці це означає жорстке й однозначне підпорядкування Росії. Яскраве підтвердження — доля нинішньої Білорусі. А скільки було красивих слів про братство та єдність! А Митний союз — ще одне “шляхетне” об’єднання, де всі віжки й матеріальні ресурси у Росії!
Свого часу, сорок років тому, тодішня влада намагалася створити в Розумівці “туристичний рай”, змусивши місцеве господарство вкласти чималі кошти у розбудову музею родини Раєвських. Але з того нічого не вийшло. Останніми роками обласна влада виділяла кошти з бюджету на впорядкування склепу та території — близько чотирьох мільйонів гривень. Свого часу тут побував Віктор Черномирдін. Але, очевидно, в сусідній державі вирішили, що українці самі профінансують проект. Представник урядових кіл Російської Федерації Віктор Петраков, який узяв участь у конференції, заявив у інтерв’ю місцевому телеканалу, що Росія вкладає кошти тільки в ті об’єкти, земля під якими належить їй. А сьогодні виявилося, що проекти, які так гучно презентувала обласна влада, потребують із бюджету понад 30 мільйонів гривень!
Дуже сумнівно, що такі гроші знайдуться. Тим більше, зважаючи на нинішнє охолодження відносин із Росією. Адже раніше на заходи, пов’язані з родиною Раєвських, збиралися перші особи області, міста. Цього разу на Кіровоградщину не прибув (як очікувалось) посол РФ Михайло Зурабов, ніби й із об’єктивних причин, але не потрапили на урочистості й очільники області. І це підтверджує, що міф роду Раєвських носить не краєзнавче, українське, а суто російське ідеологічне навантаження.
…У липні виповнилося 160 років із дня народження Сергія Степняка-Кравчинського, народовольця, революціонера, публіциста, письменника, громадського діяча, ще одного літературного прототипа — легендарного Овода. У селі Новий Стародуб колись Херсонської губернії, нині Петрівського району Кіровоградської області, діяв його меморіальний музей. Доля цього чоловіка дуже цікава і суперечлива. Народився він у родині військового лікаря, тож із дитинства його життєва дорога була визначена, так само, як і культурна належність — син білоруса й українки гідне майбутнє міг мати, тільки душею і тілом служачи Російській імперії.
Із ранньої юності хлопець учився в Орловській військовій гімназії, та незабаром пішов селами Тверської губернії, пояснюючи селянам усю скруту їхнього становища та те, що в поміщиків треба відібрати землю. Люди слухали з недовірою. А волосний старшина затримав народолюбця. Сергієві вдалося втекти, вперше тоді фактично перейшовши на нелегальне становище.
Статки дозволяли подорожувати Європою, знайомитися зі світовою соціалістичною думкою, зустрічається з російськими дисидентами, зокрема із земляком Сергієм Подолинським. Події 1875 року на Балканах застали його в Женеві. Палке серце народовольця веде його у лави повсталих слов’ян. Урешті він опиняється в Італії, де в провінції Беневенто намагається сприяти анархістському повстанню. Саме в тамтешніх газетах уперше з’явився псевдонім Степняк. Тож наш земляк повертається до Петербурга вже помітною фігурою в народовольчому русі. Стає редактором газети “Земля і воля”. Та вже через кілька місяців після повернення здійснює вчинок, який у різні часи оцінювали по-різному, причому оцінки були діаметрально протилежні. Від героїзму до мерзенного злочину. Ідеться про зухвале вбивство шефа поліції Мезенцева. Кравчинського оголошують державним злочинцем, найнебезпечнішим керівником революціонерів. Однак Сергій Михайлович ще деякий час нелегально живе в Росії, і навіть пише брошуру “Смерть за смерть”, де пояснює мотиви свого вчинку.
Звісно, йому доводиться емігрувати. Жив у Швейцарії, в Італії, пізніше в Лондоні. Був знайомий і спілкувався з багатьма визначними людьми того часу: Ф. Енгельсом, Г. Плехановим, Б. Шоу, І. Франком. Вважається, що прототип легендарного Овода з однойменного твору Е. Войнич — Степняк-Кравчинський. Більше того, відомий факт, що саме в домі Кравчинських Етель Ліліан Буль познайомилася зі своїм чоловіком, польським революціонером Михайлом Войничем. Сергій Михайлович навчав письменницю української мови, і вона 1911 року переклала англійською шість поем Тараса Шевченка.
До речі, твори Шевченка Сергій Степняк-Кравчинський розповсюджував і через фонд вільної російської преси, який він заснував. Хоча для фонду основною була література революційного змісту, зокрема твори самого Степняка-Кравчинського — збірки нарисів “Підпільна Росія”, “Російські грозові хмари”, “Росія під владою царів”, художні твори — “Андрій Кожухов”, “Будиночок на Волзі”. Цих творів могло бути набагато більше, якби не трагічний випадок: переходячи залізничну колію в Лондоні, Сергій Степняк-Кравчинський потрапив під потяг.
Ініціювала відкриття музею Сергія Степняка-Кравчинського у його рідному селі Новий Стародуб відома громадська діячка з роду революціонерів Євгенія Олександрівна Таратута. Рід їхній походить із недалекого від Петрового степового містечка Новомиргород (імовірніше з його північної частини — Златополя). А ім’я родича Євгенії Олександрівни Віктора Таратути (кіровоградський краєзнавець Юрій Матівос з’ясував, що його справжнє ім’я — Арон Шмуль Рафулов) і досі носить Кіровоградський ремонтно-механічний завод.
Музей відкрили у липні 1976 року. Як пише лауреат Шевченківської премії Григорій Гусейнов у своїй книзі “Незаймані сніги”, на той час це була подія всеукраїнського масштабу, на яку до невеличкого степового села завітав і майбутній очільник письменників України Павло Загребельний. Музей розмістили у приміщенні, де раніше була військова контора, але будівля вирізнялася на тлі сільських хат чотирма білосніжними колонами. Євгенія Таратута надала музеєві чимало цікавих експонатів, адже вона свого часу спілкувалась із письменницею Войнич, яка в середині 50-х років минулого століття жила в США, збирала різноманітні видання книги “Овод”. Євгенія Олександрівна подарувала місцевій бібліотеці чимало унікальних книг.
Де вони зараз? Адже приміщення з колонами передали церкві, а експонати музею — місцевій школі, де їх майже ніхто не бачить. Ось таке сумне продовження яскравої, неординарної долі. Хоч би як ми оцінювали вчинки Сергія Кравчинського з позиції нинішнього дня, але світогляд і душа його формувались у наших степах, тож його присутність у духовному просторі українців має бути невипадкова і повнокровна, більше того, з його життєвих шляхів можна взяти багато повчального й корисного і для нинішнього часу.
Ці два приклади свідчать, що нинішня влада не має чіткої проукраїнської спрямованості у питаннях культури та духовності. А минуле треба шанувати, намагатися взяти з нього усе найцінніше для майбутнього, але дивитися на нього необхідно з української точки зору. Чомусь нинішня реальність не спонукає до цього…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment