ПЕРЛИНА ЛЮБОВІ

До 60-річного ювілею Раїси Харитонової

9 жовтня Раїса Харитонова (Талалай), наша авторка і колишня співробітниця, зустрічає свій ювілей. Здається, що ім’я цієї письменниці недостатньо артикульовано в нашому соціокультурному просторі. А творчість Раїси Петрівни — це поезія відчуттів, яка з часом обростає християнсько-містичними алюзіями, доповнюється есхатологічністю й надією на Воскресіння. У такій поезії дивовижним чином інтимне, особистісне поєднано з космічною епіфанією. Письменниця не прагне публічності. Вона не існує у просторі галасу та пліткарства, цинізму й антиестетики, в якому гине слово.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури
ім. Т. Г. Шевченка

У поезії Раїса Харитонова не автор, а поціновувач прекрасного, який живе у просторі естетики і внутрішньої гармонії зі світом. Ця гармонія не завжди легко дається, бо людське життя — не тільки світло. Проте митець знаходить у собі сили, аби відродитися в новому часі. Проза Раїси Харитонової, на мою думку, заслуговує, можливо, навіть на ще більший інтерес із боку сьогоднішніх читачів. У її етюдах і оповіданнях у найвищих формах явлено автентичність людського почування, прямостояння людини супроти голого прагматизму і цинізму, утривалення в нашому часі одвічно-прекрасних цивілізаційних істин, категорій етичної краси, моральності, милосердя, гуманізму. Часом у поезії авторки болючо-драматичними постають переживання з приводу втрати етичних підвалин “новітнього часу”, коли цивілізація почала вклонятися Золотому тільцю, випускаючи назовні те, що лежало у скриньці Пандори. За словами Вадима Скуратівського, “Раїса Харитонова рішуче дистанціюється від тієї штучної архітектури”. Поезія замовкає, коли люди втрачають здатність чути одне одного, коли насувається величезний соціокультурний комунікаційний розрив, коли краса більше не є істиною й душевним благом. А ліричний суб’єкт Р. Харитонової пізнає світ саме через красу, що є єдиноможливою філософією митця”.
Я жити не хочу, не можу
у світі, що живиться сміттям.
Мені пасують шпага і лати.
Благослови, дай мені сили
зелене знамено тримати.
Якщо ж доведеться впасти
всечасністю в цю сучасність —
то снігом пухнастим
чи життєдайною зливою.
“Сучасність”
Художній простір прози Раїси Харитонової (зокрема в книжці “Триколірна Дуся”, 2005) гуманістичний, подібно до прози польської авторки ХХ ст. Марії Домбровської, тут також у невеличких ескізах реальності, замальовках, етюдах відображено непідроблені цінності людини, зокрема через ставлення до тварин. Свого часу Микола Вінграновський  та Анатолій Дімаров високо поцінували прозові проби пані Раїси. У цих творах, здається, немає категорії Зла як категорії самостійної, онтологічної. Зло постає результатом понівеченості людини. Як і в ренесансний період, людина в цьому просторі наділена “вільною волею”, саме в людині покладена міра всіх речей і здатність до вільного вибору. Зло починається внаслідок неправильного співіснування з природою, якихось зовнішніх, накинутих форм і правил. І саме людина може перемогти Зло милосердям, Любов’ю, яка не має обмежень. Любов до тварин, дітей, зрештою, всіх сущих на цьому грішному світі — це те, що вирізняє письменницький стиль авторки.
Прозові тексти Раїси Харитонової (Талалай) не мають зайвої ліричності чи солодкавості, вони написані часом досить “телеграфічним” стилем, стилем констатації дійсності. Але такий “стильовий мінімалізм” і забезпечує потрібний естетичний ефект: в уяві читача змальовано яскраві, зримі художні образи. Читач легко переносить себе у сконструйований простір, у світ неподільності людини та природи. Тварини в тому просторі також мають дивовижну здатність відчувати і допомагати людині ставати собою. Ці тварини переважно котячої породи, тобто істоти незалежні від народження, горді й самобутні, здається, навіть зі своїм поглядом на речі. Та й інші тварини-“герої” Р. Харитонової дивовижним чином відчувають людину. Яскравий приклад — оповідання “Кузя” про пса, якого господиня змушена передати своїй приятельці. А собака відмовляється приймати їжу з рук “чужої господарки”,  він переживає розлуку як зраду. Процитую “пуант” цього психологічного етюду:
“— Кузя, я принесла тобі вечерю.
— Гр-р-р-р! — Кузя вишкірив зуби і погрозливо притис до голови свої патлаті вуха. Про те, щоб відв’язати мотузок від паркану, було страшно й подумати. Тож Ольга примирливо відізвалася:
— Я тебе розумію, але все ж таки поїж. Каша ж гречана.
Ольга три дні промучилася з цією тварюкою — варила двічі на день йому різні каші й викидала, наче у неї грошей кури не клюють, щоб харчі переводити. Таке мале, кудлате, а характер має. Вона йому їсти несе, а він ще й гарчить. На ранок четвертого дня Ольга принесла йому курячого супу, який варила вже і собі, і йому. Кузя незворушно лежав. Жінка наважилася підійти до нього і тільки-но хотіла перед ним поставити миску, як він підскочив і клацнув зубами її кофтину. Ольга злякалася, перечепилася і, падаючи, сіла. Щоб дуже забилася, так ні, але чомусь так стало боляче, і вона заплакала.
— Свиня ти невдячна. Я тебе у смерті відібрала, а ти ще й кусати мене… Думала, що ми, які нікому в цьому світі не потрібні, будемо друзями, а ти кусати мене… Ти за що мене ненавидиш? За те, що я тебе пожаліла? Свиня ти, свиня невдячна…
Сиділа навпроти собаки, обхопивши руками коліна, і плакала. А як наплакалась, згадала про свій радикуліт і довго піднімалася. Засмучена, підпираючи однією рукою поперек, пішла заспоришеною стежкою на город. Малина давно перестигла й осипалася” (“Триколірна Дуся”, С. 17—18).
Ця невеличка замальовка розгортає перед читачем драму стосунків людини і собаки, ця драма щемка і не лишає байдужим.
Поезія Раїси Харитонової часом занадто особистісна, біографи могли б легко звіряти з нею пульс реального життя авторки. У цій поезії є розпач та біль, здатність до переродження в любові, віднаходження в собі нових душевних сил, які змушують жити. Проте саме з болю, як зауважує в передмові до “Чорної перлини” письменниця Любов Голота, і виростає справжня перлина поезії: “Про які поетичні фігури будеш думати, коли перед тобою — розверзнута грудна клітка, а в ній тріпоче живе поранене серце? Втім, авторці у її віршах — голосіннях, стогонах, заклинаннях, прокльонах, молитвах — вдалося перейти оту межу, що за нею особисте стає безособистим і забуваються імена, стираються дати і, на щастя, читача вже не цікавлять персоналії і ситуації житейські, бо він чутливо вловлює оте архетипне, пісенне, безвічне: “навкруг мого серця як гадина в’ється” або “кохання-кохання, з вечора до рання”. Розпука й печаль, любов і пристрасть стають енергією слова, енергетикою творення віршів, які, здається, й самі не захотіли бути лише кардіограмою почуттів авторки, а зажили самі по собі у цьому світі, у нашому дивному часі. Дивному, бо — хвала Господу — ми ще не втратили здатності відчувати природне, ще вміємо відділяти зерна від полови, ще знаємо, чим справжня перлина відрізняється від штучної, вирощеної без болю”.
Поезія зі збірки “Чорна перлина” (“Факт”, 2008) виповідає самісіньке дно жіночої душі, а поезія Раїси Харитонової завжди жіноча, а тому інтимна, тонко передає палітру внутрішнього почування. Особливе місце в ній посідає “родинна тема”, поетичні присвяти дочці (“Моїй Соломії”, пише пані Раїса).
Блукає душа в лабіринті,
шукає розірвану нить.
Від неї сахаються тіні
у люстрі запнутому. Цить!
Цить, доню моя. Зупинися.
Не треба синичку лякати:
вона залетіла в кватирку,
можливо, щоби передати
від тата, від нашого саду,
від змерзлого в скельце озерця
гірку крапелину калини —
як крапку останню?
Як покаяння?
Як часточку серця?
Є в поетичному космосі Раїси Харитинової іронія й самоіронія, є гротесковість і навіть елегантна жіноча епатажність. Проте вже у збірці “Ще все можливо” (“Щек”, 2011) гіркий розпач переможено світлою енергією життя. Поетеса ніби знаходить друге дихання для життя заради інших, для насолоди від сонця і води, неба й птахів. Мушля розпачу осідає в океанських нетрях, а натомість з’являється простір переродження плачу на сміх, іскрометний і не удаваний, як і все в художньому просторі Раїси Харитонової. Тут немає фальшивих акордів. Як зазначив у післямові до книжки “Ще все можливо” Вадим Скуратівський: “Колись один французький поет, який аж сам заблукав у лабіринтах своїх вишуканих абстракцій, сказав художнику: але ж, Дега, вірш складається не з думок, а зі слів.
А якщо точніше, не просто зі слів, а із тих, які ніби щойно семіотично відклалися від означуваної речі, ще вповні зберегли всю її “речовість”. Останню поетка завше відчуває і відчуватиме сильніше, аніж протилежна стать.
Якби не певні непевні асоціації, належало б витворити термін довкола “жіночої поезії” на кшталт — жіночий матеріалізм цієї поезії. Взагалі “матріархальним” інстинктом, чуттєвістю переповнена у ній пам’ять берегині й дарувальниці того чуттєвого. Такий “матеріалізм” поетки Харитонової, що у ньому із благовісної пітьми тієї пам’яті виринають, проступають живоносні ряди-знаки речей, що їх, здається, можна торкнутися руками, “…торкаюсь їх, нетканих, руками”. Чи то нерукотворне, що його “Бог колись у перші дні торкав”, чи то хай і рукотворне — “сріблястий алтабас”, що закутав степ. Алтабас — то перська парча. І виткала її, зрозуміло, жінка, і згадала — теж жінка, ткаля образів”.
Можливо, часом поетичні акорди пані Раїси занадто притишені, інтимні. Але ніколи вони не хиблять у просторі етики. А тому й настільки важкими видаються вірші, в яких оприявнено біль ліричного суб’єкта від того, що нинішній поезії доводиться існувати поряд зі смітниками сучасності.
Небо задимлене і засмучене.
Втрачено світлий простір.
Пробиваємось крізь матюччя.
Плечі у хлопців урозкид,
у дівчат рожеві обличчя —
напризволяще — душі.
Сором їх не пече, не мучить.
Глевтяками сленгу давляться —
бавляться.
Обминаємо їх полохливо —
страшна молода
і брутальна сила.
Сороконіжками оголошення:
“Здам…”, “Віддамся…”,
“Продам…” —
чи то тікають від податківців,
чи то танцюють канкан.
Як вижити у твоєму світі,
зматючене тисячоліття,
де вбивають дітей, батьків,
де скасовано всі заборони,
де реклама —
“Скарби” Пандори!..
а вчорашні міста і села —
смітники і руїни <…>
Ув останній поетичній збірці “Ще все можливо” трагічність від зрад, розлучень і втрат, острах від приходу в цей світ демонів доповнюється акордами любові до життя: сумна тональність суттєво змінюється; тут уже і “радість перемін”, і “час інволюції духу” — пантеїстичний життєствердний гімн сонцю й усім земним стихіям, що поєднався з християнським світовідчуттям і вірою у Воскресіння. Любов знову перемагає. Таке воскресіння пережила й сама Раїса Харитонова. Сьогодні, відзначаючи свій ювілей, вона виокремлюється молодістю світовідчуття, тонко відгукується на реалії зовнішнього світу.
А ніч ясна, коротка і духмяна,
Густе вино у жилах, а не кров.
Поєднані солодкими гріхами,
обпечені словами і губами…
Чи виправдає Бог нас за любов?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment