Портрет із присмаком чаю

Людмила Дехтярьова

Листопад 1946 року, погода похмура й холодна, туман. Я прибігла зі школи, підкинула брикетів у грубу й зазирнула до кімнати. На дивані дрімає мама з хустиною на плечах, мабуть, дорогою змерзла, ще й натомилася.
Раптом із груби повалив дим, і я відчинила двері на веранду. Серед сірого смогу вирізнилася чоловіча постать у довгій шинелі з поголеною головою. Біля ніг — торба з лямками. Чекаю, що проситиме їсти, адже має відповідний вигляд. Озирнулася на маму, а вона за мною стоїть, мов скам’яніла, лише сльози течуть по обличчю. Він стрімко схопив нас в обійми. Відразу відпустив, бо важко закашлявся. Такий нестерпний кашель уже знала, бо сама перехворіла на туберкульоз.
Коли потім розповідала приятелькам про появу батька, то переконувала, що він матеріалізувався зі смогу й туману. Перемістився у просторі, як буває в книжках. Не казати ж про торбу з лямками…
Ми сіли на диван. Він заговорив швидко, наче хтось може з’явитись і перешкодити. Вочевидь, почав із наболілого.
— Уявляєте, півтора роки тримали у таборі для переміщенців. Навіть не дозволяли відіслати листа додому. Казали, родині буде ще гірше. Потім отримав дозвіл, але не приходили відповіді. Чому — лише сьогодні зрозумів.
Розповідав, як йому пропонували їхати до Штатів, де бракувало досвідчених будівельників. Бо вдома хтось скаже, що свідомо працював на німців, — схоплять.
Мені одразу закортіло застерегти тата, що “хтось”, кого ми з мамою добре знаємо, вже наклепав. Та мама смикнула за косу, щоб помовчала.
— Але на вокзалі не схопили. Поки вас розшукував — теж. Може, встигнемо разом пообідати?
За обідом розповів про “сюрприз”, якого не чекав у власній домівці, куди одразу поїхав з вокзалу. Будинок, власноруч проектований, — стоїть. Наша квартира зі знайомою табличкою на дверях існує. Але замість мами чи мене двері відчинив старший син двірника в офіцерському френчі. Тато, украй здивований, питає про дружину.
— І що ви думаєте? На мій голос миттєво з’являється двірник і цідить крізь зуби, що я не маю права тут стояти. Моє місце — десь у Сибіру. І двері зачинив на кілька засувів. Навіть чимось підперли удвох. Спасибі, сусідка дала нову адресу.
Після обіду мама мене послала по бабусю, татову матір. Дорогою ще мала забігти на пошту, відіслати телеграму його сестрі Тетяні. Евакуація скінчилась, але вона з моїм двоюрідним братиком не поспішали повертатись із Середньої Азії. З харчами та житлом там було трохи краще.
Справді, більшість киян продовжували голодувати, майже як в окупації. Через житло виникали жахливі бійки. Хтось, повертаючись з евакуації додому, знаходив там нового “повноправного” власника. Нас із мамою викинули, мов цуциків, — виживайте як завгодно. За правилом, що “війна все спише”. Там, куди мама ходила шукати справедливість, починали із запитання: “Де зараз ваш чоловік?”
Але пощастило з харчами. Після того як розпродали останні пристойні речі й меблі, знайшли житло на Подолі. Це була приватна хата. Господиня мала чималий город на Куренівці. Мамині сережки (останній татів подарунок) їй дуже сподобалися. Запропонувала за них клапоть родючої землі. Відтоді в нас були власні овочі. Щоб зимою їх зберігати, викопали льох у сараї. Його одразу показала батькові, бо дуже цим пишалася. Він сказав, що йому залишається лише трохи вдосконалити таку неймовірну споруду.
31 грудня повернулася тітонька Тетяна з Вадюнею. Ми винесли з вагона купу пакунків: трохи рису та кунжуту, борошно, сухофрукти, дві дині. Тато знайшов водія з полуторкою, і бабуся звеліла їхати відразу до неї у “вороняче кубло” на вулиці Леніна.
Це екстравагантне прізвисько отримали надбудови на респектабельних, ще дореволюційних будинках. Щось на кшталт гуртожитків із маленькими кімнатами й одним туалетом і кухнею на весь поверх. Споруджували у роки перших п’ятирічок. 1941-го туди переселяли погорільців, чиї будинки на Хрещатику та прилеглих вулицях було зруйновано.
Отже, привітались із Новим роком у бабусиному “кублі”. А через тиждень, якраз на мій день народження, у нас на Подолі святкували возз’єднання сім’ї — наш особистий День Перемоги. Уперше від початку війни зібралися разом. До того сім’я шість років була розпорошена по фронтах, таборах, окупаціях, евакуаціях.
Після урочистого обіду батько, як колись, підготував штатив із фотокамерою. Посадив усіх перед нею і попередив, що планує великий фотопортрет. Традиційно нагадав: “Висловіть камері ваші почуття”.
Після цього звів автозапуск і зайняв своє місце. У 12 років почуттів вистачає, і я намагалася висловити найголовніше. Але, надрукувавши маленьку пробну світлину, тато мене не зрозумів.
— Подивися, що ти наробила. Надулася, мов імператриця. Виштовхнула Вадюню, а він же молодший. Усі дорослі усміхнені, тільки ви удвох не вписались. Перезніматимемо на Тетянин день.
Перезнімайте, будь ласка. А я не надута, а горда, бо тато до нас повернувся. Плітки про нього припиняться. Вадюню не штовхала, він сам наперед виштовхнувся. Не подобається вам світлина — буде мені у власність. Хіба погано бути схожою на імператрицю?
2008 рік, грудень. Промайнули шість десятиліть. Моя улюблена “власність” почала тьмяніти. Хочу зробити повноцінну живописну копію. Домовитись би з Сергієм. Знайомі з дитинства, моїх батьків добре пам’ятає, тому розуміє, яким має бути портрет.
Домовилися, що подивиться на світлину найближчим часом. Через кілька годин зателефонувала його дружина Ірен, теж моя давня приятелька. Терміново їдуть владнати якісь справи. Повернуться, одразу зустрінемось.
Поки вони щось там улагоджували, захотілось відновити колишнє спілкування зі світлиною. Раніше вона підтримувала, коли все складалось дуже погано. Вдивляюсь у зображення і відчуваю, що мама й тато поруч, співчувають. Впевнені, що впораюся. Все інше — другорядне.
2010 рік, кінець грудня. Сергій з Ірен наче розтанули. Та ще й я поклала світлину в якусь книжку. І раптом знаходжу в записничку з давніми телефонними номерами. Через дві години телефонує Сергій. Справді якась містика.
— Ну, як ти там? Я запрошую на завтра, щоб давній борг повернути. Уявляєш, які відсотки за п’ятдесят років набігли?
Боргів за ним не знаю. Про мою справу не згадав. Мабуть, упевнений, що без нього обійшлося. Не сподівайся, приятелю. Як зайшла, відразу ж — світлину на стіл. Ірен підсіла, розглядає. Він дивиться якось зверхньо. Навіть рук із кишень не виймає.
— Щось не пам’ятаю такої. Ірен, начепи мені окуляри. Чудова композиція, руку твого батька відчуваю. Його фото я брав за зразок власного живопису. Знав би раніше, поцупив. Мали б зараз дві пристойні копії. Одна мені, щоб виставляти на День Перемоги. Друга тобі, аби нащадки милувалися пихатим личком прабабки.
Сергія, як увійде в роль, не зупинити, але я спромоглась запитати:
— Отже, ти берешся зробити зараз?
— Зачекай. Спершу послухай про мою метаморфозу.
— Сергію, кажи прямо, — у тебе нема зараз для мене часу.
— Час є, але нема інструментів.
Витяг з кишені руки, поклав на стіл долоні, і я побачила найгірші наслідки артриту. А які ж красиві, гнучкі, мов лози, були його пальці!
— Вибач, Сергію. Може, зроблю щось комп’ютерне.
— Ти набирай номер, я диктуватиму. Спитай Анну Доброву і скажи, що від мене. Вона молоденька, але працює так, як нам із тобою потрібно. Про гонорар сам із нею вирішу.
Щоб не засмучувати приятеля, домовилась із загадковою Анною про зустріч.
Потім посиділи на кухні. Наостанок дає мені спаковану річ. Без сумніву, картина.
— А це борг. Копія світлини, яку все-таки поцупив. Фантастично виразна сцена. Ти надута, бо я взяв з-під ялинки твій подарунок. А схожа на янголятко Ірен зазирає, що там у мене. Найкраще дитяче фото, яке твій батько встиг зробити перед війною. На жаль, світлина загубилася.
— Ні, навіть дивитись не буду, щоб не спокуситись. Світлину забрала б, а картину не візьму. Підтримуй своє реноме, ти унікальний дитячий живописець. Усі художники запевняють, що діти — найсвятіше. Але мало хто з ними працює.
2011 рік, січень, мій день народження. Завтра зустрічатимусь з Анною. Двері відчинила юна дівчина, мабуть, ще вчиться. Напевно там, де Сергій викладає. Я сіла у м’яке безкрайнє крісло, яких терпіти не можу. Світлину вона взяла, як дещо стороннє. Принаймні жодних емоцій на обличчі. І говорить майже Сергієвими словами, наче іспит складає.
— Цікаве фото, хоч маленьке для шістьох персонажів. Але проглядається основа для непоганого портрета. По-перше, вдала композиція і загальна невимушеність. По-друге, підтекст. Інтрига — що саме викликало радісні усмішки? Це навіть стороннього глядача приваблює, ну… як у Рембрандта чи Леонардо да Вінчі.
Ми що, Мону Лізу робимо? Люба дитино, це не “персонажі”, а рідні один одному люди. Шість років прожили у страху за життя один одного. Щасливі, що всі живі й знову разом. Можна перенести таку “інтригу” на полотно? Мабуть, у запалі вже вголос розмовляю, бо вона відповіла.
— Гадаю, що можна. Ви ж мені допомагатимете? — каже, ніби я заздалегідь дала згоду.
Моя допомога — погоджуватися з нею. З форматом полотна, з лаконічним стилем чорно-білого фото. Погодилася, що писатиме олією у відтінках сепії. Палітра мала бути теплою, м’якою, і в інтер’єр нормально впишеться. Почали з’являтись обличчя на полотні. Зрідка зіставляли їх із оригіналом.
— Як бачите, заготовку вже маємо. Нехай відстоїться. Ви не проти випити чаю і розповісти про свою родину? Щоб я могла далі працювати.
Чаю, звичайно. Інакше клубок у горлі не проковтнути. Сама винна, нічого суттєвого не розповіла. Треба негайно вилучити з альбомів найцікавіші світлини й додати до своїх спогадів. Портретист, не забувайте, психолог.
Наступного робочого тижня чаювали щовечора. З’ясувалося, що Анна вже не студентка, працює зі студентами на кафедрі малюнка та живопису. З Сергієм познайомилася, коли відвідав її першу персональну виставку, де експонувала переважно портретні роботи.
Про Другу світову війну чимало знає від бабусі, в дитинстві якої були і блокадний Ленінград, і життя в прийомній родині в Сибіру. Хист до живопису Анна успадкувала від неї. Про Вітчизняну війну намагається почути з перших вуст, а не з Інтернету. Не зовсім зрозуміла, коли я сказала, що мій батько тричі опинявся у таборах для полонених. Пояснила, що запам’ятала.

* * *
Наші з Анною чайні посиденьки скінчилися. Сказала, що вже знає, з чим працюватиме. Я їй для натхнення тимчасово залишила дорогоцінні світлини. Спокою не мала — боялася за кінцевий результат. Щоб відволіктися, почала викладати на папір розпорошені спогади. Три тижні минуло — і вона телефонує. Потрібний уже багет. Кажу, що дібрала зі світлого дуба. Сказала, щоб я негайно несла, впевнитися, чи пасує.
Заходжу до кімнати, де ми чаювали. Переді мною — живі очі моєї родини. Не втрималася на ногах, сіла в “нелюбе” крісло.
— У мене новий чай, дуже приємний і з відтінком сепії, — в її голосі цілковите задоволення від мого шоку.
Мовчки п’ємо чай кольору сепії. Поглядаю на схвальні усмішки персонажів портрета, відчуваю, що вони поруч зі мною. Щоранку вітатимусь із ними, адже портрет висітиме навпроти мого ліжка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment