Чужоземець на власній землі

До 200-річчя від дня народження Івана Вагилевича

Петро СІКОРСЬКИЙ,
президент ЛКТ “Рідна школа”, професор, доктор педагогічних наук

Письменник, фольклорист, філолог, громадський і культурний діяч Іван Михайлович Вагилевич народився 2 вересня 1811 р. у с. Ясень (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області) у сім’ї священика, як і Маркіян Шашкевич. Разом навчалися у Львівській греко-католицькій духовній семінарії і Львівському університеті.
Іван Франко так характеризує Вагилевича під час його навчання у Львові: “Бачимо молодого чоловіка, повного надій на будуще, спеціально на наукову кар’єру. Він знайомий з широким кругом інтелігентних і привілейованих людей, часто подорожує по краю, збирає етнографічні та всякі інші матеріали, носиться з науковими працями, про які згадують і заграничні публікації товариства”.
Вагилевич був одним із організаторів громадсько-культурного об’єднання “Руська трійця”, співавтором і співупорядником альманаху “Русалка Дністровая”.
Діячі гуртка відважно стають на захист народної мови, відстоюють самобутність українського народу, збирають фольклор, актуалізують народні звичаї і традиції. “Руська трійця” добре усвідомлювала, що розвиток народної мови, видання книг українською мовою — найефективніший метод боротьби проти ополячення Галичини. Тому й поспішали молоді семінаристи видати книгу народною мовою. І першу книжку назвали “Русалка Дністрова”.
Тоді в Галичині ніхто й не підозрював, що вона, за І. Франком, стане “явищем наскрізь революційним”, а її автори — “першими будителями нашого народного Духу”. Ніхто тоді не привітав появу першої української книги в Галичині, натомість — кпини, зневага, переслідування… І вирок — спалити. Сьогодні з тисячі збереглося лише 215 оригіналів книжки.
У “Русалці Дністровій” Вагилевич опублікував поеми “Мадей”, “Жулик і Калина”, добірку народних пісень і передмову до них. У “Передговорі: К народним руським пісням” Вагилевич славить усну народну творчість за її мудрість, поетичну красу і за те, що в ній збереглися виразні відгомони наших державних традицій.
Національно-визвольними мотивами сповнена фольклорна частина “Русалки Дністрової”, а Іван Вагилевич брав активну участь у відборі зразків до неї.
Ще рішучіше висловлювався І. Вагилевич про прийдешнє відновлення державної незалежності на рідній землі в інших своїх наукових працях, публіцистичних виступах і листуванні. Захоплення України іноземцями оцінював як нещастя, коли Батьківщина “була виставлена на пограбування сусідів — угорців, поляків, литовців і навіть даків (волохів)”.
Вагилевич високо оцінював козаччину, а організацію і діяльність Запорізької Січі вважав формою державного життя. Він глибоко усвідомлював потребу єдності всіх регіонів України: “Оце ж ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою задніпровою складаємо одне существо”.
У своїй граматиці української мови, що була видана 1845 р. у Львові, Вагилевич наводив приклади із рідної історії, які мали викликати в читача почуття національної гордості за свою колишню державу і посилити прагнення до її відновлення.
1846 року Іван Вагилевич був висвячений на священика. З грудня 1846 р. до 23 серпня 1848 р. виконував душпастирські обов’язки в с. Нестаничі. Про його діяльність або навіть перебування в Нестаничах відомо дуже мало, бо ніхто тим не цікавився.
Однак відомо, що І. Вагилевич жив у тому ж будинку, що й М. Шашкевич, бо разом із представниками парафії Вагилевич склав акт про те, що помешкання, в якому він живе, і господарські будівлі перебувають в поганому стані, але не з вини М. Шашкевича, а внаслідок старості, бо опорохнявіли і валяться.
Останній запис у книзі новонародження Вагилевич зробив 23 серпня 1848 р., а відтак покинув самочинно парафію і поїхав до Львова. Чому Вагилевич самовільно покинув парафію у с. Нестаничі? На це він сам відповідав: “1848 р. я жив на селі як адміністратор, маючи дуже щупле удержання. Тим часом ні звідси ні звідти декілька разів присилав до мене листи так званий “Руський собор”. Його тенденції видавались мені відповідними потребам часу, бо були вони — освіта народу на легальному шляху. Цей собор кликав мене обняти редакцію його часопису; я довго вагався… Нарешті я прийняв зроблену мені пропозицію в надії, що з свого боку причинюся до освіти й цим самим могтиму працювати над своєю дальшою освітою, нарешті, що цим робом сяк-так поправлю своє буття.
Притім, опускаючи адміністрацію, через несвідомість, повідомив я був про те тільки о. декана. Коли припинився часопис, що його я видавав, 1849 р. належав я до стоваришеня, що займалось українським (руським) перекладом книг законів. І цього ж року прохав я всесвітлу консисторію дати мені якесь місце, але одержав 1850 р. декрет, що присудив мене на реколекції на неозначений час і своїм коштом. Ця кара дуже перестрашила мене. Отже, тоді радили мені як єдиний спосіб рятунку перейти до євангелицької Церкви, що я з великим жалем зробив”.
У Львові Іван Вагилевич редагував газету “Дневник руський”. Він став її редактором, бо газета пропагувала ідею українсько-польського зближення у Галичині. Насправді ж видавці намагалися підпорядкувати українські інтереси польсько-шляхетським великодержавним зазіханням. Однак у газеті Вагилевич проводив свою проукраїнську лінію. Було випущено всього 9 чисел і газета перестала існувати, бо, на думку П. Федченка, була “найкращою українською газетою”. З 1851 р. — хранитель бібліотеки Оссолінеуму, згодом перекладач урядових документів українською мовою. 1962—64 рр. — науковий керівник міського архіву.
Вагилевич є автором праць з етнографії і фольклористики — “Гуцули, мешканці східного Прикарпаття” (1838), “Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині” (1841), “Лемки, мешканці західного Прикарпаття”, “Слов’янська символіка і демонологія (рукопис); з філології — “Передговор к руським народним пісням” (1837), “Статті про південно-руську мову”, “Граматика малоруського язика” (1845), “Замітки о руській літературі” (1848), “Українські польськомовні письменники”. До речі, “Замітки о руській літературі” були першою спробою осмислити історію української літератури.
Вагилевич уклав збірник українських народних пісень (опублікований 1983 р.), брав участь у складанні й редагуванні словника польської мови С. Лінде.
Вагилевич залишив значний творчий доробок у галузі археології, історії та спеціальних історичних дисциплін. Одним із перших опублікував результати досліджень археологічних пам’яток — скель у селах Розгірче (1838), Урич (1843), Бубнище (1862). Упорядкував міський архів Львова. Спільно з Я. Головацьким відкрив пам’ятки давньоукраїнського законодавства — списки Кормчої книги ХІІ—ХІІІ і ХV ст.: зі статутами Володимира Святославича і Ярослава Мудрого. Разом з А. Бельовським переклав українською та польською мовами “Слово о полку Ігоревім” (1836, опублікував українською мовою 1884).
Опублікував чимало документів з історії Галичини і Буковини ХІV—ХVІІ ст. (1857). Упорядкував збірку документів про історію Львова і Галичини ХІV—ХV ст. і опублікував у багатотомному виданні “Акти земські та громадські” (т. 3—4, 1872). Брав участь у підготовці видання “Monumenta Polonial Historica” (1864). На основі зібраних та опрацьованих джерельних матеріалів склав “Хронологічні таблиці до загальної історії”, “Хронологію східних слов’ян”, “Хроніки південної і північної Русі, чехів, хорватів, сербів, болгар, Добровицької республіки”, “Історію польського народу 1038—1090” та опублікував працю “Монастир Скит у Маняві” (1848).
І. Вагилевич був першим із вітчизняних істориків, який проявив інтерес до Скиту Манявського — середньовічного культового, культурно-освітнього і фортифікаційного об’єкта. Івано-Франківська обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури 1990 р. заснувала обласну премію ім. І. Вагилевича. Про І. Вагилевича польський письменник Я. Захар’ясевич написав повість “Учений”.
Варто сконцентрувати свій погляд на характері І. Вагилевича. Відомо, що він стояв на найбільш радикальних позиціях у питаннях про методи діяльності гуртка “Руська трійця”. Він постійно вимагав діяти більш рішуче. Зустрічаючись із селянами, виступав як палкий трибун і активний агітатор. Австрійська поліція заарештовувала його і вимагала від батька, щоб син “не вештався по селах і не підбурював народ”.
Відомий галицький науковець О. Огоновський писав, що в “русько-українській літературі нема письменника, котрий коротав би свій вік в таких злиднях, як Іван Вагилевич. Хоча він талановитий і невсипущий у своїх трудах наукових, та бідував гірко і не раз зі своєю сім’єю голодував”. А головною причиною його недолі була не лише “палка й упряма вдача”, а й суспільство, у якому він жив.
Яків Головацький зазначав, що Вагилевич — це “безневинний книжковий хробак, який тілом і душею відданий слов’янській літературі”. А К. Зап, який дуже близько знав Вагилевича, помічав його душевний розкол, безперервний неспокій і в листах до приятелів докоряв йому за це.
У своїй книзі “Українська політика кн. Адама Чарторийського перед Кримською війною” М. Гандельсман дає психологічну характеристику Вагилевичу. Він характеризує його як індивідуальність негармонійну і непослідовну через своє душевне сум’яття.
І. Бірецький у листах до Головацького зазначає, що “легко підпалити го можна, щоби зкривився простої дороги, котрою ми поступаємо, і поступувати хочемо все…”
Вагилевич був у постійному конфлікті з духовною владою, за своєю натурою він був світською людиною. Отримана в Нестаничах парафія була для нього великим тягарем, там було йому тісно і нестерпно. І якби не було 1848 р. “Руського собору”, “Дневника руського”, то, напевно, якась інша причина спонукала б його покинути парафію.
Своє ставлення до духовного сану          І. Вагилевич висловив у листі до М. Максимовича 7 березня 1837 р.: “От що то найгірш, що для южнорусин ніж іншого чину, окреме поповского, об хто не піп, так уж єму по-руски ані чирк. Рідко бо і русинів іноді найти як по селах, бо міщане і шляхта премаленько опроче чужих не наських… Лучкай, Левицький, Лозинський, Верещинський — усе попове; усе попове. І я на попа правю сє”. А ще в тому листі він скаржиться на “глуху тишу жаху і душевну незгоду”, коли “недоуки безглуздії дурними стихами нудять”, суспільне життя називає середньовічною темрявою, в якій лише віра в майбутнє відродження “ум возносить”.
Іван Вагилевич — велика постать, яка багато зробила для українського народу. А його відступництво, перехід на лютеранство можна пояснити і ранньою смертю М. Шашкевича, який цементував “Руську трійцю”, і відторгненням його своєю духовною владою (переслідуванням греко-католицьким кліром, від митрополичих розпоряджень “священники мусять бути ідіотами”), своїми людьми, і відповідними умовами, а також своєрідним характером.
Свою трагічну долю вчасно збагнув і сам Вагилевич. У “Припам’ятній записці І. Срезневському” (1842) він написав: “А в душі моїй стільки гіркоти, серце палає і груди болять. Чому ж я на землі своїх предків є людиною чужою, обдертою і осміяною, чи за те, що вигодувавши в душі думку, що є соколом і як сокіл гордо піднявши очі, читав минуле і сучасне. Отже, я чужоземець на власній землі…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment