(Іван Світличний без часових кордонів)
Світличний — це міцнющий корінець, що тягнеться, може, від Савур-могили. Надійний корінець. У загроженому світі шістдесятників та велика людська надійність була так само важливою, як загальнолюдські цінності… Я мав звичку називати Івана — “Світличник” — чоловік активний і рухливий, а водночас спокійний і твердий. У суспільстві Іван посідав таке місце, що наводило на думку про світильник — євангельський образ покликаного бути “світлом для світу…”
(Євген Сверстюк. На святі надій. Вибране. — К.: “Наша віра”, 1999. — С. 504.)
Тарас САЛИГА,
професор
м. Львів
Він і справді “покликаний бути”… Бути тоді, коли був… І бути тепер… Сьогодні — не без участі доморощених малоросів і розмаїтих політичних фарисеїв в одежі чужинецького патріотизму та при їхніх аморальних українофобських вчинках реанімується, оживає і зухвало надимає щоки неоімперський спрут проти нашого національного поступу, нашого державотворчого і духовного буття, а все це кличе Івана Світличного “бути”. Бути як протест, як опір сваволі рідним покручам і їхнім розмаїтим кремлівським репетиторам, бути як образ Людини з українською долею, що прожила подвижницьке, в мудрій і красивій поведінці світличниківського гарту і правдолюбства, життя.
Якщо б у нас справді “мудрість би була своя” і ми не цуралися того, чим інший народ пишається, то усе було б по-іншому. Візьмімо уроки шістдесятництва з такими унікальними й могутніми “житіями” у ньому, як “житія” Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного та інших (живих шістдесятників не називаю). Воно ж, це шістдесятництво, зросло на чорноземі української національної ментальності, літератури, культури, історії, християнської моралі, на європейському і світовому досвіді духовного розвитку.
Історична роль та ідейно-світоглядна місія філософії шістдесятництва у найголовнішому своєму концепті й полягала у відродженні української кореневої самобутності та побудові незалежної держави. Слава Богові — незалежну державу оголошено двадцять літ тому, але засадничі ідеологеми шістдесятництва, їхні інтелект, творчий набуток, самоофірність зухвало ігноруємо. Не прислухаємося до шістдесятників нині сущих. Що з того, що Іван Дзюба жбурнув в обличчя “прокислими щами” Дмитрові Табачнику? Той, навіть не пообтиравшись, далі куховарить на посаді міністра, руйнуючи те, що вдалося створити його попередникові — Іванові Вакарчуку.
Якби наші “вожді й вожденята”, що впряглися в “ярмо солодке” державницького “перти плуга”, не переорювали на цьому шляху те, що слід плекати, леліяти, — ним засівати молоді душі, а не трутизною чужинецької пропаганди, то й Президент України 27 квітня 2010 р. в Страсбурзі не відважився б стати наперекір багатьом державам, що визнали голодомор в Україні як геноцид, — не смів би заперечувати його; добровільно не надів би у Харкові новітніх кайданів на руки Україні, рани на яких ще не загоїлися від попереднього рабства. Не з’явився б у Запоріжжі — славетній козацькій вольниці — пам’ятник Сталіну, а тій “голодній вовчиці” Катерині ІІ, що “доконала” Україну — в Одесі. Не руйнував би Інститут національної пам’яті комуніст Валерій Солдатенко — фальсифікатор української історії табачниківського покрою. Навіть найзапекліший фоб українства не відважився б плюндрувати пам’ятник Лесі Українці, як це недавно було вчинено. Нікому у сні не явилося б ганьбити славетного Івана Мазепу, перейменовуючи вулицю, що носила його ім’я, бо по ній має пройти той, що по-фарисейськи Українську Православну Церкву Київського патріархату називає “розкольницькою” і “бунтує всіх і вся” (вислів екс-президента України Леоніда Кравчука), себто Владімір Гундяєв, нинішній Патріарх тієї церкви, що проклинає Мазепу, оголосивши йому анафему, проте храми й собори, які Мазепа збудував, завоювала.
Іван Світличний явився в епоху інакомислення. Власне, він прийшов, аби її творити. Незабаром її назвуть добою шістдесятників, трохи пізніше — добою зародження дисидентства. Інакомислення, щоправда, о цій порі ще не надто виходило за межі “ідеологічних координат” соцімперіальної системи та її тоталітарного режиму. Кремлівські політики, хоч і здирали золоті погони з Генералісимуса, все ж свого не губили: чим швидше падав Сталін, тим активніше розростався ленінізм як пророцтво новітнього Христа, за висловом Бориса Олійника, “Христа двадцять клятого століття”.
Сьогодні до імені Івана Світличного апелюємо як до історичної особистості, національно-духовного критерію, сподвижника українського ренесансу… Євген Сверстюк називає його руйначем “теорії соцреалізму і детонатором теорії партійної літератури”, Іван Дзюба — поетом “суворого обов’язку й честі до свого часу і своїх сучасників”, Іван Кошелівець — “поетом, запроектованим на велике”, Михайлина Коцюбинська — “найчільнішою організовуючою постаттю в культурному Ренесансі 60-х років”.
Найповнішим зібранням творів Івана Світличного, де опубліковано його поезії, переклади та літературно-критичні праці, є том “Серце для куль і для рим” (Київ, “Радянський письменник”, 1990, 580 с.). На Заході завдяки культурним діячам української діаспори вийшла його збірка “Ґратовані сонети” (1970), з передмовою славнозвісного Івана Кошелівця. 1978 року мюнхенський журнал “Сучасність” (ч. 10 (214)) опублікував цикл “Рильські октави” Івана Світличного, куди ввійшло вісімнадцять восьмивіршів, а “Сучасність” (ч. 7—8 (223)) 1979 року вмістила шістнадцятистрофний твір “Позаяк” (соцреалістичне наслідування Верлена) із поетового циклу “Варіації на виспівані теми” (форма катренів). Це так звані самвидавівські речі, що “мандрували по руках”, оскільки радянська цензура не дозволяла їх друкувати.
Пізнаючи політичний та естетичний феномен доби, середовище, в якому зрів талант Івана Світличного, і середовище, яке він формував, а надто пізнаючи творчість І. Світличного в контексті названих імен, слід враховувати й те, що в середині 60-х років в українському духовно-відроджувальнім русі, що лиш щойно починався, відбувається внутрішній розкол: частина шістдесятників, яка боялася покарань і воліла “неушкоджено” вижити, лицемірно примикала до партократичного офіціозу. Інша — полишала творчість і замикалась у собі, а ті, що не відступали від опозиційності до режиму, вибирали ГУЛАГи, допити, смерть. Нонконформізм і конформізм шістдесятників в умовах могутнього імперіального досвіду нищення людини, народу, нації ставав неминучим. Усе це присутнє у “зримій” та “незримій” субстанції літературознавчої, літературно-критичної та поетичної спадщини Івана Світличного.
Мало кому відомі його “Рильські октави”, в ідейно-тематичному сенсі “похідні” від поеми М. Рильського “Чумаки”, написаної класичною формою восьмивірша. І. Світличний, як і М. Рильський, розмірковує про мистецтво, а свої міркування присвячує Ігореві Калинцеві та Василеві Стусові. До речі, ще 1968 р. І. Світличний написав велику статтю “На калині клином світ зійшовся” про невеличку збірку віршів Ігоря Калинця “Відчинення вертепу”. Правда, стаття побачила світ аж 1990 р. у книзі “Серце для куль і для рим”.
Аналізуючи “Рильські октави”, Яр Славутич сказав, що Світличний “уміло розправляється зі славним бардом неокласицизму, що змушений був піти на співпрацю з Москвою… Світличний ставить питання по-франківському: поет не сміє стояти осторонь від свого народу, а іти і боротися разом із ним. М. Рильський спершу ніби ховався в роздуми про мистецтво, тікав у минуле, у так звані вічні несучасні теми, але кінець-кінцем не встояв і здався…”
Чи так Максим Тадейович хотів,
Чи віщі музи те і так творили,
Як на Вкраїну знагла налетів
“З-за гір та з-за високих сизокрилий” —
І полилася тепла кров братів,
І рідну землю братні трупи вкрили.
Гай-гай! Не солов’їною була
Та вільна пісня в пазурах орла.
Дошкульна іронія, вбивча сатира, в’їдливий сарказм — дослідники творчості Світличного твердять — від природи його таланту, від його непересічного характеру. Очевидно, тому й перекладав твори француза П. Ж. Беранже, письменника і людини за творчим і психологічним “кодом” йому дуже близької. Іван Дзюба дав таку оцінку цим перекладам: “Його досконалі переклади з Беранже засвідчили неабиякий перекладацький хист. В українській інтерпретації Івана Світличного Беранже зазвучав так природньо, немовби видатний сатирик ото й писав по-українському. З однаковою вправністю — можна сказати більше: натхненністю! — відтворив він усі стильові рівні та потоки поезії Беранже: і її “вулично”-народний гумор, що часом переходить у глумливість, і добірний інтелектуальний сарказм, і політичну патетику, і громадянську розважливість, і “виходи” на м’яку довірливу лірику”.
П. Ж. Беранже багато “підказував”, завдяки чому І. Світличний поглиблював гумористично-сатиричні засади художнього мислення, що були вкрай потрібні його епосі. Варіації на теми француза в поетовій інтерпретації майже адекватні морально-етичним та ідеологічним догмам українських 60—70-х років, в які розгорнулась шалена кампанія хрущовських сателітів проти націоналізму. Це одна напрямна художніх інвективно-сатиричних потреб, а друга — “поцінувати” наших рідних манкуртів, які лізли із себе, щоб тим імперським сателітам і самій імперії прислужувати: “У епоху Реставрації // Набурмосені бурбони — // Розум, честь і слава нації — // Розсідаються на трони. // А кругом — ілюмінації, // Феєрверки та овації, // Сурми, юрми, сальви дзвони. // У епоху Реставрації // Строгі й праведні закони. // Декадентський дух негації // Крутять в гудз — аж кров холоне // Шмони, чистки, пертурбації… // Мають силу, отже, й рацію. // Щит і меч і слуг закону”.
Октавам І. Світличного властиві не тільки художні підтексти, чи “езопівські здогади”, а відкритий, мабуть, найвищої міри сарказм: “Про що співав він, бард? Про мед і гречку. // Траплялося, Венерам лаври плів. // Але частіше, ставши в позу ґречну // І щиру, не жалів речистих слів // (“Самої правди син” і правди речник!) // Для слави круків… вибачте, орлів. // І мав за гімни, тиміями й оди // І мед, і гречку, й слави, й нагороди”. Чи аж так “провинився” Максим Рильський, який “неложними устами мовчав про тих, кого в Сибір, на Колиму, як в прірву гнали…”, чи його “зламали”, чи він “зламався”, чи ще якісь причини вплинули на творчу поведінку поета?
Мені імпонують оцінки Євгена Маланюка, який часто звертався до творчості Рильського: від статті “Дарунок Києва” (1923), написаної в Каліші (Польща) і надрукованої в альманасі “Веселка”, до статті “М. Рильський в п’ятдесятиліття” (1951) та доповіді “М. Рильський в перспективі доби” (1964), написаних в Америці. Знаємо його присвяту поетові “Ще молимось, далекий брате” (1923) із диптиха “Сучасникам”, а також велике “Посланіє”, що з’явилось у грудневому числі львівського “Літературно-наукового вісника” (1926), де Маланюк судить поета за його громадянську пасивність і його позицію, що була виражена словами “А я б хотів у тиші над вудками своє життя непроданим донести”, він також дорікав українській нації за її синів, які більше цінують “спокій, ніж борню за державність”. Але цей критичний суд відбувається дуже толерантно і за життя поета, коли Рильський міг відреагувати. Та він цього не робив, хоч ідеологи від літератури не тільки провокували поета на відповідь, а й буквально змушували це зробити. Замість нього Маланюкові відповіли інші — В. Сосюра та Я. Савченко. М. Рильський у душі відчував рацію за Є. Маланюком.
Євген Маланюк, не дорікаючи, констатує, що Тичина і Рильський займають те формально високе становище, на яке їх винесла революція і визвольна боротьба. При цьому він їхній ровесник і на відміну від них пройшов усіма фронтами разом із Петлюрою, але це не перевага його, а вибір, доля. Він проти волі став емігрантом. Інші мали долі не солодші. І в Рильського теж не солодкою була. Тому Маланюк не карає, а роздумує: “Скільки імен і постатей поглинула чорна прірва російського мовчання! Соловки і Бєломорканал, Колима, Воркута, неосяжна тундра, несходимий Сибір і позаполярні фабрики смерти”.
Аналізуючи твори Максима Рильського, Маланюк переконує: “Рильський ніколи не спадає із свого культурно-літературного рівня, ніколи не губить свідомості майстра і його літературно-мистецький смак не паралізується. Найближчий і навіть, може, найхарактеристичніший приклад — славновідома в СРСР “Пісня про Сталіна”, якої “технічно”-мистецькі вартості є безсумнівні навіть для найупередженішого літературознавця. Навіть такі “перлини”, як “Боротьба за цукровий буряк Варта більш, ніж борня з вітряками” — все ж технічно!”
Далі буде.
