Анатолій ШЕВЧЕНКО,
письменник
Чи вже втомилась наша нація,
Чи недалеко до кінця,
Що в нас чудова профанація…
Павло Тичина
Саме так: профанація всього того, що є складником українського державного організму. Наголошую: українського, а не будь-якого іншого. Річ у тім, що спроби створити державу з назвою Україна, але без національних реалій — без правдивої, несфальшованої історії, без повноцінного й повсюдного функціонування єдиної державної мови, без Української Церкви Київського патріархату, без української національної культури, вже були в нас.
Згадаймо, як наприкінці 80-х і впродовж 90-х років минулого століття (спорадично й досі) підносилася постать генерала царської армії й короткочасного гетьмана України Павла Скоропадського.
Автори панегіриків на честь генерала-гетьмана особливо наголошували на державницькому характері діяльності Скоропадського: мовляв, заснував Українську Академію наук, відкрив Український університет, почав проводити ведення державної документації українською мовою і ще дещо.
Та ось у журналі “Слово і час” (1988, число 12) з’являється стаття знаного мовознавця, доктора філологічних наук Лариси Масенко “Читаючи спогади Павла Скоропадського” (згодом вона була вміщена в книжці авторки “Мова і політика” (1999, 2004 рр.) вже під виразнішою назвою “Феномен малоросійства: Павло Скоропадський”).
Лариса Масенко, спираючись на свідчення самого генерала-гетьмана, аргументовано довела, що П. Скоропадський справді будував державу, але не українську, а малоросійську, тобто залежну від Росії.
Не випадково з приходом до влади П. Скоропадського в Україну разом із ним повернулися великі землевласники, переважно росіяни або зросійщені представники інших національностей, що заходилися відбирати у селян землю, якою їх наділила влада УНР. Цікавий і такий факт: Павло Скоропадський довго не хотів українізувати один із корпусів своєї армії, хоч зробити це йому радив відомий тоді генерал царської армії Лавр Корнілов. Ментально П. Скоропадський уже не був українцем. Він, зі ще більшою підставою, ніж Сталін, міг сказати про себе, що “він — людина російської культури”, точніше, мабуть, було б ужити інше означення: малоросійської.
П. Скоропадський походив із роду відомого колаборанта Івана Скоропадського (по лінії брата Василя), який тривалий час був сподвижником Івана Мазепи, але у вирішальний момент пішов не за Мазепою, а за Петром І. Як бачимо, традиції колаборантства в роду Скоропадських були давні. Перейти на бік сильнішого не вважалося чимось непристойним. Тим-то патріотизм таких, як П. Скоропадський, був не глибинним, від серця, а, сказати б, етнографічним. Тут доречно згадати слова видатних російських діячів літератури, які охоче декларували свою любов до України. Згадаймо вірш поета Олексія Толстого:
“Ти знаєшь край, гдє всьо обільєм дишіт,
где рєкі льются чіще сєрєбра”.
Чи висловлювання іншого російського класика, Івана Буніна, який немало казав добрих слів про Україну. Зокрема такі (в перекладі): боролася Україна, падала, підіймалася, знову боролася, гинула… Та, слава Богові, все це в минулому.
Оце “слава Богові”, що боротьба українців за волю уже в минулому, характерне для майже всіх росіян. А щодо колишнього українця П. Скоропадського, то Л. Масенко наводить дуже характерне для генерала-гетьмана зізнання: “Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть… Я люблю середню Росію, Московщину…” Для малороса дуже характерно хвалити чуже і водночас ганити своє, при цьому, як завжди, передаючи куті меду: якби українці терпіти не могли російську мову, як пише П. Скоропадський, то так легко не піддавалися б русифікації й не ставали малоросами собі й нації на ганьбу.
Ще одним прикладом збудувати квазіукраїнську державу може бути так звана УССР (Українська Совєтська Соціалістична Республіка). Геніальна придумка-обманка більшовиків — гасло “заводи й фабрики робітникам, землю — селянам” відіграла фатальну роль у долі України. І ті, і ті жорстоко розплатилися за свою легковірність: голодомори, знищувальне розкуркулення, безкінечні репресії, пригнічення духу людини — така була відплата за віру в примарні ідеали комунізму. Пам’ятаймо мудрі слова Дмитра Павличка:
“Здох тиран,
Але стоїть тюрма”.
Стоїть та тюрма у наших головах, у наших душах. Що ж із нами коїться? Чого ми упродовж ось уже принаймні чотирьох століть не можемо стати на ноги — не можемо, не вміємо чи вже й не хочемо? Чого не вчимося ні на своїх помилках, ні на чужих? Чого інші народи перетворюють поразки на перемоги, а ми навпаки — перемоги на поразки?.. То що над нами тяжіє — небесне прокляття чи власна недолугість? Над цим і поміркуймо далі.
Гадаю, не зайвим буде ще раз зробити короткий екскурс у минуле й нагадати тим, хто виховувався на царсько-російській і совєтсько-російській історіографії, — коли і як з’явилися на світ Божий малороси й Малоросія. Наша історія до 1654 року не знала малоросів і Малоросії — і те, й те плід звихнутих на великодержавництві ідеологів Московського царства. У нас була Мала Русь — так ще називалася Галицько-Волинська держава, щоб не плутати її з Великою (Київською) Руссю. Великою Руссю ще називали Українську державу Богдана Хмельницького. Мешканці обох держав звалися русичами чи русинами — пращурами сучасних українців. Ідеологічні ворохобники Московського царства в 1662—1663 роках заснували Малоросійський приказ для нагляду за Україною. Але він проіснував недовго. І вже Петро І, приватизувавши нашу назву Русь і проголосивши Російську імперію, 1722 року запровадив Малоросійську колегію, яка перебрала на себе функцію управління вже фактично колонією, що була нещодавно Україною. І в офіційних паперах Російської імперії Україну почали називати Малоросією, а її мешканців — малоросами. Згодом буде запущено в обіг вигадку про так звану “триєдину Росію”: “Вєлікая, Малая і Бєлая Росія”. Україну як державу, що почалася з Русі (зі столицею у Києві), правителі Російської імперії “упразднілі”. У совєтські часи цю версію удосконалили так: “Київська Русь — колиска трьох братніх народів — російського, українського і білоруського”. Совєтські ідеологи зробили ставку на історичне безпам’ятство народів — мовляв, ніхто не замислиться над очевидним фактом: київське дитя пролежало в колисці 10 століть в очікуванні появи “старшого брата” — московського “рєбйонка” (Київ виник у II столітті, а Москва — у XII). Отак народжуються міфи і легенди, яким вірять навіть видатні люди. Ось і О. Пушкін, людина “з розумом і талантом”, як він про себе цілком слушно сказав, напише: “Це ще треба з’ясувати, чого і як край, що його називають Малоросією, був відторгнутий од Росії”. Ні розум, ні талант не допомогли поетові тверезо та об’єктивно зіставити історичні факти. Малоросію, як царські блюдолизи й крутії перехрестили Україну після 1654 року аж до 1991-го, не відокремлювали од Росії. А до Переяславської угоди ні Малоросії, ні Росії не було в природі. Але імперська свідомість поета завадила йому подивитися на минуле незаангажованими царефільством очима.
Так само й “революційний демократ” критик В. Бєлінський — ні сіло, ні впало — заявив: “Тільки з приєднанням Малоросії до Росії туди “хлинула” цивілізація”… Це ж треба бути настільки засліпленим офіціозною історією Росії, щоб не знати, що після 1654 року не до Києва, а до Москви (згодом і до Петербурга) відрядили професорів відомої у всій Європі Києво-Могилянської академії, щоб просвітити темний московський люд, адже там було справді “темне царство”, і до Ломоносова (до речі, слухача Києво-Могилянки) не було вищих навчальних закладів.
Отож нічого дивного немає в тому, що в Росії совєтських часів з’явилося так багато породжених хворобливою уявою “першовідкривачів” — Ползунов, який ще до Уатта “придумав” паровоз, винахідник Попов, який нібито ще до Марконі відкрив радіохвилі, та ін. Однак такої вакханалії з першовідкривачами, як нині, в Росії ще не було. Академік Російської академії наук А. Фоменко видає книжки, де цілком серйозно ошелешує світ повідомленнями, що не було в історії Месопотамії, Межиріччя, Вавилону, навіть стародавніх Греції та Риму — все почалося з Росії. І взагалі цивілізоване життя на землі почалося від часу заснування Москви 1147 року. А доти все було морок і хаос. Уже ніхто не подивується, якщо з’явиться повідомлення, що першими на Місяці побували не американські астронавти, а ще в XII столітті Іванушка-дурачок на Змієві Гориничі літав туди на прогулянку. Дивна річ: історичне безпам’ятство одним народам, як нам, українцям, заважає нормально жити, а іншим — ніби сприяє. Ось, скажімо, у відомій совєтській пісні співається: “Сєвастополь, Сєвастополь, нєпріступний для врагов…” Тим часом усі знають, що в 1855—1856 роках під час Кримської війни Севастополь окупували англо-франко-турецькі війська. А 1941 року місто захопили німецькі фашисти. А все одно — “нєпріступний для врагов…”
Поблизу Петербурга російські археологи шукають якусь Русь, яка була б старіша за Київську. Тут уже побував російський прем’єр В. Путін: очевидно, для того, щоб дати правильний напрям пошукам, адже колишні кадебісти все знають… Смішно?.. Не скажіть: хто шукає, той завжди знайде. Або вигадає. І не випадково Русь (Київську) уже називають домосковською Руссю… То чого дивуватися, коли російський публіцист С. Марков заявив, що Запорізька Січ, Богдан Хмельницький — це все “рускоє”. Та повернімося до малоросів.
Повторю думку, яку вже не раз висловлював: до малоросів зараховую не лише тих колишніх українців, що свідомо чи несвідомо відцуралися свого етнічного кореня, а й росіян, євреїв, представників інших національностей, які здавна живуть в Україні, але не вважають її своєю рідною землею — для них вона лиш “ета страна”. І ще одне зауваження: малорос — це не тільки той українець, хто говорить російською мовою. Уже з’явилося чимало малоросів, які користуються українською або впереміш то російською, то українською (як, приміром, лідер комуністів П. Симоненко). Цим ніби хочуть сказати: мова — це лише засіб для спілкування і більше нічого. Кажуть: скільки людина знає мов, стільки разів вона людина. Думка цікава, хоч і небездоганна. Я доповнив би її так: хоч би скільки знав мов, але коли ти нехтуєш своєю, рідною, то ти — напівлюдина. Якби справді не мало значення, якою мовою розмовляють, думають і творять люди, то всі народи були б на одне обличчя — кому б це було цікаво? Після 1654 року в нас почалося й триває понині — то відкрите, за царизму, то приховане, за соціалізму й уже за часів незалежності, — зросійщення українського народу.
Українцям прищеплювали почуття меншовартості, втовкмачували, що їхня мова, історія, культура — другорядне і взагалі не варте уваги. Це тим легше було робити, що національну освіту було ліквідовано. Починаючи від царювання Петра І, регулярно заборонялися українська мова й театр. Українці, що бажали вчитися, мусили переходити на мову сусідньої держави. А далі — заплановані зваби дворянським званням, княжими і графськими титулами, престижними посадами, нагородами — так українець перетворювався на малороса. І таких ставало дедалі більше. Водночас людей відлучали від національного кореня — культури, історії, що, по суті, означало геноцид духовності народу. За комуністичного режиму до цього геноциду додався Голодомор 1932—1933 років і масові репресії — переважно за “український буржуазний націоналізм”. Практика царського режиму тривала: українців зваблювали престижними посадами, навіть найвищими (згадаймо М. Хрущова, Л. Брежнєва, О. Кириченка, М. Підгорного та ін.), і державними нагородами. Якщо до цього додати величезний вплив на денаціоналізацію українського народу т. зв. Української Православної Церкви Московського патріархату, що хазяйнує на нашій землі, то можна сказати: малорос став антиподом української нації й до 1991 року заважав українцям здобути свободу і незалежність своїй державі.
Перші відомі малороси, що зрадили свій народ, були козацькі полковники Палій і Ніс. Палій брав участь у Полтавській битві разом із запорозькими полками на боці узурпатора нашої волі Петра І, полковник Ніс провів через потаємний підземний хід головорізів Меншикова до оточеного ворогом Батурина. Звичайно, не забуваймо і Ярему Вишневецького, що перекинувся до поляків ще в XVI столітті.
Пригнічена малоросійством Україна ціле XIX століття мовчки страждала. І лише у 1917—1921 роках була створена Українська Народна Республіка. Але не змогла відбитися від більшовицьких агресорів: керівники Центральної Ради — видатний історик М. Грушевський і знаний письменник В. Винниченко, теж уражені малоросійством, розпустили мільйонну армію українців, що поверталася з фронтів Першої світової війни, замість того, щоб створити українську армію, яка б не дозволила будь-кому бешкетувати на нашій землі. На жаль, подібних прикладів багато.
Ось і в часи незалежності синдромом малоросійства уражені багато сучасних політичних і державних діячів, що незабаром дасться взнаки, та й уже дається. Національні демократи, які здійснили Демократичну революцію 1991 року, внаслідок чого Україна стала незалежною державою (формально), зігнорували мудре застереження нашого видатного поета й мислителя Євгена Маланюка: перша проблема, яка постане перед владою нової України, буде малоросійство. Бо, розтлумачував він, малоросійство — це завжди апріорі капітуляція, капітуляція ще перед боєм.
Після недовгого переляку 1991 року компартійна номенклатура, яка складалася з малоросів, очолила в центрі й на місцях процес побудови незалежної Української держави, щоб загальмувати його на довгі роки. Українського Вацлава Гавела в нас не знайшлося. І перші два президенти України були якраз із компартійної номенклатури — саме за їхнього правління (звичайно, під тиском Росії і США) було зліквідовано ядерний потенціал країни (до речі, третій у світі), створено абсолютно неправомірно Кримську автономію, що стала головним болем Української держави. Пізніше Л. Кучма писав у свої книжці, що й “через тисячу років Україна буде вдячна Росії…” За що? За 350-річне колоніальне ярмо? Третій Президент Віктор Ющенко, який став лідером держави на хвилі Помаранчевої національно-демократичної революції 2004 року, найбільш український. Він не їздив регулярно, як його попередники, на поклони до Москви, послідовно боровся за визнання голоду 1932—1933 років Геноцидом українського народу, твердо тримав лінію на визнання ОУН—УПА патріотичною організацією, що боролася за незалежність України. Та всього цього мізерно мало для Президента, який би мав вивести Україну на національно-0незворотний шлях державного розвитку.
На превеликий жаль, ліберальна політика “без берегів” Віктора Андрійовича обернулася проти України й проти нього самого. Намагання Президента порозумітися з антиукраїнськими силами — меморандум, круглий стіл, “універсал” — лише розв’язали їм руки. Дійшло до того, що лідер комуністів П. Симоненко з трибуни Верховної Ради на весь світ прокричав: “Ющенко — воєнний прєступнік, і єво надо судіть…” Так само регіонал В. Колесніченко безапеляційно заявив: “В. Ющенко будут судіть послє окончанія прєзідєнтской кадєнціі…” Судити чи не судити політичного й державного діяча, може вирішувати тільки суд, а не будь-хто. Звичайно, за умови, що той суд справді незалежний.
Великий негативний вплив на українство має УПЦ Московського патріархату. Це один із центрів русифікаторства в Україні. Московські попи кажуть, що Київський патріархат неканонічний і тому незаконний. Забули, либонь, святі отці, що їхні предтечі за дорогі шкури й золото купили собі канонічність, а канонічність Української Церкви зліквідували, бо вже відбулася Переяславська зрада 1654 р. Сьогодні Патріарх Московський Кіріл, відвідуючи Україну, дозволяє собі погрожувати карою Божою тим українцям, що ходять до церкви Київського патріархату. Зрозуміло, тому що нинішня влада в Україні колінкує перед Москвою. Вона забула прадавню європейську традицію: чия держава, того й церква. У нас же ніби Українська держава? Чи влада не українська? Тому-то малороси уже на рівні підсвідомості змирилися зі своєю меншовартістю, гадаючи, що замість захищати свою честь і честь країни, в якій живеш, краще промовчати, як кажуть, аби чого не трапилося.
…Колись, здається, у середині 90-х років минулого століття, віце-прем’єр з гуманітарних питань В. Семиноженко радісно заявив: “Закінчилися часи Мазепи, почалися часи Богдана Хмельницького”. Зрозуміло, що академік мав на увазі не того Богдана Хмельницького, під проводом якого була здійснена патріотично-визвольна війна українського народу, а того, який 1654 року знову кинув у неволю Україну…
…2009 р. по телевізору часто лунали заяви команди В. Литвина, який балотувався на посаду Президента України: “Тільки Литвин може об’єднати Україну”, “Тільки Литвин може вивести Україну з кризи”, “Тільки Литвин може бути гідним Президентом України”. Тоді ж Голова Верховної Ради В. Литвин, виступаючи по Московському радіо, з малоросійським ентузіазмом заявив, що він би хотів, аби російський Чорноморський флот був гарантом безпеки наших південних кордонів. Не вірю, що тодішній і нинішній голова ВР не розуміє: з російського флоту такий гарант нашої безпеки, як із вовка сторож біля отари овець. Гонитва за президентським кріслом надихнула В. Литвина ще на одну заяву: він повторив висловлювання інших малоросів про те, що, мовляв, нас ніхто не чекає в Європі, а тому треба чимшвидше бігти до союзу Росії, Білорусі й Казахстану… То куди “тільки Литвин” збирається повести нас — у чергову союзну кошару на чолі з Росією?! До речі, тоді більшість кандидатів на посаду Президента, як і В. Литвин, прогиналися перед Москвою, випрошуючи в неї підтримки. І нікому не соромно: бо малороси. Незабаром, перед виборами до ВР 2012 року, робитимуть те саме.
…У вересні 2008 р. наш Кабмін видав постанову, за якою в українських (!) школах учні й учителі на перервах й на території закладу мають спілкуватися державною українською мовою. Боже, який ґвалт зчинили малороси: порушення прав людини, порушення Європейської хартії меншинних мов і т. ін. Особливо старалися регіонали, зокрема нардеп Ю. Мірошниченко. Перш ніж здіймати галас, нардеп від Партії регіонів мав би подумати: який приклад подають учителі своїм учням, коли на уроках розмовляють українською, а на перервах — російською? Дають зрозуміти учням, що українська мова — це непрестижно… То що це — порушення прав людини чи ні? І з такими державними діячами ми хочемо збудувати вільну й незалежну Україну?! До речі, у зв’язку з часто безвідповідальними висловлюваннями окремих народних депутатів, державних діячів, політиків, ті, хто їх слухає, ризикують втратити віру в людство.
…Із лютого 2010 року в Україні внаслідок президентських виборів до влади прийшла Партія регіонів, а її представник В. Янукович став головою держави. Його успіх великою, а може, й вирішальною мірою забезпечив В. Ющенко, коли перед другим туром закликав виборців голосувати проти обох кандидатів — Ю. Тимошенко і В. Януковича, що фактично тоді означало поставити шлагбаум перед Юлією Тимошенко.
У Верховній Раді депутатська фракція Партії регіонів утворила коаліцію більшості — з комуністами (нарешті “акули капіталізму” порозумілися з захисниками гнаних і голодних) та захисниками народної партії В. Литвина. У цей час один із членів партії В. Литвина, не змигнувши оком, заявив, що “наша політична сила ні під кого не підлаштовується”. І справді: ця “сила”, як кажуть, не перевівши подих, передислокувалася з Демократичної коаліції до прямо протилежної. Така “принциповість”, вочевидь, може відгукнутися партії В. Литвина на наступних виборах до ВР. Недарма пішли чутки про приєднання литвинівців до Партії регіонів.
Перші кроки нової влади були доволі промовисті.
Свій перший візит Президент України В. Янукович здійснив не до Москви, як очікувалося, а до Брюсселя. Але не для того, щоб потвердити євроатлантичну інтеграцію нашої країни, а навпаки — заретушувати її (трохи пізніше він заявить, що ця інтеграція вже неактуальна для України, оскільки вона позаблокова держава. Це, звісно, викликало оплески в Кремлі). І, зрозуміла річ, бурхливими оплесками й вигуками “браво” зустріли пропозицію української влади про продовження перебування російського Чорноморського флоту на території України ще на 25 років. Хоч до закінчення попередньої угоди залишалося 7 років.
Чого так поспішала українська влада? Тим більше, що обіцянка російської сторони знизити для українського населення ціну на газ від початку була непереконливою. Що дуже швидко й підтвердилося. Отож відповідь така: українські перемовники вочевидь переплутали оренду з подарунком. І не випадково опозиція назвала нову угоду зрадою національних інтересів. Одне слово, малороси вкотре колінкували перед Росією.
Отож нині, замість влаштовувати непереконливий судовий процес над екс-прем’єром Тимошенко, прокуратурі варто було б пильніше придивитися до тих же Харківських угод, до того, що відбувається в літакобудуванні й кораблебудуванні, в інших галузях промисловості, на які поклали око російські олігархи. Складається враження, що одного зовсім не чудового дня, тихо, без галасу змінять жовто-блакитні прапори на трикольорові стяги… Нинішній Президент нещодавно заявив: “Ми збудуємо сильну щасливу Україну”. Звичайно, політики можуть говорити що завгодно — вони, як водиться, за свої слова не відповідають. Але припустимо, регіонали разом із комуністами й литвинівцями таки збудують нехай не таку вже “сильну та щасливу”, але пристойну державу. Та ніколи не повірю, що держава буде українською, про яку мріяли й за яку боролися багато поколінь українців. Якщо Л. Кучма упродовж своєї десятирічної президентської каденції час од часу запитував себе й інших: “Що ми будуємо?”, то В. Янукович знає, що будує: він будує саме ту державу під назвою сильна Україна, в якій дедалі менше залишається українських реалій… Це вже буде не самостійна, а залежна від Москви держава. Російський капітал і далі приватизує українські великі промислові підприємства. Росія тисне на Україну, аби прибрати до рук газотранспортну систему. Те саме відбувається з літакобудуванням — у цій галузі Україна входить до десятки світових держав. Росія стала партнером України в добуванні газу на шельфі Чорного моря, що є на території України. Одне слово, вуха північного сусіди стирчать скрізь на нашій землі, де можна чимось поласувати.
Та чи не найбільша небезпека чатує на українців у сфері гуманітарній, якій не надавав належної уваги жоден Президент України. Уперше за часи незалежності створено Громадську гуманітарну раду при Президентові України на чолі з самим Президентом (таке собі регіональне ноу-хау). Поки що ця рада нічим особливо не відзначилася, хіба що зауваженнями на адресу міністра освіти, науки, молоді і спорту Д. Табачника та заступника голови адміністрації Президента Г. Герман. За майже півтора роки було проведено аж два відкриті засідання гуманітарної ради. Результатів тієї роботи поки що не видно. І, щиро кажучи, мене не цікавить та рада, бо не вірю в її ефективність. Мене цікавить, що там роблять наші видатні поети І. Драч — перший голова Народного руху, другий — комуніст Б. Олійник. Адже нинішня влада ідеологічно, хоч і з різних причин, чужа їм обом. Якщо вони гадають, що можуть вплинути на якесь рішення Президента, то хай краще пригадають давню анекдотичну оповідку: підлеглі прийшли на нараду до начальника кожен з власною думкою, а пішли всі з однією — думкою начальника… Чудовою ілюстрацією до цього анекдота може бути випадок, що стався у Комітеті з державних премій імені Т. Г. Шевченка на початку весни 2011 року. Як відомо, Комітет більшістю голосів присудив престижну премію письменникові Василю Шкляру за роман “Чорний Ворон”, присвячений героїчній і трагічній боротьбі українських селян проти совєтської влади у 20-х роках минулого століття. Коли було опубліковано Постанову Комітету про присудження Шевченківських премій, прізвища письменника там уже не було. Запитання: який сенс існування Комітету, на думку поважних членів якого влада просто не зважає.
І ще одне. На Всесвітньому конгресі українців, що відбувся в Києві 19—21 серпня 2011 року, Іван Драч виступив із промовою, яка дала надію на повернення видатного поета до самого себе — патріота, борця за незалежну Україну. Взагалі запитань до нинішньої влади в наших громадян виникло немало.
Своєрідною відповіддю на ці запитання є Лист до Президента групи інтелігенції на початку серпня ц. р. Автори заявляють, що вони підтримують рішучі кроки голови держави в напрямі розбудови незалежної України і запевняють, що такої ж думки більшість наших громадян. Цим словам можна було б повірити, якби не наростали протестні акції в Україні щодо тих чи тих дій влади.
Не коментуватиму докладно того листа. На думці совєтські часи, коли будь-який захід режиму вірні слуги партії, зокрема й чимало інтелігентів, вже схвалювали. А мені, як завжди в таких випадках, пригадалися гіркі слова Івана Франка: “Чому в нас так много відступників, чому відступництво нам не страшне?”
Далі буде.
