2011 рік, що видався щедрим на пам’ятні події, Юрієві САВЦІ подарував 49-ту персональну виставку, лишивши до ювілейної один крок. Вишивальник із Волині, щирий у розмові й у своїх творіннях, приурочив до Дня Незалежності виставку серії “Штрихи історії України у вишиваному портреті”, яка експонувалася у бібліотеці імені Олени Пчілки. Член волинської ради “Просвіти” знаходить час і на вишивання, яке, за його словами, теж допомагає виявити громадянську позицію.
— Юрію Емануїловичу, з чого почалося Ваше захоплення вишивкою?
— Якось я лежав у лікарні й не мав чим зайнятися. І побачив, як вишиває один хлопчина, підійшов до нього. Він дав мені перший урок: візьми полотно в руки, не верти його, а верти голкою і старайся, щоб позаду менше переходів було. Як економіст, я зразу подумав, що то за технологія, як той хрестик вираховується, зробив серветочку, захопило. А вийшов на пенсію — зустрівся із доктором Блажейовським. Коли побачив його вишивані ікони, не повірив, що можна ниткою такі речі робити. А потім зрозумів: те, що ти хочеш сказати, можна казати просто. Використовуючи символи, треба не тільки самому їх розуміти, а й щоб той, хто дивиться, мав певний інтелектуальний рівень, адже пересічний глядач що бачить, те й відчуває. Я зробив кілька ікон за його ескізами, перша — Юрій Змієборець. Дуже переживав, щоб хрестик раптом не поставити інакше, як у нього. А потім зрозумів, що то навіть важливо — дещо підкоригувати. Іноді колір трошки не такий буває: на те повинна бути гармонія композиційна, кольори не різкі й не мляві. Потому вишив ще кілька ікон, а далі відчув потребу у спілкуванні, у зустрічах із такими, як я. Це вдавалося через Управління культури, Центр народної творчості.
— Ви були знайомі з видатною вишивальницею Ніною Роїк, а на виставці представлена фотокопія її портрета, яку Ви створили. Який її вплив на Вашу творчість?
— У Феодосії в рамках Фестивалю української книги я мав персональну виставку. Герой України, знаменита вишивальниця, легенда Криму, вона у 99 років приїхала на неї. Для мене то надзвичайно важлива зустріч, оскільки ця людина мала й має (навіть після своєї смерті) колосальний вплив на мій світогляд, на моє бачення української культури і вишивки.
— У Феодосії також презентували “Штрихи історії України у вишиваному портреті”? Яка історія циклу?
— Назва виникла на початку 2007 року. Виставка ж дебютувала у бібліотеці Волинського університету. Це була і презентація, й апробація, бо я висловив свою громадянську позицію перед студентами, викладачами, тобто вишивка стала засобом сказати щось інше. І я побачив, що мене зрозуміли. Після того я поїхав у турне. Почалося воно з Чернівців. Далі були Ужгород, Львів, Івано-Франківськ, Канів, Лубни, Миргород. 2008 року я захворів. Тоді пройшло всього дві виставки. 2009 року виставка у Луцьку, у краєзнавчому музеї. Пізніше у Дубні, далі у Сарнах, потім Березно, у Феодосії. Після Феодосії я зупинився у Києві. Серед усіх місць, де я побував із виставкою, особливо приємно було в бібліотеці Сухомлинського. Там звернули увагу на виховний момент моїх робіт.
— Оглядаючи виставку, я помітила, що Вам подобається експериментувати не лише з образами, а й із технікою. Маю на увазі хрестик, яким вишито тло багатьох картин, наприклад, портрет Бандери. Це Ваше новаторство чи відома вже техніка?
— Це моя ідея. Я дуже довго думав, як передати фактуру людського костюма. І вибрав так званий поздовжній хрестик, тобто хрестик, який іде по вертикалі на 4, 5 або 6, а по горизонталі — на 1 (у мене метод не вправо чи вліво, а вверх—вниз). Потім, як прикладеш одне до одного, оте місце, де перехід починається, дає свою лінію, таку собі фактуру.
Я теоретично не вивчав цього, бо технік дуже багато, близько 200. Віра Роїк всі опанувала. А я думаю собі, як краще нитка ляже, навіть не знаю, як називається кожна техніка. Ось на портреті Шевченка я називаю шов, вибачте на слові, “чортзна-що”. Там лінії не прямі, а йдуть овально. Ідею дуже довго виношую, добираю відповідний матеріал, образ, а потім переношу його на міліметровий папір. Переношу вручну, бо комп’ютерна техніка фактично фотографує, а треба ж щось підправити.
У своїх роботах я намагаюся бути лаконічним, переважно тяжію до графічного стилю. Він дає виразність, відкидаються деталі, які відволікають. Намагаюся менше кольорів використовувати. А ось коли візьмеш на комп’ютері фотографію, то одна деталь 10—12 кольорів вимагає від тебе, а це не діло.
— Ідея відродити давні волинські техніки у Вас не виникала?
— Тут я не можу не згадати прекрасну людину, покійного вже Володимира Винничука. Спочатку він не приймав моїх робіт. Казав: ти гарний спеціаліст, візьмися за щось серйозніше, відроди, наприклад, волинський метод вишивання занизуванням. А я вважаю, що занизування — то більше робота для терплячих, то жіноча робота, а в мене душа розхристана. Спочатку ми з ним сперечалися, але я його таки переконав, що важливе не тільки строге слідування традиціям, а й те позитивне нове, яке з’явилося. Вважаю, традиції не сталі. Тож узявся за портрет. Спочатку Шевченка за чужими зразками, згодом вишив Лесю Українку, а потім подумав: а чого я буду за чужими зразками? І почав творити щось своє. Юрченко, Михайльська, Богун — на виставці сорок робіт, але конкретних особистостей трохи менше, бо там є і повтори. Шевченка декілька, Лесі Українки декілька, Чорновола у мене два портрети, Віри Роїк два, правда, на цій виставці тільки одна фотокопія.
— Сьогодні охочий вишивати може знайти все необхідне — аж до спеціальних наборів, де все уже дібрано, — дуже легко. На Вашу думку, наскільки це позитивна тенденція?
— Тут є і дуже позитивні речі, бо масово почали займатися вишивкою, але є і небезпека щодо широкого продажу масових розробок. На початку минулого століття французький король Брокар послав своїх емісарів в Україну, аби шукали, чим зацікавити, щоб відкрити там торгівлю. Емісари вернулися і розповіли про українську вишивку. Так узяли тільки бренд і почали пропагувати “мило”. Ото є тепер явище необрокарщини. Схемки розробляють у Німеччині, Петербурзі, Китаї із однією метою — пропаганда ниток. Вони дадуть схему, напишуть, скільки метрів нитки потрібно, який номер. А ти бери, дурню, купуй і вишивай. Це небезпечно з позицій народного мистецтва. Але люди починають розуміти, що дуже важливо, як вишивати, але набагато важливіше — що і для чого.
Я щасливий, що знайшов себе у вишивці, маю справу до душі. До того ж працюю в “Просвіті”, член її ради, тісні контакти у мене з ветеранською організацією, з Товариством охорони пам’яток. Там є Галина Степанівна Марчук — мій ідейний керівник. Коли В. Винничук технологічно налаштовував, то вона ідеологічно, підказувала образи, ідеї, за що їй вдячний.
Спілкувалася
Юлія ЗАКУТНЯ
