Євгенія СОХАЦЬКА,
Кам’янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка
Скільки голов здобудемо для “Просвіти”, стільки душ скаже, що ця земля Україна, а вони — українці.
Володислав ФЕДОРОВИЧ
Український національно-культурний рух, що має на меті пробудження національної свідомості народу, пройшов наприкінці ХІХ—початку ХХ ст. складний шлях від діяльності нелегальних “Громад” до визнаних царатом культурно-просвітницьких товариств “Просвіти”. Розвиваючись в умовах жорсткої русифікаторської політики самодержавства, цей рух був природною формою захисту українцями свого духовного світу і національної неповторності.
В історії подільської “Просвіти” можна виокремити чотири етапи: перший — 1906—1907 рр., другий — 1908—1914 рр., третій — 1917—1920 рр., четвертий — 1920—1923 рр. Відома спроба відновлення осередків “Просвіти” в роки війни, яка закінчилася трагічно. Гітлерівці жорстоко розправилися з активістами національного руху, а отже, — і з членами “Просвіти”.
Важко переоцінити значення діяльності подільської “Просвіти” з дня виникнення 1906 року й до повного припинення діяльності 1923 року вона постійно працювала в екстремальних умовах: спочатку — імперської, антиукраїнської реакції, потім — нестабільності, анархії, частих змін влади у буремні роки громадянської війни та інтервенції, і, врешті, під постійним прискіпливим наглядом радянських установ ЧК.
Після Лютневої революції у березні 1917 року “Просвіта” в Кам’янці відродилася. Її основне ядро становила здебільшого молодь, давніх діячів залишилося дуже мало. Серед них — К. Солуха, Ю. Сіцінський, О. Пащенко, В. Приходько та О. Шульмінський. Товариство особливу увагу звернуло на народну освіту. Провідну роль у цьому відігравала Олімпіада Пащенко, незмінний заступник голови “Просвіти” у 1917—1920-х роках, голова Повітової земської управи, голова шкільної ради, організатор українського шкільництва, один з ініціаторів заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету (1918), секретар університетської комісії, член Центральної Ради (1917), член Трудового Конгресу (1919).
Невтомною енергією та наполегливою працею кам’янецьких просвітян (О. Шульмінський, О. Пащенко, В. Приходько, Ю. Сіцінський та ін.) постав Кам’янець-Подільський державний український університет (1918 р.) — перша вища школа на Поділлі.
У гетьманську добу (1918) просвітницькі осередки на Поділлі, як і в царські часи, зазнавали утисків і переслідувань. Та все ж вони діяли і підносили свій голос на захист рідного слова. Кам’янецька “Просвіта” одна з перших вдарила на сполох, коли дізналася про наміри проросійських кіл гетьманського уряду оголосити російську мову державною (знайома ситуація, чи не так?) і висловила з цього приводу протест Голові Ради Міністрів.
У березні 1919 року на Поділлі було 203 осередки “Просвіти”, з них 34 у Кам’янецькому повіті. Але анархія, військові дії та часті зміни влади призводили до припинення їхньої діяльності або були малодіяльними. Влітку-восени 1919 року, коли військо Директорії УНР зайняло значну частину Поділля, “Просвіта” пожвавила свою діяльність.
На хвилі свободи друкованого слова, зумовленій Лютневою революцією 1917 року, з’являється перша українська газета “Нова Рада” за редакцією А. Ніковського. Видавало її Товариство допомоги літературі, науці й мистецтву, створене ще до революції. У ній друкувалися Ол. Волошин, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, С. Русова, Л. Старицька-Черняхівська, Г. Чупринка та ін.
Видання було органом Центральної Ради, тут друкувалися її звернення, накази, урядові матеріали. У першому ж числі газети було вміщено Звернення Центральної Ради від 9 березня 1917 року “До українського народу”, в якому маніфестувалося настання епохи волі й національного пробудження поневоленого російським царизмом українського народу й накреслено програму культурного будівництва на найближчу перспективу, зокрема запровадження української мови у школах, судах, урядових інституціях, церкві, земстві та в усіх неурядових інституціях України.
У другому Зверненні (“Заклик”) Ради Українських Поступовців “До українського громадянства” містився заклик до розбудови українського громадянства.
Першочерговим завданням нової Української Держави став розвиток національної освіти та українізація шкіл. Конституційні пропозиції до дій українізації були вироблені на Українському педагогічному з’їзді 7 квітня 1917 року. У прийнятій на з’їзді резолюції зазначалося: “З нового навчального року заводиться в початкових школах на Україні навчання всіх предметів української мовою (виділ. моє. — Є. С.); таке ж навчання заводиться в учительських семінаріях та інститутах; в середніх школах заводяться як предмети і українська мова, література та географія України, а з початкового класу все навчання [вести] на українській мові і щоб забезпечити національні права меншости треба заводити паралельні класи”. Тут же передбачалося створення Центральної Педагогічної Ради при Центральній Раді України. Отож принцип демократичності й рівноправності був одним із наріжних у освітній політиці уряду. Був у резолюції і такий пункт: “Центральній Раді доручити поклопотатись, щоб вороги української школи були усунені з-серед учительства”. Жаль, що подібна резолюція не була прийнята в сучасній Україні після грудневого референдуму 1991 року. Керував процесом українізації освіти очільник Генерального Секретаріату освітніх справ Іван Стешенко. На загальних зборах керівників середніх і вищих шкіл 8 жовтня 1917 р. він проголосив: “Хто проти наших принципів — з тими новій владі України не по дорозі”. У відозві Генерального Секретаріату “Державна мова на Україні” чітко проголошувалося: “…на Україні мова українська є державною” (виділ. моє — Є. С.).
Другим свідченням великої уваги Центральної Ради до українізації громадського життя була увага до діяльності “Просвіт”. Сергій Єфремов писав, що діяльність відновлених “Просвіт” кваліфікується як вияв волі українського народу до державного ладу, до творення порядку у власній хаті. За кілька місяців нової влади в Україні, немов гриби після дощу, з’являється безліч осередків “Просвіти”.
Як факт надзвичайної ваги розцінювалася поява першої подільської “Просвіти” в 1905—1917 рр. у Кам’янці-Подільському. Вона мала 5—7 філій. Подих волі й тяжіння до державно-культурного життя стали стимулом до створення нових осередків на Поділлі. М. Любинський дає їхній перелік. Це “Просвіти” Кам’янецького повіту (Кам’янець, Оринин, Жванець, Боришківці), Проскурівського (Проскурів, Ярмолинці), Ушицького (Нова Ушиця, Дунаївці, Тинна, Привороття), Летичівського (Летичів), Літинського (Літин, Хмельник), Вінницького (Вінниця, Лука-Мелешківська, Селище, Жмеринка, Браїлів, Гнівань, Аптополь), Могилівського (Могилів, Бар, Кудрашківці), Ямпільського (Ямпіль, Рахни Лісові), Брацлавського (Брацлав, Печера, Чуків, Немирів, Стрілочниці, Кордишівка, Кальнишівка, Вороновичі, Кащатяни), Гайсинського (Гайсин, Степашки, Кисляк, Михайлівка, Краснопілка, Мошенне, Могилька), Ольгопільського (Ольгопіль, Ладижин) і Балтського (Балта, Лопулово). М. Любинський висловлює надію керівників усіх регіональних “Просвіт” на проведення Всеукраїнського з’їзду “Просвіт” у Києві з ініціативи київської “Просвіти”. Як уже зазначалося вище, такий з’їзд відбувався 8 квітня 1917 р. Від такого авторитетного форуму просвітяни очікували відповіді на такі питання: бути кожній “Просвіті” окремою чи стати філією повітової “Просвіти”; чи приймати в члени “Просвіти” неукраїнців; яке тепер найближче завдання “Просвіти” — книжкова торгівля, друкування книжок чи лише відкриття читалень та ін.
Знаємо, що кам’янецька “Просвіта” була представлена не лише на з’їзді, а й у найвищому органі української влади — Центральній Раді. Це відомий земський діяч Віктор Приходько і просвітянка, голова української фракції у міській Думі Олімпіада Пащенко. Зі сторінок “Нової Ради” 1918 року не сходить ім’я Івана Огієнка, тодішнього ректора Кам’янець-Подільського державного університету, урочисте відкриття якого відбулося 22 жовтня 1918 р. Знаємо, що постав університет значною мірою завдяки ініціативі свідомого кам’янецького громадянства, зокрема очільника “Просвіти” Костя Солухи, Олімпіади Пащенко і Віктора Приходька. 6 липня 1918 р. відбулося засідання міської думи, яка обрала постійну університетську комісію на чолі з ректором І. Огієнком. Серед її просвітян були: К. Солуха, Ю. Богацький, С. Іваницький, О. Пащенко, В. Приходько, Є. Сіцінський, Г. Чирський і М. Шиян”. Напередодні університетського свята вийшла у світ газета кам’янецької “Просвіти” “Свято Поділля”, присвячена відкриттю “Кам’янець-Подільського державного українського університету. Завдяки кам’янецькій “Просвіті” було відкрито українську гімназію, аби готувати молодь до вступу в університет (тих, хто не мав середньої освіти).
“Нова Рада” повідомляла про офіційне визнання відновленої кам’янецької “Просвіти”, удостоєної високої оцінки просвітнього Центру (київського). Важливою за проблематикою у “Новій Раді” була публікація у червні 1917 року нарису Микити Годованця “На селі” (згодом його автор став студентом Кам’янець-Подільського державного університету). У нім Микита Годованець, тоді молодий сільський учитель, б’є тривогу щодо духовно-світоглядного стану українського селянства. Він констатує вражаючу байдужість селян, несвідомість молодих інтелігентів, навіть ворожість до нових процесів. Виною цього, стверджує Годованець, є недавня політика царського уряду, який “викачав із села корисних для селян у цей час людей”. Першочерговим завданням із поліпшення політико-просвітницької роботи на селі він вважав створення спеціально для села дешевої газети простою селянською мовою. “Треба не тільки розхвилювать села, — треба зламать їх світогляд (виділ. моє — Є. С.) і по вітру розвіять їхні забобони і негайно будувать новий світогляд…”, — писав Микита Годованець у своєму нарисі.
Варто б дослідити, чи пред’являли ці рядки Микиті Годованцю як обвинувачення в націоналістичній пропаганді під час слідства. Мабуть, що так. Бо виголошений 1937 р. вирок відбувати заслання в сталінському ГУЛАГу за участь у “контрреволюційній діяльності” та “контрреволюційній пропаганді” може бути цьому підтвердженням.
І хоча в публікації Микити Годованця “На селі” не згадувалося про діяльність “Просвіт”, проте загальна тональність розмови про потребу і важливість державно-просвітницької роботи була суголосна просвітянському рухові.
На жаль, “Нова Рада” через несприятливі умови припинила своє існування (1919 р.). Але й те, що було видрукувано на її сторінках упродовж усього періоду її існування (1917—1919 рр.) є яскравим свідченням великої уваги Української держави до проблем культурно-просвітницької роботи.
