Михайло ІЛЛЄНКО: «КІНО ПОВИННЕ ФОРМУВАТИ НАЦІЮ»

63345196Наш співрозмовник Михайло ІЛЛЄНКО — український режисер, сценарист, актор, член-кореспондент Академії мистецтв України, член Національної спілки кінематографістів. Натхненник і організатор фестивалю українського короткометражного кіно “Відкрита ніч”. Режисер і сценарист героїчного фільму “Той, хто пройшов крізь вогонь”, який отримав Гран-прі ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю. Деякі кадри для цієї стрічки знімав у Південній Америці, у Кордильєрах, куди дістався на дев’ятиметровій яхті “Купава”. Тож розмову розпочали саме з фільму, в який вкладено так багато зусиль.

— Михайле Герасимовичу, де і коли можна подивитися стрічку “Той, хто пройшов крізь вогонь”?
— Ще не зовсім пройшов (сміється). Виникла ідея показати наш фільм на ІІІ Київському міжнародному кінофестивалі, який відбувся нещодавно. Часу було дуже мало, і група зробила все можливе, щоб підготувати стрічку до показу. Це був єдиний український фільм, який демонстрували на цьому фестивалі. Фактично це був передпрем’єрний показ. Але фільм ще не готовий до виходу на екран, бо багато епізодів треба доопрацювати.
Я не був на цьому показі — не витримували нерви. Ми знімали стрічку чотири роки з великими перервами, аж по півроку, це забрало багато душевних сил. Для мене було передозування несподіванок — і я поїхав, вирішивши, що все, що має відбутися, відбудеться і без мене. Проте глядачі сприйняли стрічку дуже добре — адже саме вони визначали переможця фестивалю — і присудили їй головний приз. Я радий, що нам вдалося зламати ганебну, на мій погляд, традицію, коли на київських міжнародних кінофестивалях першим призом досі не було відзначено жодного українського фільму. Хворобливою гостинністю ми довели себе до такого стану, що скромно стоїмо зі своїм мистецтвом у куточку. А наші глядачі хочуть бачити своїх героїв, тож і реакція була відповідною.
Але фільм потребує доопрацювання. Наприклад, під час демонстрації зникав звук, бракувало сюжетних закадрових шумів, недосконалі комп’ютерні кадри тощо. Усі ці пазли повинні скластися, лише тоді це буде кіно.
— Нагадайте нашим читачам, про що фільм.
— Історія дуже проста, її можна переповісти кількома реченнями. Головний герой Іван Даценко народився в селі, під час війни став пілотом, Героєм Радянського Союзу. Потрапив до німецького концтабору, відтак до радянського, з якого втік. Згодом став вождем індіанського племені на ім’я “Тойхтопройшовкрізьвогонь”. Ця начебто проста фабула дуже цементує нашу розповідь. Тому глядачі нам вибачили недосконалості стрічки й аплодували, бо дуже давно хотіли побачити такий фільм. Перемога на фестивалі була несподіванкою. А тепер на творчу групу чекає цілком сподівана і запланована робота.
— Як довго вона триватиме?
— Роботи приблизно на місяць-півтора. У грудні сподіваємося на прем’єру з долбі-звуком, якого теж не було, бо створювати його довго, а часу було обмаль. А поки що маємо, сказати б, заготовку фільму. Ми показали його тим, хто довго чекав, й автори не мали права змушувати глядачів чекати ще.
— Ви шкодуєте, що закінчилася робота?
— Щоразу шкода прощатися з героями, з якими зріднився. Але врешті-решт треба ставити крапку, бо твір не може бути безкінечним. Для себе визначаю, що мені пощастило вдруге знімати фільм “Фучжоу”. У цих двох стрічках дуже схожі фабули: і там героя життя несподівано кидає з колізії в колізію, а завдяки своїм трішки дивним особливостям він переміг. Тут теж герой переміг обставини, але завдяки іншим якостям.
Думаю, що значна частина симпатій глядача в тому, що ми спрагли, катастрофічно скучили за героєм, ми обезводнені браком героя. В українському кіно це велика проблема. Глядачеві потрібен героїчний персонаж, він “підгодовує”, наснажує. У нинішній непростий час потрібен персонаж, на якого глядач рівнятиметься, за його характером визначатиме якості власної вдачі. Це дуже добре розуміють у Голлівуді. Там героя ліплять із фанери, з картону — з підручних матеріалів. Усупереч усьому. Голлівуд знімає кіно так, щоб воно формувало націю. Це, на мій погляд, дуже правильна позиція. Хоч американці знімають різне кіно — і арт-хауз, і складне, і депресивне, але головне у голлівудських фільмах — герой.
Глядач, гадаю, із вдячністю відгукнувся на сам характер нашого персонажа, на його життєвий шлях. Тож дякую Іванові Даценку, що він заклав генокод переможця. А ми просто використали це у своєму фільмі, адже історія цілком реальна.
— Цьогорічний фестиваль “Відкрита ніч” п’ятнадцятий, можна сказати, ювілейний. Які його підсумки? Що нового з’явилося в українському кінематографі?
— Наш фестиваль нарешті помітили і… проігнорували. Це єдиний фестиваль, який репрезентує тільки українське кіно. Адже ринок давно захоплено, і навіщо цьому ринку якісь українські фільми? А раптом на фестивалі зблисне якась зірка? А якщо ціла когорта? Тоді глядач зрозуміє, що його дурять, кажучи, що українського кіно, сценаріїв, режисерів, акторів нема. Тому ЗМІ фестиваль бойкотували. І це дуже прикро, бо ми вкладаємо в нього багато сил. Результат — хороший, бо і на цьогорічному фестивалі, і на попередньому було представлено фільми, які зачепили глядача за живе. Запам’яталися роботи Юрія Ковальова “Останній лист”, Жанни Довгич “Труси”, “Юлька” Ганни Жуковіної, “Нитка” Дмитра Сухолиткого-Собчука, “Собачий вальс” Тараса Ткаченка, “Рука” Олега Борщевського. Цікавий анімаційний фільм Сергія Нироненка “Гойдалка”, хочеться виокремити молодого режисера-аніматора Дениса Сполітака.
У журі була Марина Врода, яка одержала цього року приз на Каннському кінофестивалі. Ми не змогли поставити її стрічку в конкурсну програму, щоб не збивати з пантелику журі, тому його демонстрували поза конкурсом.
— Цього року фестиваль змінив місце?
— Для того, щоб фестиваль не відбувся, його не пустили на традиційний для нього Андріївський узвіз, хоч раз на рік він там нікому не заважав. А не пустили, мотивуючи тим, що масові заходи після 23-ї години порушують спокій громадян.
Спочатку дуже заплутався шлях між кабінетами, оскільки цим питанням тепер займається не Подільська райдержадміністрація, як раніше, а КМДА. Доки я з’ясовував, куди мені треба йти, які кому листи писати, що в них пояснювати, час збігав. Одне слово, ми перебралися у відокремлену від міста Мамаєву слободу.
— Проте глядачі вас знайшли?
— Знайшли, але втрати були. Багато з глядачів не знали, як туди дістатися тощо. Крім того, цілий день, а потім і вночі йшов дощ, а фестивальне дійство відбувається просто неба. Дощ ущух на світанку, а до ранку залишилось набагато менше глядачів, ніж традиційно це було на Андріївському узвозі. Але кожен, хто залишився, — із небайдужих, бо тієї ночі знайшов у тому показі щось своє. Наприклад, я — доповнення до фестивальної колекції “Відкритої ночі”, яку ми кілька тижнів тому возили в Полтаву. У Полтаві перегляд організував народний депутат України, голова обласного об’єднання “Просвіти” Микола Кульчинський, який, до слова, був ініціатором спорудження в рідному місті пам’ятника Іванові Мазепі. Парадокс: монумент готовий, але його заборонили встановлювати.
Перегляди в Полтаві пройшли успішно, зацікавлених не бракувало. Потім ми побували в Чернігові й у Сосниці на Чернігівщині. Чернігівці подарували нам власні короткометражні фільми, вельми цікаві. У Сосниці, на батьківщині Олександра Довженка, стрічки показали саме на день народження митця. Приймали нас дуже тепло, тож ми розуміємо: наші фільми потрібні людям.
— Чи відчували організатори фестивалю якусь підтримку?
— Нам дуже допомогла фінансово рада меценатів, яку запропонував створити PR-експерт і продюсер Андрій Різоль. Фестиваль відбувся саме завдяки їй. І хоч нас не пустили на Андріївський, ми “проросли” на кількох майданчиках одночасно. Синхронно фільми “Відкритої ночі” демонстрували у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Дніпропетровську і в Запоріжжі на Хортиці. Тож якщо нас заборонять в Україні, знайдемо свого глядача хоч за кордоном.
— Не можу не запитати про яхту “Купава”, на борту якої в навколосвітньому плаванні Ви провели більш як півроку. Де вона тепер?
— Вона в найнебезпечнішому на Землі місці, яке називається Сомалійський ріг. А небезпека чигає не тільки і не стільки від стихії, а насамперед від людей, адже про сомалійських піратів чули всі. Екіпаж, з яким я спілкувався днями, вірогідно, вже зайшов у Червоне море. Хлопці поспішають повернутися до холодів. Хочеться побажати їм попутного вітру, бо дорога ще далека: Червоне море, Середземне, потім Чорне. А Чорне море взимку підступне.
Зараз на борту “Купави” хлопці вдвох: Юрій Бондар і Андрій Зубенко. Яхтсмени, які змінили мене і Валерія Деймонтовича, через півроку плавання повернулися на Батьківщину. Валерій Деймонтович, на превеликий жаль, нещодавно помер.
— Насамкінець традиційне запитання: що зніматимете надалі?
— Років 15 тому я запропонував екранізувати вірш Тараса Шевченка “У тієї Катерини…” і досі не можу пробитися з цією ідеєю. А тим часом за період незалежності жодної екранізації Шевченка не було здійснено, за радянських часів було п’ять чи шість. Як ікона, безперечно, Шевченко існує. Але його персонажі не розмовляють з екрана. Кажу не про цитацію чи тлумачення, а про те, щоб сама “тая Катерина” заговорила до глядача. Вочевидь, мою пропозицію сприймають як передозування Шевченка в нашому кінематографі.
Це буде фільм символічний, розгорнутий у часі, хоч сам вірш невеликий. Планую пригодницьку стрічку і водночас романтичну баладу: доки визволяли з полону Катерининого коханого, трапилося багато чого, зокрема Чорнобиль, тобто починаю з козаччини, а закінчую сучасною Україною, це буде не зовсім реалізм. Пропоную начебто біографічну передмову: хто герої Шевченка. У сюжетній лінії не відступаю від оригіналу, але моя історія не депресивна, а з тонусом, який нам конче потрібен. Після кожного нещастя — пожежі, війни, навали — Катеринину хату, яка була “на помості”,      14 разів відновлювали толокою. Піднімали з руїн, з попелу, з небуття. Якоюсь мірою це історія України.
Благодійний фонд “Велика родина” оголошує конкурс на кращий фільм до 200-річчя з дня народження Великого Кобзаря. Тож планую звернутися туди, бо для того, щоб запустити стрічку в роботу, насамперед потрібні гроші. А таланти й охоту ми маємо — не позичені, а власні!

Спілкувалася Олена ШУЛЬГА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment