* * *
Ми кричали: “Свята!..” —
і молилися їй,
ми за неї боліли й страждали…
Видавалось нам:
той, що попереду, — свій,
він грудьми захистить ідеали…
…Усе тихше — ярінь,
усе далі — луна,
перекуплено душі й мандати…
Українська свобода — путана хмільна,
їй давно вже пора сповідатись.
ЧОМУСЬ
І гордий шелест клятв,
і охкання кишень…
Вожді, апостоли і церемоніали…
Не удостоїв нас увагою цей день, —
та й ми йому ціну не нині склали.
Вузда не дзенькає на слово незручне,
ніхто не лізе з міркою у душу…
Живі чи ні? Світ — мов
крізь сито крижане.
І люди — наче іграшки із плюшу.
День перефарбувань, розбігу та інтриг.
День ґвалтів, що
зігріють кров зів’ялу…
А ми співали той — усенародний — здвиг,
ми звалися чомусь жерцями ідеалу.
* * *
Страшні не вони, бо вони — вороги.
Страшні ті, що друзями звались
учора, а нині здають тебе: гинь…
Завали на душах, завали!..
Гукаєш: “Братове, та ж правда – одна!
А зло вдарить й вас бумерангом…”
І чуєш: луна шепотить імена,
і зрада смердить, наче брага.
Cito
*
Як огранилась культура!
Рвися — не промаж…
Конформізм і кон’юнктура —
вищий пілотаж.
*
І немає драми,
і нема єлею:
як вона із нами,
так і ми із нею…
*
І принесли з собою дух трутизни
та ніч хули…
Вони прийшли забрати в нас Вітчизну.
Вони прийшли…
* * *
Стоока, стовуха на вікнах примула,
і трудяться — шамкають-шепчуть роти…
Стукацька епоха, здається, минула,
але стукачів ще — хоч греблю гати.
Сидять вони вище, сидять вони нижче,
кидаються враз, лиш почують: “Ату!..”
Як черви, підточують душ пахноту
і роблять із цього життя кладовище…
БЕЗ РУПОРІВ
Л. С.
Усі це проходять. Та тільки не разом.
Усіх іспитує життя.
І оди втихають, і глухнуть хорали,
і тільки зітхання-виття
самотнього серця, сповитого болем…
Ревізія сонць і висот.
Лише телефон незрадливо з тобою —
сховав твою правду, мов дзот.
Агов, грізна весно, така нелюдима!
Затоко й дорого, — агов!
Світ переділився очима й дверима
й рече християнську любов.
Агов, депутати із Храму й Притону;
агов, президенти й брати, —
масних декларацій розкидано тонни,
а прихистку не віднайти…
ПРОФІЛЬ ПОВСТАННЯ
Тулумбаси осені – каштани.
Буде страта. Буде біль і жаль.
І ти ринеш у прощальний танець,
розметавши золоту вуаль.
І рвонеться зойк несамовитий
в коливкої ситої юрби…
Це пора востаннє полюбити
і явити лицарку з раби.
І зітерти грим, зірвати маску
і почути, як болить межа…
Б’ють, віщують зміни тулумбаси,
ера спить на кінчику ножа.
СУТЬ
Кінь, що коло цвинтаря пасеться.
Яблука, що продають жінки.
Зело, що розговорило серце.
Пес, що витяг морду до руки…
Не забери, Господи, від вуст моїх
слова Твого.
Світ, що розколовся на контрасти.
День, що забродив і заблудив.
Страх, що знов загонить нас у пастку.
Клич, що раптом душу причастив…
І буде записано:
в ніч, коли Він молився,
ви спали.
* * *
Ось і все.
Дзвонар у дзвін загатить.
Свічі — в ряд…
Не суддя.
Я тільки індикатор
ваших правд.
Сходить сонце — сіро, примусово.
Колотнеч.
Залишаю при собі лиш слово.
Слово-меч.
Може, на оці новітні ґрати
(кажуть, рай).
Може, самотою розривати
свій одчай.
СТЕРЖЕНЬ
Позначені вогнями меж,
ми стали інші,
і чорно-золотий кортеж
крізь наші вірші
летить. Уже нема жалю,
лише зневага.
І те, що я не відмолю, —
як вічна спрага,
як палімпсест, що заховав
нить родоводу…
Летить кортеж поміж заграв,
епоха бродить,
торгує, нівечить, ростить, —
вогненні межі.
Між них — душі гірка блакить:
з графіту стержень.
ІЗ ЦИКЛУ “ОЗНАЧЕННЯ”
*
Різка, і горда, й войовнича,
осколок нетутешніх рас,
куди летиш? куди їх кличеш?
немов батіг їм — твій екстаз.
Хитлива рінь, дощі Господні…
Все піде вглиб, де пам’ять спить,
де, ні гарячі, ні холодні,
арканом ловлять срібну мить.
*
Безпечний світ абстракцій. Ти — на троні.
А ми — в полоні ще, ледь-ледь притомні.
Чи Дон-Кіхоти, а чи Куліші,
клекоче буря в кожного в душі.
Розлом проліг крізь неї тектонічний:
минуле із майбутнім, день із ніччю,
і лет, і бій, і віражі круті…
і за святе — взялися не святі.
* * *
На Михайла — білий кінь,
сто кривавих голосінь.
Я рятуюсь — утікаю, —
не догонь мене — зустрінь.
Прирікала самота
сім печалей на вуста.
Я завчила не відразу
сиву азбуку хреста.
І пророцтва парних свіч,
і тотальність протиріч…
Сколихнеться пломінь-голос —
отже, ти ідеш навстріч.
Ти ідеш, а кінь летить.
І життя — лиш мить, лиш мить.
Бачу: на екрані білім…
Ні, ще рано, душе.
Цить.
* * *
Сон цей ласкавий, сон цей багатий
хай не кінчається:
мама стоїть біля нашої хати
і усміхається.
В білій хустинці, в блузочці білій,
тіла засмагла мідь…
Мама стоїть — і крізь всі заметілі
каже очима: “Приїдь…”
* * *
Пам’яті мами
Луг зелений — аж сміється
(любо-гарно всім весною);
кінь у лузі напасеться,
наговориться з травою.
Скаже їй: “Травичко мила,
так мені потрібна сила…”
А трава прокаже: “Коню,
напасайсь, я не бороню…”
* * *
Я весні дорікнула: — Така ти сумна,
легко впали твої всі колоси… —
І наклала на мене покуту весна,
бо терпіння, сказала, підносить.
Я в терпіння вгорнула свої ночі й дні
і весні посилаю памфлети…
А хтось квітку малює мені на вікні,
білу квітку з чужої планети.
30.VІІІ
Володимиру
Ще нині, ще взавтра —
серпневого сонечка гра;
та голі городи і ниви зітхають: пора…
Ще нині, ще взавтра,
а потім заляже сльота,
і згорбиться місто,
й заплаче, немов сирота.
Ще нині, лиш нині —
а взавтра зламається вісь,
і скаже поблажливо вересень:
“Тільки не бійсь…”
* * *
Співає, і носить намисто,
і варить борщі смачні,
і в хаті у неї чисто,
і діти її несумні.
Та, бачте, є вада: віршує
і має на все погляд свій,
і всі настанови їй — всує,
і спробуй таку — зігрій…
* * *
Чому мені ця жінка так болить?
Чому мені ця жінка — цвях в долоні?
А навздогінці — ревисько погоні,
і луни, обережні та солоні,
й холодна непроглядь обаполи.
Як видивитись німби золоті?
І як запам’ятати віщі знаки, —
коли цей зирк — бездомного собаки,
і два світи між нами — дві клоаки,
і вік, що, як вощана свічка, стік?..
* * *
В печерах самоти пахуче слово спить
і снить мене — оту, яка вже все спізнала.
…А я клянусь юрбі.
З юрби, як із ропи,
виловлює мій день до хліба трошки сала
і труїться…
Й кричить мені про ту
пекучу жінку — втікача-арбітра, —
що душу не пустила в суєту
і виграла страшну — за Слово! — битву.
* * *
“Горличко-голубочко,
пташечко шовкова,
так туркочеш лагідно, —
про що твоя мова?”
“Про весну і літечко,
що минули швидко,
а ген поза стернями
вже і зиму видко…”
* * *
Не май образ на світ цей,
бо він такий, як є:
бере тебе за свідка,
а грає за своє.
Тобі наобіцяє
і слави, і щедрот;
і видасться: йдеш раєм, —
а ти… летиш на дзот!..
А часом — небо чорне,
й не вирватись з облав…
……………………………………
Та скільки ж втіх для тебе
цей світ приготував!
* * *
Лагідні й погідні вересневі дні,
Молоденька осінь каже щось мені.
“Осене, не чую! Ти кажи для всіх…”
А вона сміється — золотий той сміх.
