Марина і Едуард КІРЮХІНИ
Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Коли на Пріорку приходить вересень — оживають дивні образи нашого минулого. Якось по-особливому щемить серце і наводить на сумні, але світлі роздуми про вічне, про сутність існування людини на землі. Ця історична місцинка — народне та національне надбання, бо переплітається з іменами великих творців культури. Ось березовий гай, що в останній свій приїзд в Україну й Київ надав притулок Тарасові Шевченку. Про це свідчать меморіальна дошка з короткою оповіддю про події та хата-музей. А ще 400-літній дуб — під ним любив відпочивати і творити поет. Його необхідно ретельно оберігати й лікувати, щоб уберегти цю святиню. Недалеко дрімає, оплетена виноградом, старовинна садиба-музей художника Їжакевича. А там, десь біля Покровської церкви, живе своїм утаємниченим життям садиба художника Фотія Красицького, виграючи на сонці синіми шибками вікон… Втім, вона потребує невідкладного захисту.
За переказами, близько 1900 року цей невеликий білий будиночок зі старим тінистим садом молодий художник Фотій Красицький придбав у місцевого священика. Відтоді на гостину до нього потяглися визначні діячі української культури та історії: родини композитора Миколи Лисенка, театрального діяча Михайла Старицького, гостював тут і історик Михайло Грушевський, і Леся Українка. Її вабили романтична, затишна садиба, цікаве творче товариство, густий великий сад зі столітніми горіхами і, безумовно, сам господар — молодий, статний, енергійний і талановитий художник. На той час це був досить екстравагантний митець. На даху веранди він ставив мольберт і писав із натури колоритні пейзажі, адже на обрії було видно київську далину.
1904 року Фотій Красицький написав чарівний і неповторний портрет Лесі, один із двох, які були створені за життя поетеси. Коли дивимося на це полотно, крізь пастельно-сірі тони, немов жива, ніжна та незламна душа Лесі розмовляє з нами.
Зберігся родинний переказ про симпатію між Ларисою Косач і Фотієм Красицьким. Дочка художника Галина пригадувала: “Так, батько не раз згадував і розповідав про Лесю. Він був тоді, на початку XX сторіччя, молодим та гарним, на Лесі ж хвороба вже поставила рокову печатку, що й відобразив батько в портреті 1904-го. Вона — тулилася до нього, щоб отримати життєву енергію, що била з нього через край. Його ж вабила її шляхетність, витонченість, наростаюча популярність у мистецькому середовищі”.
Коли восени ви підходите до музею-садиби Фотія Красицького, вас зустрічають мальви і чорнобривці, висаджені біля місцевої школи, — улюблені квіти Лариси Косач.
Якщо відчинити хвіртку й оминути білий будиночок зі старовинною верандою, оплетеною заростями дикого винограду, можна потрапити в сад. Ви йдете стежками, якими ходила поетеса, відчуваєте дивний подих часу і потрапляєте в полон образів минулого, які начебто постають у нашому суєтному сьогоденні. А ось і столітні кизилові кущі, посаджені, мабуть, на згадку особисто всесвітньо відомою літераторкою. Вони дивом дожили до наших днів і кожну нову осінь зустрічають червоними плодами. Свого часу, за переказами сім’ї Красицьких, ці загадкові дерева Леся привезла з гірських монастирів Кавказу, щоб посадити на цій мальовничій околиці. Мабуть, на згадку про своє перебування тут. Недаремно на Сході кизил, дозрілі плоди якого асоціюються із краплинами крові, має сакральне значення.
Утім, останнім часом на Пріорку лютою ордою посунули забудовники-недоброзичливці. Винищують зелені насадження. Закон поки що мовчить. Виникає важливе запитання: “Чому сучасні українці так погано шанують і захищають свої святині й цінності? Які, до того ж, є європейським і всесвітнім культурним надбанням”. Невже це прояви неоколоніального менталітету?
1987 року, на місці, де зараз розташована садиба-музей Фотія Красицького, вже розпочинали будувати шістнадцятиповерхового монстра. Тоді активісти УКК (Українського Культурологічного Клубу) за підтримки ЗМІ організували відчайдушний спротив і допомогли нащадкам Фотія Красицького зберегти садибу від знесення. Активіст УКК Григорій Міняйло (нині покійний) ліг під трактор, коли той прямував на Лесині кизили та мистецький будиночок із досить великою охоронно-меморіальною дошкою відомого художника. До речі, Фотій Красицький — онук сестри Тараса Шевченка, Катерини.
Під час війни 1943 року до Фотія Красицького прийшли гестапівці й нав’язливо запропонували намалювали великий портрет Гітлера у повний зріст. Старенький художник відмовився. Над ним жорстоко знущалися, били. Але він виявився незламним, як свого часу Леся Українка. Після цього випадку він уже не зміг піднятися, не дивлячись на величезні зусилля свого друга, ще царського лікаря, місцевого світила Ященка.
Щоосені опадають криваві сльози вікових кизилів, цих суворих охоронців, які залишила після себе Леся Українка. Вони свідки багатьох легенд і таємниць.
