«РУССКІЙ МЄДВЄДЬ» З КОЗАЦЬКИМИ ВУСАМИ

piddubn_f_2Малописьменний селюк, котрий із розділових знаків знав лише крапки, що вже говорити про знання етикету, — аристократам як рівним подавав у вітанні два пальці для потиску, зводячи їх із розуму тим нечуваним нахабством.
Ведмідь, що трощив у щирих обіймах кістки і позбавляв зубів — коли груба, безтямна сила починала клекотіти у нім, як розпечена лава… неприборкана, некерована, пекельна.
Незгідливий упертюх, якого нікому й ніколи не вдавалося спокусити грішми, хоч би й усім золотом світу — за одну лише пропозицію щедро оплаченої поразки міг у сліпій люті скрутити антрепренера в баранячий ріг або й у менш вишуканий спосіб витрусити душу.
Таким назавжди увійшов він, Іван Піддубний, людина з гордим званням “чемпіон чемпіонів” у світову історичну пам’ять. І той стереотипний образ міцно стримить у ній, немов цвях-двохсотка, що його “в косичку” любовно “заплітав” український силач. Однак, менше того, навіть у цьому стереотипі не припиняє битися любляче, ніжне серце. С а м е  в о н о нестерпною солодкою мукою переповнювало все його єство, коли бачив тоненьку зворушливу дівчинку-гімнастку, що пурхала метеликом під куполом цирку. С а м е  в о н о нерозважно змусило непереможного Вернидуба зректися забезпеченого життя в Америці, бо там, бачте, все не так, “навіть бузок не пахне”, і повернутися в голодну Україну. С а м е  в о н о засвітило генетичною пам’яттю гарячу козацьку кров, коли побачив запис “русский” у своєму паспорті нового зразка, с а м е  в о н о нервово водило його рукою, коли виправляв у “краснокожей книжице” оту “історичну погрішність” — не міг же не знати, що за таке право залишитися українцем може накласти головою навіть він, людина, якій свого часу в екзальтованому захопленні світ кидав під ноги квіти. Звісно, знав. Але нічого не міг вдіяти з ним — нерозважним, довірливим і вразливим…

Марія КУЧЕРЕНКО

“Батько на тебе гніваються, казали, що ти дурень, і погрожували поламати голоблею всі ребра”, — писав із дому, з Красенівки, брат. Кожному, хто хоч раз бачив ті стопудові козацькі кулаки, стало б спекотно при самій згадці, однак Іван і бровою не повів — надто вже багато було поставлено на карту, щоб хтось міг збити його з того шляху, навіть батько. На той час він вергав мішки у порту Феодосії і мріяв про мандрівний цирк. Як свята чекав його появи. Знав — може не згірш м’язистих циркових силачів придавити під собою суперника, бо був із могутнього козацького роду, в якому ходили проти турків та польської шляхти, в якому гнули бикам роги і підкови, як житню стеблину (дід-силач прожив 120 років, батько до старості заввиграшки кидав п’ятипудові мішки на віз). Однак розумів, як йому бракує хоча б основ борцівської техніки. Перші уроки засвоїв від курсантів морехідки, з якими познайомився у трактирі, тим часом не пропускаючи жодного виступу пересувного цирку з його “чемпіонатом” борців. Невдовзі в одному з таких гастролей і проб’є зоряний час одержимого славою селюка (щоправда, на той час Іван Піддубний уже здійснив свою невелику кар’єру прикажчика у вантажній конторі).
1896 рік. Перші Олімпійські ігри в Афінах. А у Феодосії — гастролі пересувного цирку Бескоровайного. Все місто збуджене чеканням. Усе місто вихлюпує на вулиці, вітаючи життєрадісно-балаганну ходу циркових артистів, а серед них — борців, могутніх, рішучих, сповнених куражу, один вигляд яких викликав у веселої юрби крики захоплення. То були справжні професіонали, однак їхні виступи, звісно, щоб привабити щонайбільше містян, мали характер шоу. Це було свято життя, чи то пак його тріумф, де міг помірятися силою кожен охочий до бійки здоровань. Щодня Іван ходив на виступи борців, уважно стежачи за їхньою технікою боротьби, аж поки сам зважився на двобій. Цирк ревів і зіскакував із місць, намагаючись простежити “все, до кінця”, коли раз за разом, без особливих зусиль перемагав нікому ще не відомий відчайдух. Хіба що окрім одного разу — окрім бою внічию з російським чемпіоном, родом із Волині, Петром Янковим. Надалі, з того часу, як пішов разом із цирком, жодного разу не дозволив перемогти себе, заслуживши стараннями газетярів цілу низку страхітливих епітетів.
А він, “цей безжалісний велетень”, і справді, як “дикий звір” ревів із болю, рвав своє серце на шматки, тримаючи на руках найдорогоцінніший скарб свого життя — крихітну повітряну гімнастку Машу Дозмарову, що зірвалася просто на його очах із самого циркового купола. Здається, ніхто в світі не бачив такого несусвітнього розпачу, як розпач цього могутнього чоловіка, котрий наводив жах на численних суперників, при вигляді бездиханного тіла своєї дівчинки-метелика. Ніхто навіть не здогадувався, у якій непритомності душі він перебував після тієї втрати — зіщулений, зіжмаканий нестерпним болем, лежав предовгими днями, підібгавши під себе ноги, і сліпим поглядом обмацував стіни. Не їв, не пив, лише тихо стогнав крізь стиснуті зуби, як поранений звір у лігві. Напівпорожній готельний номер став для нього кам’яним мішком відчаю, з якого, здавалося, немає рятунку, однак ніхто не міг взяти на себе хоробрість зазирнути до нього, аж поки він сам не прийшов до тями і заявив про свій намір повернутися додому, до землі, до плуга. І тут, в останню мить, доля зробила карколомний пірует: Атлетичне товариство аристократів Петербурга запропонувало відстояти честь імперії у Парижі. А невдовзі надійшло й офіційне запрошення зарозумілої від останніх спортивних перемог Франції на світовий чемпіонат із французької боротьби — воно й стало таким вчасним порятунком. Іван Піддубний був одним зі 130 найкращих борців світу, запрошених у Париж. Одним із найкращих, однак, схоже, найлютішим від ще зовсім свіжої втрати. Правила чемпіонату були дуже суворі: одна поразка не давала змоги продовжити подальше змагання на борцівському килимі. Окрім фізичної сили, потрібно було неабияке, просто-таки віртуозне володіння технікою боротьби. Для того мав чудового тренера Ежена де Парі. Іван кілька місяців тренувався до сьомого поту, засвоюючи тонкощі французької боротьби. І доля винагородила його за працю — 11 перемог над наймогутнішими суперниками світу. Париж гарячими оваціями вітав “гордість Російської імперії”. Увага Європи була прикута до його численних перемог. Однак на кону стояла Франція — ініціатор чемпіонату. Вона не могла вийти переможеною у тій запеклій боротьбі, що її несподівано для всіх очолив Іван Піддубний, мала будь-що зберегти першість. Тому навіть усім очевидне шахрайство колишнього м’ясника, кримінального авторитета Рауля Буше, коли той перед виступом натер тіло оливковою олією, не зупинило французьких суддів — вони оголосили перемогу Франції. Усі апелювання Піддубного до суддейства були безуспішними. Слизький француз зміїно вислизав із рук, а судді не посоромилися назвати шахрайство “красивим і вмілим уникненням силових прийомів суперника”.
Однак Раулю Буше таки не вдалося вислизнути з рук козацького сина — уже через рік Іван Піддубний покарав шахрая. І то нещадно, жорстоко. Знесилившись від віртуозних прийомів “російського” борця, Рауль молився Богу, аби судді вчасно зупинили його суперника. І мабуть, нюхала б його французька душа сірку, якби не суддівська воля. Глядачі з передніх рядів допомогли суддям відтягти засліпленого люттю Піддубного від напівживого француза, однак останньому довелося простояти раком перед усім світом під 130-кілограмовим переможцем. З того часу Раулем Буше заволоділа нав’язлива ідея будь-що позбутися свого суперника. Йому, кримінальному авторитету, не було проблемою організувати вбивство.
На паризькому чемпіонаті 1905 року, ще задовго до його завершення, на Івана Піддубного вже чекали замовні вбивці. Організатори чемпіонату, вирахувавши, що “російський” борець виходить у змаганнях на третє призове місце, вирішили дати грошову нагороду тільки володарю першості, таким чином збільшивши єдину премію до 5 тисяч франків. Однак не сподівалися, що Піддубний відвоює першість і забере увесь приз. Здавалося, саме провидіння тоді шепнуло йому у вухо: “Рятуйся!” І він не пішов після перемоги за куліси, де на нього вже чекали, а змусив винести гроші й пальто прямісінько на арену. Буше так і не вдалося реалізувати свій план: коли він відмовився платити кілерам за невиконану роботу, йому просто проламали голову.
Конкуренція була неймовірно жорстокою і брудною. Словом, бої без правил. Піддубного намагалися здушити за горло, зламати хребет, видавити очі… однак схопити за козацькі вуса було надто ризиковано для суперника. О, тоді в нього вселялося сто чортів, тоді в нього кров спалахувала в жилах! Усі знали — Піддубний ні під ким не прогинається. Казав: “Ляжу під того, хто покладе мене”. Ще всім у пам’ятку був урок честі, який непоступливий борець дав директорові цирку за контракт, укладений за його спиною, — тоді він від усієї душі відлупцював пройдисвіта, змусивши з’їсти злощасний договір про поразку. Його груба сила наводила жах. Що далі, то менше знаходилося охочих позмагатися з “чемпіоном чемпіонів”. Виклик приймали виняткові відчайдухи. Російська імперія тріумфувала. Тисячні натовпи у дикому захопленні вітали Івана Піддубного, гордість Російської імперії. Франція, Британія, Німеччина, Італія, Алжир, Туніс… Публіка обожнювала свого кумира не тільки за саму боротьбу, а й за кураж, дивовижну артистичність та безпосередність. Ті міста, де доводилося бувати всіма визнаному світовому чемпіону, були обклеєні його портретами. Однак 1910 року Іван Піддубний залишає борцівський килим і повертається в рідне село. Він набив ущерть батьківську скриню золотими медалями — результатом своїх численних перемог. Та найдорожчим його скарбом була лютеція — шовкова стрічка переможця світового чемпіонату 1905 року (уже на схилі літ, страждаючи від нестерпного голоду, він продав медалі, але стрічку зберіг).
Івану Піддубному йшов 39-й рік. Саме розквіт його феноменальної сили. Іван Максимович купив на зароблені гроші 120 десятин землі, побудував два млини, щедро обдарував землею родичів. А потім одружився, позаяк давно вже мріяв про родину, дітей. Дружина була йому до пари — потужна, до ста кілограмів ваги. Проте Піддубний виявився нездатним до ведення такого великого господарства, через якийсь час цілком розорившись, він знову повертається на циркову арену.
Ішов 1920-й рік. Україна була занурена у криваву братовбивчу війну. Гастролі стали вкрай небезпечними. В одному зі своїх циркових вояжів Піддубний помилково потрапить за так званий антисемітизм, а конкретніше — за підозру в єврейських погромах, у підвал для смертників одеського чека. Цілий тиждень борець зі світовим ім’ям стоятиме по пояс у крижаній воді, чекаючи на розстріл. Коли чекісти визнали свою помилку і відпустили додому, він не застав дружини — втекла з іншим, прихопивши всі його медалі. То був надто жорстокий удар непереможному борцю, удар “під дих”. А потім — тривала депресія, від якої ледь не закрили до божевільні.
Коли прийшов до тями, нова влада запросила його до Мосдержцирку. Він прийняв запрошення, проте у Москві почувався незатишно. Невдовзі під час гастролей, познайомившись з дівчиною, що так нагадувала йому перше трагічне кохання, Піддубний полишить галасливу столицю і, одружившись, оселиться в Єйську на березі Азовського моря. Тут, у маленькому провінційному містечку, і зустріне старість. Проте старість — відносне поняття для борця світової величини. Його організм, за медичними висновками, був на 15 років молодший реального віку. Уже далеко за 60 Іван Максимович міг самотужки підтягти баржу до берега, зачепивши її за ланцюг, тоді як з нею не могли впоратися з десяток рибалок. Він усе ще багато їздить по країні з так званими почесними виступами, демонструючи свою феноменальну силу, бере участь у парадах на Червоній площі. Коли одного разу Піддубний, не маючи як переодягтися, бо забув ключі в готельному номері, вийшов на московську вулицю в самому цирковому трико, міліція не тільки не чіпала його, а й повсякчас віддавала честь. До нього проймався повагою і “батько народів”, навіть розпорядився нагородити 1938 року Орденом Трудового Червоного Прапора. Та й під час німецької окупації Іван Максимович не залишився без опіки: німецький полковник, колишній борець, з великої пошани до старого чемпіона персонально відвідав його і запропонував безбідне життя у Німеччині, а коли борець відмовився, то забезпечив добрим пайком, прилаштувавши завідувачем більярдної. Казали, Піддубний дозволяв собі небезпечні як на окупацію дивацтва — полюбляв прогулянки містом у начищених до блиску черевиках зі скрипом, у новому костюмі з Орденом Трудового Червоного Прапора на лацкані, і окупаційна влада дивилася крізь пальці на ті витівки.
Однак після війни, після усіх “з’ясувань” зі СМЕРШем, його бачили вже занедбаним, сердитим буркуном, у латаному-перелатаному піджаку і стоптаних черевиках. Маючи ще досить міцний як на свої роки організм, колишній борець, якому колись аплодував світ, неймовірно страждав від недоїдання. Не раз сідав писати прохального листа до Ворошилова, аби розпорядилися з додатковою пайкою хліба, та так і не дописав… Дружина, сама страждаючи від голоду, намагалася підкласти чоловікові свою пайку — а раптом не помітить. Після смерті Марії Семенівни він геть осунувся, був радий старим черевикам, а ще більше мисці пісного супу від сусідів. Іван Максимович помер на 78-му році життя. Прожив зовсім коротке як для його могутнього козацького роду життя. Коли ховали всім містом, не було де взяти костюм.
Тільки після згадки Бі-бі-сі про непереможного борця схаменулися, згадали про могилу. Ледь знайшли у траві, обкосили, поставили гранітний пам’ятник і написали: “Здесь русский богатырь лежит”. Навіть після смерті відмовивши чоловікові у найсвятішому — бажанні бути самим собою… бути українцем. Але ж за те право його ледь не згноїли в підвалах НКВС, коли мав зухвальство власною рукою виправити у паспорті національність “русский” на “українець”, а потім ще й вимагав — рідкісний приклад зухвальства! — заміни паспорта “на правильний”. Коли ним, “оголтєлим націоналістом”, зайнялося НКВС, навіть світова слава не врятувала від катування — все вимагали віддати золото і долари. Та де він мав те взяти? Повернувся з Америки з одним залізним чайником і численними перемогами, позаяк перед ним, аби зостався, було поставлено вибір: якщо залишиться — слава і забезпечене життя, якщо поїде — ані цента не отримає. Так і залишився півмільйонний статок в американському банку. Можливо, не раз Іван Максимович згадував про той фатальний вибір… І коли не застав “розкуркулених” родичів — усіх вивезли в голодний Казахстан, вперед відібравши все ним самим і зароблене; і коли його могутнє тіло лихоманило від тяжких опіків, отриманих у катівнях НКВС; і коли останні роки лежав геть знесилений від голоду… Ні, не про нього стара як світ сентенція про шанс, що стукає у двері тихо — на відміну від спокуси, — і тільки раз. Він зігнорував усі спокуси світу — усі, окрім Перемоги, а коли шанс гатив кулаками у двері, — просто не відчинив. Упертий до біса був чоловік, хмільної козацької закваски. Якщо й “русскій мєдвєдь”, як нам безапеляційно доводять за правом “старшого брата”, — то з українськими вусами — не дай Бог ворогові смикнути! — і українським серцем. Отож цілком очевидно: якби тоді відчинив двері шансу, — була б зовсім інша історія… і не про нього…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment