ДОПОКИ ЩЕ Є В НАС ВІТЧИЗНА І ДНІПРО

(Іван Світличний без часових кордонів)

Тарас САЛИГА,
професор, м. Львів

Закінчення. Початок у ч. 40 за 2011 р.

Іван Світличний, як бачимо, по-іншому оцінював М. Рильського, приблизно в тому ж ключі, як у “Феномені доби” Василь Стус трактував П. Тичину. І Стус, і Світличний героїчно, не для “гонорового показу”, не демонструючи продемонстрували яскраві уроки своїх яскравих життів, то, очевидно, здобули моральне право на власний оцінний максималізм. Максималістські вимоги до себе, зрозуміло, диктують такі вимоги й до іншого — до громадянської і творчої поведінки.
У його “Воскресінні Бояна” живе збірний образ поета, який, як висловився Яр Славутич, не відходить “ні на мікрон від державного компасу”, що ніколи не має (бо не сміє мати!) “суперечности з дійсністю”, вливаючи відрами “сиропи дозовані” в свою творчість. Розгніваний на таких Боянів, що “піднімаються з попелу Феніксом”, поет саркастично звертається саме до них, новітніх українських Гамлетів”. “Допоки ще є в нас Вітчизна й Дніпро // І мужність римується з благонадійністю, // А скальпель вогненний — з чорнильним пером — // Не буде ніколи Парнас вам Голготою, — // Даремно ви прієте і тремтите. // Відкрито і мужньо цілуйте пантофлю, // На ліру за вами довічний патент. // До чорта усі пересуди й опінії! — // Твердий, як багнет, і прямий, як декрет, // Затвердлий гудрон генеральної лінії. // Вперед же, Бояне! Бояне, вперед!”
До “воскреслого” радянського Бояна (ним може бути будь-хто з проданих радянських письменників) приходить Шевченко як Совість, як уособлення творчого Сумління, Честі народу. Приходить і судить.
Приходить суддею,
приходить Апостолом
І пробі! — Бояна за барки бере.
— Ти що, недовірку,
ти, покручів виплоде!
Медальної слави,
як манни, забаг?
Небесного лакомства —
панства великого?
Чи гострий язик
тобі не по зубах?
Ґвалтовнику музи!
Ганьбо мого роду!
Пощо ти для втіхи
сановних ґорил
Орлинії крила обтяв об колоду
І жвакаєш січку
з порубаних крил?
Особливе місце в поетичних інтерпретуваннях літератури посідають варіації на тему Гамлета. Це ті художні речі, якими поет утвердив себе “на посаду” сатирика-інтелектуала, з якої ніхто і ніколи не зніме, бо тут може бути тільки Іван Світличний. Він, наприклад, “розклав” образ Ґетевого Мефістофеля на окремі складники-характери, що уособлюють собою фюрерські типи і типи радянських вождів і вожденят, утворивши таким чином унікальний цикл “Мефісто-Фавст”.
І цього циклу, і всіх інших літературних пародіювань, і навіть певних жанрових (і не тільки жанрових) містифікацій у творчій практиці І. Світличного, мабуть, не було б, якби він за складом таланту не був аналітиком, професійним вченим-літературознавцем. Він надзвичайний знавець поетичних жанрів, зокрема сонета, а саме тієї його специфіки, що стосується українського тюремного чи в’язничного жанрового “обличчя” сонета, генеалогія якого пролягає крізь матерію сонетів І. Франка, В. Яніва, Б. Кравціва, М. Ореста, В. Чапленка. Простеживши сонетну еволюцію і своєрідну поетику його строф, яку успадкував І. Світличний, базуючи її на нашій національній поетичній основі, Ігор Качуровський твердить, що український тюремний сонет (не без “заслуг” Світличного) став надбанням світового сонетного досвіду. Ось, наприклад, його сонет “Тюрма”:
В тюрмі, за ґратами, в неволі
Мені приснилася… тюрма.
Але не ця. Ні ґрат нема,
Ні варти. І всього доволі.

І світ — ідилія сама.
І люди — стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа.
Образний антураж: “тюрма”, “ґрати”, “неволя”, “варта”, “кокарди”, “стовпище моголів” тощо — це майже усталена мова уярмленої української людини і, без сумніву, всього народу, що прагне волі. Авторами таких “світоглядних”, “політичних”, “тюремних” чи “ґратованих” сонетів судилося бути поетам із “замкнутих” чи “незамкнених” тюрем, себто українцям, бо така їхня в’язнича доля, їхня історія та їхнє споконвічне прагнення волі, свободи: “І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі. // Хтось невидимий ізбудив // Світ Калинцевих візій-див, // Драчеві клекоти і хмелі, // Рій Вінграновських інвектив, // Чаклунство Ліни, невеселі // Голобородькові пастелі // І Стусів бас-речитатив. // Парнас! І що ті шмони й допит? // Не вірю в будень, побут, клопіт — // В мізерію, дрібнішу тлі. // Вщухає суєтна тривога. // І в небесах я бачу Бога, // І боже слово на землі”.
Безкомпромісність, самокритика, докори собі самому, своїй поведінці і своїм провинам, тобто сумне продовження сатири, якою намагалися вилікувати націю Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк, але нація і далі не прозріває, залишається сліпонародженою:
Самі собі будуєм тюрми,
Самі в них потім живемо,
Самі себе стережемо.
Вже тюрем — тьма,
а в тюрмах — юрми.

А ми — нічого. Женемо
За муром мур, за муром мур…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вже й ми — не ми…
“Камерні мотиви” поет закінчує “Сонетом вдячності”. Жодним тюрмам не зламати козацького духу та шевченківської віри. Хоч би як жорнували український народ кремлівські жорна, він усе ж змобілізується на чин до волі: “Що буде з того? Кремінь волі? // Чи слина і квиління кволі? // …Буде щось. А — буде! // Ні сліз, ні ремства, ні огуди, // Ні роздратовання, ні зла… // І слава Богу, що сподобив // Мене для гарту і для проби, // На згин, на спротив і на злам”. Мова, свобода слова, демократія поведінки для Світличного — кисень життя. Коли ж ідеться про мову, він не втомлюється іронізувати, карати своїх супротивників афористичними “ударами”: “Потрібен Київ без’язиким! // Як язикатим — Соловки!”. І. Світличний — свободоносець. Він нездоланний у виборі своїх вчинків. Він несе “свободу в суд за ґрати”, її від нього “не забрати і здохну, а вона — моя”. Він стоїть на своєму: “Судіть мене. Судіть без знижки, // Судіть — я винен — хоч до “вишки” // Мене, а заодно й себе”.
Олексій Неживий сьогодні справедливо наголошує, що Іван Світличний, “ставши неперевершеним літературним авторитетом, наставником талановитої творчої молоді, він став і сполучною ланкою між Східною та Західною Україною, між культурними діячами історичної батьківщини й української діаспори”. Ті, кому він до ув’язнення був наставником, у наведеному сонеті “Парнас” уже іменуються як духовні побратими, вони уособлюють молоді дужі сили, які бережуть “звичаї отчі”, не випрошують свободи, а стали на прю за неї.
Довершений сонет, як висловився його дослідник і практик Дмитро Павличко, “досконалістю форми принаджує, мов літак, мобілізує душу небезпекою польоту, спонукає думати про важливі небуденні речі, залишає в свідомості сліди подивування тим, що за короткий час так багато простору можна подолати”. Звичайно, такої досконалості форми і такої його наповненості небуденним змістом також прагнув Іван Світличний. Як йому це вдавалося, можемо побачити на його “одописних” сонетах. Майже всі вони комусь присвячені: В. Симоненкові, Н. Світличній, С. Мамчурові, П. Заливасі, Є. Сверстюкові, В. Стусові, В. Петровському, М. Брайчевському, Г. Севрук, Л. Світличній. Його сонети, як і ледь не вся його поезія, мають конкретних адресатів. Наприклад, “Випадковий сонет” поет посилає самому сонетному жанрові, а “Верлібр” — неримованій формі поезії, “Класичний вірш” — класичним нормам версифікації. Є в нього сонети, які він “заадресував” персоніфікованим образам-поняттям — Відчаєві, Жалісливості, Свободі, Самоті, Провині, Мовчанню, Вдячності, Душі тощо.
Євгенові Сверстюку поет присвячує сонет-послання, в якому інтимність розмови є свідченням великої між ними духовної дружби, побратимства: “Євгене! Де ти там, Євгене? // Агов, сусіде! Озовись! // Якщо не в двері, то — як мисль — // По древу, крізь вікно, й до мене. // Що варта? Плюнь і одвернись. // Зневаж її. То ж гидь, гієни, // То не для тебе й не для мене. // Вона — мана. Тож не барись”. Присвяту В. Стусові написано у подібній ключовій інтонації, де слово з приматом у ньому емоцій поваги й любові до конкретної особи переходить у гнів до її супротивників: “Коли твій вистражданий злочин — Твоя окрадена любов, Тоді нехай в чаду обмов Ганьблять тебе ганьбою збочень, Відступництва, і зрад, і змов, — Той чорний суд тобі ніпочім. І ти в пусті й холодні очі, Як в прірву, глянеш знов і знов. І будуть глузи, глум, погорда — Тобі найвища нагорода, — І ти, на проби й гарт готов, Крізь всі мордовії й сибіри Нестимеш гордо світло віри В свою незраджену любов”.
Радянська тюремна каторга розлучала політичних однодумців, але розлучала їх тільки географічно, роз’єднувала їх колючими дротами. Відбуваючи фабриковані судові вироки в різних місцях “необъятной родины”, дисидентство ще більше єдналось, гартувалось і між собою гуртувалось, духовно кріпло та браталось часто завдяки унікальним винахідливо-хитрим формам епістолярію, віршовим посвятам тощо. Листування між ними відбувалося не за мотивами “правил гарної поведінки”: себто, “ти мені написав листа, а я повинен відписати”, — не з обов’язку чемності, а з поклику душ, із потреби духовного спілкування, з братерської вірності та громадянської солідарності. Якщо, скажімо, Василь Стус пише листа до Івана Світличного, то його диктує внутрішня потреба, він не соромиться відверто “сентиментальної” лексики, аж навіть “пестливого” тону розмови, бо це швидше не лист, а сповідь, розмова сердець: “Добровусе моє сонечко, сервус новорічний Тобі! Часто згадую Тебе після тієї феєричної зустрічі1, яка ніби наснилась — та й годі. Лишилася усмішка, літепло її, що й досі плаває — без тіла, але тим викінченіше. Втім, зізнаюся, що від самоти і довгого чекання я вже, здається, скоро посвічусь. Але рятує від самоспалаху — думка, що там — Батьківщина. За межею. Там, лівіше серця. З горя молодого сосна стриміє в небо, ніби щогла. А Бог шепоче спрагло: аз воздам. Хотів би, друже, обчитати Тебе надовкруж — елегіями, стихами, але ще жди-пожди. Тож — не зови мене, не клич мене. То не по-чесному, благаю. Тебе — у радості вітаю я. Тебе — і в горі я вітаю”.
“Ґратовані сонети” Івана Світличного своєю тематикою “не зациклені” на тюремно-невольничих мотивах, вони часто, сказати б, поза межами ґрат, на волі. І це природно, бо ув’язнена людина живе й іншими почуттями — медитативно-інтимними, ностальгією за безпосереднім спілкуванням з природою тощо. Ось як звучить інтимний сюжет в Івана Світличного: “Ти всім, чим лиш могла, була мені: Була Великоднем і буднем, Гарантом “будем-перебудем”, Була росиною на камені І каменем — твердим корундом. А руки, тугою заламані, — Немов чаїні два крила мені Над дуроломом велелюдним. Була зигзицею і Ладою, Живицею на рану, владою — Єдиною на вся і все. І ким Тобі — не знаю — бути ще, Коли круте житейське нуртище Нас чорториями несе”.
Не відкриття… Інтимна, любовна, еротична (кажіть, як хочете) тема для жанру сонета стара, як його форма. Неначе й нема потреби згадувати зараз книгу Данте Аліг’єрі “Vita nova” чи Франческо Петрарку, який присвятив Лаурі понад триста сонетів, або говорити про сонети Лопе де Веги, В. Шекспіра, Дж. Мільтона чи інших світових майстрів жанру. Але в контексті роздумів про сонет Івана Світличного така згадка напрошується, по-перше, тому, що для нього класичний, світовий досвід художнього творення був його біблією, а по-друге, добре знаючи цей світовий досвід, він прагнув вийти за його межі й сказати щось своє уже в умовах іншої суспільно-духовної конкретики.
Так само традиційною, із засягами давноминулих століть є в сонеті тема природи. Ось його сонет із мотивом пейзажу: “Армада вітру вщент з розгону // Засилля снігу розмела, // Басистий грім трубить зі зла // Нецензуровані резони. // Зелена оргія зела! // Повсталі трави рвуть гудрони. // Гряде, змітаючи кордони, // Ординська армія стебла. // Руйновище снігів і льоду // Враз перекинулось на воду — // І ходу, ходу до Дніпра. // А сонце стало серед неба, // Нещадно смалить. Так і треба. // Пора оновлення… Пора!”
“Без критичної спадщини Івана Світличного, — твердить Іван Дзюба, — неможливо скласти повне уявлення про літературне життя 50—60-х років, як і неможливо по-науковому вивчати літературний процес цього періоду”. Якою, скажімо, відважною була дискусія з питань соцреалізму, що велася саме тоді, коли І. Світличний почав заявляти свої антисоцреалізмівські погляди. А праці Л. Хінкулова, М. Равлюка, Л. Санова, М. Шамоти та їм подібних авторів з їхньою одвертою ортодоксальністю й породжували проти них фаховий опір. “Новими хоробрими” ставали В. Іванисенко, І. Світличний, І. Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Є. Сверстюк. Саме в цей час і з’явилася книга І. Дзюби “Звичайна людина чи “міщанин”, що стала відвертим викликом догматичним оборонцям соцлітератури й уроками критичного думання для інших.
Іван Світличний як літературознавець і критик мав своє поле обробітку. Він полов бур’ян, що проріс у літературі 50—60-х років ХХ ст. Із авторів з відзнаками офіційного авторитету, твори яких потрапляли під його критичне перо, Світличний знімав усталені табу, нехтував зірочками наносної соцреалізмівської “слави”, часто переводячи цих авторів у ранг рядових учасників літпроцесу, а то й на щаблі письменницького аматорства. Проте його нищівні оцінки ніколи не були лукавими, хоч і сповненими іронії та гротеску. Це була його позиція. Усе відбувалося на адекватному рівні до ідейно-естетичної вартості твору. Іван Світличний — унікальний майстер іронічних висловів. У нього іронія присутня і в літературознавчих та мовознавчих текстах, і в поезії. Його витончена насмішка та глузливість, що приховані за образами інакомовлення, завжди влучають у ціль. Часто його висміювально-іронічні антифразиси переходять у сатиру: “…як злидня-свинопаса Коронуватимуть на трон І бидло стане паном. Маса Наїсться хліба, сала, м’яса, Тож буде правда і закон”.
Атмосфера ренесансу шістдесятництва вимагала різноаспектної стилістики в підході до тих фактів та явищ, що в цьому часі домінували. У полі його зору були твори молодих творчих адептів, що оновлювали літпроцес. Ідейно-естетичну модернізацію цього процесу він вважав за основу поступу, за рушійну прагматику суспільно-духовного оздоровлення. Таким було його розуміння живого руху художнього процесу, самооновлення літератури, її розвитку. Він умів пізнавати якусь, наче приховану, внутрішню матерію окремого твору чи творів стилістично об’єднаних, але на цій основі міг передбачити подальший творчий рух автора. Доказом такої естетичної проникливості та спостережливості, повторю Івана Дзюбу, може бути розгляд віршів молодого Ігоря Калинця. Аналізуючи його збірку “Відчинення вертепу” (спершу вона мала назву “Країна колядок”) Іван Світличний 1968 р. у статті-рецензії “На калині клином світ зійшовся” висловився: “Вершити самотньо храм на духовному руйновищі; вірити, що той храм “ще буде повен”, в час, коли
з димом Десятинну,
і десяток інших —
хай дибляться до Бога,
хай дибають до дідька! —

творити добро і красу, коли у відповідь, замість вияву вдячності й підтримки,
на велелюдних
судищах осудження
із писків прискає,
як присок, —

для цього треба не просто мати неабияку силу волі й певності, для цього треба бути відданим своєму храмові, своєму світові так, як тільки справжній патріот буває відданим своїй Вітчизні — не тільки тоді, коли вона в славі й розквіті, але й тоді, коли вона гине: без Вітчизни для патріота немає життя. Хай поет пробачить нам дещо зависокі порівняння, дещо загучні — як для Калинцевої поезії — слова, але то справді так: І. Калинець може перестати з тих чи інших причин писати зовсім, але не можна чекати, щоб він відмовився від свого світу, зрадив його; бо він сам — частка того світу, син Країни Колядок, і відступництво для нього дорівнювало б духовному самогубству”.
Мабуть, як ніхто інший, І. Світличний подав руку підтримки так званим безпритульним авторам, себто поетам тоді утворюваної Київської школи — В. Голобородькові, В. Кордунові, М. Воробйову, М. Мамайсурові, М. Григоріву та ін. Їхні вірші уособлювали нову хвилю української поезії, тому цензори їх заморожували “на корені”. До загального читача вони почали приходити із другої половини вісімдесятих років попереднього століття, а до цього їх можна було читати в рукописах, які поширювались між симпатиками такої поезії. Сьогодні це окремий пласт української поезії, що естетично її омогутнює.
Іван Світличний, наголошують чи не всі дослідники його творчості, в умовах радянської догматики та ідеологічного безумства як філолог-літературознавець завжди акцентував свою увагу на дискусійній проблематиці, руйнуючи насаджені стереотипи та очищаючи конкретні факти чи явища від фальшивої апологетики. Такими є, зокрема, його шевченкознавчі дослідження, в яких він “рятував” Т. Шевченка від наклепів поборництва “гайдамацько-національної різанини”, “трибуна” класової боротьби та революційного демократизму. Поема Тараса Шевченка “Великий льох” з-поміж інших Кобзаревих творів, мабуть, якнайбільше була сплюндрована шевченкознавцями “соцреалізмівського” штибу. Зрозуміло, що саме з цієї причини І. Світличний написав статтю “Художні скарби “Великого льоху”, в якій, знову ж таки в умовах тогочасної дійсності, намагається уникнути прямолінійно-соціологічного та вульгарно-ідеологічного трактування образів-алегорій, наблизивши їх до тих реалістичних контекстів, які в ці образи вкладав Т. Шевченко. Але літературознавчий та критичний аспекти творчої біографії Івана Світличного, як і мовознавчий та перекладацький — тема окремої розмови.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment