ПЕТРО КРАЛЮК: «ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ І СТЕПАН БАНДЕРА — СИМВОЛИ ДЕРЖАВИ»

Доктор філософії, перший проректор Національного університету “Острозька академія” професор Петро КРАЛЮК відомий читачеві-інтелектуалу як автор яскравих історичних романів про постаті, мало осмислені в українській літературі, — Мелетія Смотрицького, князів Острозьких, інших. Блискучий знавець історії княжої Волині, ретельний дослідник української інтелектуальної традиції цього року явив світові дві книжки: повість, присвячену Пересопницькій Першокнизі, “Євангеліє од княгині Жеславської” — у видавництві Волинської друкарні та роман про Степана Бандеру “Сильні та одинокі” — у київському видавництві “Ярославів Вал”. Михайло Слабошпицький так відгукнувся на появу нового роману: “Петро Кралюк написав яскравий, художньо оригінальний роман про Степана Бандеру. І — не тільки про нього. Про український парадокс в історії. Про долю української людини в інфернальнім ХХ столітті. Про місце України в світі. Зрештою (таке враження буває тільки від талановитих творів), майже про все. Цей роман ставить Петра Кралюка в перший ряд сучасних українських письменників. Це — справжня літературна вершина”.
Тож розмовляємо із Петром Михайловичем про його найновіші твори, які традиційно для автора розкривають маловідомі сторінки нашої історії.

— Петре Михайловичу, здається, в українській літературі немає повноформатного твору, в якому б ішлося про провідника ОУН.
— Як, зрештою, немає такого твору про історію Пересопницького Євангелія.
— До речі, чому Ви звернулися до цих тем? Із Пересопницьким Євангелієм, здається, зрозуміло: Ваші наукові інтереси пов’язані з XVI сторіччям, коли з’явилася Першокнига. А Степан Бандера?..
— Вважайте, що це — кон’юнктура (сміється). Нинішній рік ювілейний для Першокниги. Виповнилося 450 років із часу її написання. Щодо Бандери, то вкрай неприємною видалася мені ситуація з присвоєнням йому звання Героя України з пізнішим його скасуванням. “Сильні та одинокі” — в певному сенсі відповідь на ці, м’яко кажучи, дивацтва.
— Ви сказали “в певному сенсі…”
— Річ, звісно, не в кон’юнктурі. Точніше, не лише в ній. Подобається це комусь чи ні, але Пересопницьке Євангеліє і Степан Бандера — символи України. Символи дієві, містичні. Мені хотілося осмислити їх. І не лише в науковому, а й художньому сенсі.
— Але Пересопницьке Євангеліє — передусім релігійна святиня, а Степан Бандера — політичний діяч.
— Формально так. Але коли заглибимося в сутність проблеми, то виявиться, що Пересопницьке Євангеліє мало стосунок до політики, як, зрештою, і Бандера до релігії. Так, Пересопницьке Євангеліє свого часу Іван Мазепа подарував Переяславському кафедральному собору. Це був акт церковної політики. Гетьман хотів відновити у Переяславі стару єпископську кафедру, засновану ще за часів Київської Русі. З Пересопницьким Євангелієм Тарас Шевченко ознайомився восени 1845 року, коли писав свої знані політичні твори — “Єретик”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, “Заповіт” тощо. І нині президенти України присягають на Пересопницькому Євангелії. Це теж момент політичний. Щодо Бандери, то не забуваймо, що він народився в сім’ї священика. Загалом складається враження, що часто для нього прикладом слугували святі мученики. Зрештою, життя Бандери — це свідома жертовність і мучеництво.
— Ви говорили про містичність Пересопницького Євангелія та Степана Бандери. Що маєте на увазі?
— Щодо Першокниги, думаю, говорити особливо не треба. У бібліотеці імені Володимира Вернадського, де вона зберігається, вам можуть багато оповісти про її містичну чудесність. Євангеліє могло загинути, пропасти. Книгу вивозили за межі України, але вона знову поверталася на свою Батьківщину. І хіба не містика, що Пересопницьке Євангеліє, про яке до 1991 року знали хіба що фахівці, стало національною святинею?
А тепер поговорімо про Степана Бандеру. Слабосильна, хвора, загалом незугарна на вигляд, низькоросла людина стає провідником ОУН. До того ж таким провідником, про якого говорять в Україні, у світі, якого боїться Радянський Союз, за яким полює всюдисуще КДБ. Розгляньмо його вбивство. Бандера знав, що на нього готують замах, проте відпустив охоронця. Можливо, відчував, що на нього чекає смерть, і хотів сам померти, не створюючи комусь зайвих проблем. Або таке. Вбивця Бандери, агент КДБ Богдан Сташинський, буквально напередодні спорудження Берлінської стіни втікає на Захід, добровільно здається, розповідає про вбивство Бандери, показуючи лицемірство “гуманного” радянського керівництва. Хтось скаже: збіг обставин. Але чи не забагато таких збігів?
— Можливо. Та повернімося до Ваших творів. “Блага вість од княгині Жеславської” складається з п’яти частин. Кожна з них — своєрідна сповідь. Спочатку сповідається княгиня Анастасія Жеславська, яка замовила написання Пересопницького Євангелія, далі архімандрит Григорій, який керував створенням пам’ятки, після цього писар Михайло Василевич, гетьман Іван Мазепа і, зрештою, Тарас Шевченко. Принаймні про перших трьох персонажів, які мали стосунок до створення Першокниги, відомостей дуже мало. Тому виникає питання, наскільки описане в повісті відповідає історичним реаліям.
— Маєте рацію. Про княгиню Жеславську, архімандрита Григорія й Михайла Василевича збереглися лише фрагментарні дані. Але вони є! Це як фрагменти мозаїки. Я ж поставив перед собою завдання реконструювати цю мозаїчну картину, вписавши туди і любовно-романтичну історію Івана Мазепи, яка набуває в мене переосмислення, і Тараса Шевченка в час його драматичних духовних пошуків. Що з того вийшло, хай судить читач. Принаймні я намагався максимально використовувати історичний фактаж.
— Так само, як і в романі “Сильні та одинокі”?
— Із “Сильними та одинокими” ситуація складніша. Адже центральна постать твору — Степан Бандера. А про цього діяча стільки міфів понавигадували! Та й продовжують вигадувати. Тому роман має не лише наукові додатки, а й численні посилання, де вказано, звідки взято той чи той факт.
— Проте і в “Благій вісті од княгині Жеславської”, і в “Сильних та одиноких” чимало художнього домислу.
— А як же без цього! Це ж художні, а не наукові твори. Наприклад, я не знаю, чи Єлена Загоровська, коханка Мазепи, подарувала йому Пересопницьке Євангеліє. Але про те, що родина Загоровських могла мати стосунок (нехай навіть опосередкований) до Першокниги, свідчень більш ніж достатньо. Так само не знаю, чи польський слідчий Валігурський вів із Бандерою неофіційні розмови під час допитів, а якщо вів, то про що. Або чи приходив до Бандери привид Яреми Вишневецького, коли вони “зустрілися” у Швєнтокжижській в’язниці.
—  А що це за “зустріч”, адже герої жили в різні епохи?
— Річ у тім, що Ярему Вишневецького було поховано у крипті Олесницьких у підвалах Швєнтокжижського монастиря на Лисій горі, яка розташована на теренах Кальцьського воєводства в Польщі. Якщо хтось із читачів ризикне побувати там, спустіться в крипту до Яреми — матимете незабутні (містичні!) враження. Тут же, у цих підвалах монастиря, перебував в ув’язненні Бандера. Адже в міжвоєнний період колишній монастир слугував тюрмою — до того ж найжорстокішою в тодішній Польщі.
— “Зустріч” Степана Бандери та Яреми Вишневецького, найбільшого героя і найбільшого зрадника України, центральна в “Сильних та одиноких”. Але читаючи твір, розумієш, що Ви не збираєтеся ні виправдовувати, ні засуджувати цих героїв. Зрештою, як і інших персонажів. Навіть зображувані Вами агент КДБ Богдан Сташинський чи син “батька Сталіна” Яків Джугашвілі викликають співчуття. Та й в інших Ваших творах немає суто позитивних чи негативних персонажів. Кожен із них, власне, несе і негатив, і позитив.
— Я сказав би так: кожен несе свій хрест. А яким він буде — залежить від гри обставин і волі людини.
— Отже, два твори, в яких Ви осмислюєте найбільші символи України, пішли до читача. Михайло Слабошпицький охарактеризував роман “Сильні та одинокі” як справжню літературну вершину. Можливо, Ви на ній зупинитеся? Адже для Вас література — це Ви самі заявляєте — лише хобі?
— Не знаю, як щодо вершин і низин… А література — це справді хобі. Тому, напевно, щось писатиму.
— А що саме?
— Десь із рік тому я публічно анонсував, що напишу роман, навіть трилогію про Енді Воргола (Андрія Ворголу) — американського художника українського (лемківського) походження. Однак… написав про Пересопницьке Євангеліє та Степана Бандеру. Проте колись руки дійдуть і до короля поп-арту. А зараз доводиться займатися прозаїчнішими і, вибачте за гучнослів’я, патріотичнішими речами. Не так давно я був одним із тих, хто запропонував наступного року відзначити 1160-ліття Української державності. Що з того буде — побачимо. Але у Верховній Раді Лілія Григорович уже зареєструвала законопроект про відзначення цієї дати. І тему починають потроху обговорювати. Можливо, напишу щось художнє і водночас історично-документальне про початки України-Русі. Проте не зарікатимусь і не обіцятиму.

Спілкувалася
Олена ШУЛЬГА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment