СОНЯШНИК НА ТЛІ ПОЛІТИЧНОГО ПЕЙЗАЖУ

Київське надвечір’я. Сидимо з Іваном ДРАЧЕМ у скверику біля Театру української драми. Довкруж всевладна осінь знімає жовто-багряну позолоту з каштанів і лип. Неподалік зупинився Швейк і присів перепочити Микола Яковченко — “забронзовілість” обох для перехожих уже стала природною. У неквапливій мові співрозмовника, приглушеній шумом фонтану Беретті, що вигадливо викидає прозору парасолеподібну плівку з води, вчуваються ледве вловимі мінорні нотки, а ще — трохи втомленості. Спроби повернутися до теми нашого інтерв’ю “Поет і влада” щоразу переходять на інше…

— Ні, ви гляньте на це диво, — замилувано каже Іван Федорович, киваючи у бік фонтану. — Яка оригінальна форма, яка краса, такого я вже давно не бачив…
— Іване Федоровичу, але повернімося до нашої розмови. Все-таки: чому наприкінці 1990-х саме письменники опинилися на гребені політичної хвилі боротьби за незалежність України?
— Елементарно просто. Оскільки письменники, художники, кінематографісти, частково журналісти порівняно з іншими верствами населення завжди були вільніші, ніж інші, мали більші інтелектуально-духовні можливості. Наприклад, не знаю, чи читали ви в одному із журналів інтерв’ю зі мною, де я розповів про випадок двадцятилітньої давності. У колишньому Союзі моє життя — особисте й творче — було нормальним. Більше того: я мав усе, щоб бути суперзадоволеним. На той час уся Східна Європа прийшла в рух. У нас якраз закипіла робота з підготовки створення Народного Руху України. У цьому вирі опинився і я. Тоді я сидів на другому поверсі спілчанського будинку, керував Київською спілкою письменників. А внизу, на першому, мало не щодня збиралися письменники, творча й інженерно-технічна інтелігенція, науковці, робітники “Арсеналу”. Можете перепитати у Віктора Терена чи Павла Мовчана. Вони приходили до мене й казали: “Іване, що ти тут сидиш? Приєднуйся до нас, треба справу робити. Без тебе не обійтись!”. Так я опинився в політиці, хоча вона ніколи аж так дуже мене не цікавила як щось особливе. Мене більше захоплювало мистецтво, література, кіно. Треба просто було комусь займатися цим ділом.
— Але чому жереб випав саме на долю поета Драча?
— Чому мені? Тому, напевне, що був уже досить відомим поетом: 1976 року отримав Шевченківську премію, у 1983-му — союзну премію з літератури. Посада у Спілці тоді теж щось важила. Я міг вільно входити до Кравчука чи Єльченка, вирішувати якісь наші справи. Ногами  їхні двері, звичайно, не відчиняв — цього ніколи не робив. Просто міг зайти і поговорити про те чи інше.
Ви думаєте, мені політика потрібна була? Це була необхідність. Пригадую, якось заходить до мене один партфункціонер з ЦК Лук’яненко з такою претензією: “Ви знаєте, що з Вашими портретами у Львові демонстранти носилися, навіть бійку зчинили?”. Що, хіба я їх тоді організовував?
— А якою була реакція на Орджонікідзе (теперішня Банкова. — Авт.), коли довідалися про Вашу участь у Русі?
— Про це відразу стало відомо нагорі. Перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький запитував: що йому ще треба? Бо тодішній інструктор ЦК (чи ким він там був) Володимир Литвин йому доповідав, що у мене все є: пристойна зарплата, квартира, дача, машина. І всі дивувалися не менше, ніж він, мовляв, що мені ще треба?
— А що ж тоді ще треба було, що стало найголовнішим для поета? Більші статки, слава, влада?
— У нас тема “поет і влада” дуже специфічна. Український народ, на відміну від багатьох інших, тривалий час був безвладним. Безвладним і безможним у тому розумінні, щоб мати свою державність. Це — найголовніша причина. Це, зрештою, те, що мучило моє покоління, що ми переживали, до чого прагнули — збудувати свою, Українську державу. Звідси усе й випливає. Тому й досі не вважаю, що поезія і влада мусять бути ворожими одна до одної.
— Багато хто досить критично оцінює деякі кроки Руху, де Ви одразу опинилися на перших ролях…
— Проти тодішньої влади ми йшли відкрито і зробили все, що могли. Я вже тоді розумів: ні ті люди, які повернулися з тюрми, ні так звані письменники, які були навколо мене, не мають достатньо сил і можливостей зробити більше. Усвідомлював, що весь тягар роботи ляже на тих, про кого ще Іван Багряний писав: якщо хто й зробить щось для України, то це ті, що зараз в комсомолі й партії. Тоді, на перших порах і згодом, без Крачука, Плюща і подібних до них ми б нічого не зробили.
— Чи на користь суспільству, державі присутність у владі поета? Бо як свідчить історія, усе у цьому світі, здебільшого, отримує право на життя, коли за справу беруться професіонали. Пригадаймо добу Української Народної Республіки початку ХХ століття, коли на чолі нашої держави постали історик Грушевський, письменник Винниченко, журналіст Петлюра… Чи не в цьому одна з причин поразки УНР?
— Але ж Лєнін теж писав, що він літератор…
— Так, але він був професійним партійним діячем…
— Партійним літератором, хочете сказати. А щодо ролі й місця Грушевського, Винниченка, Петлюри в національній революції 1917-го, то це можна пояснити тим, що вони були на поверхні суспільно-політичного життя.
— Гаразд, повернімося на грішну землю. Не лукавмо: здобутки нашої незалежності відкинуті. Майбутнє держави до певної міри в тумані на Банковій. Хіба це не через непрофесіоналізм, недопрацювання демократичних сил?
— Це свята правда. Хто ж заперечує?
— То Ви погоджуєтеся з тим, що присутність благородно-емоційних, прекраснодушних, велемовних письменників на владному Олімпі хутчіше мінус, аніж плюс для національної справи? І краще було б, якби вони займалися своєю справою — творчістю…
— Тоді відродженням і побудовою держави взагалі б ніхто не займався. Тому, може, для нас все-таки краще, що суспільно-політична хвиля наприкінці минулого століття винесла нагору саме їх.
— А може, для нас було б краще, якби до влади прийшли вольові, рішучі, безкомпромісні люди. Патріотичні військові, наприклад?
— А що, хіба вони йшли тоді до влади? Це сьогодні, коли дивишся на біг-борди з крикливими закликами “Ми не зрадили вас!”, подумки запитуєш себе: що і кого ти не зрадив? Що вони сьогодні знають? Тому все це є дуже смішним і малоїстівним.
— Кажете: ми здобули незалежну Українську державу. Але в ній щодень меншає українського змісту: народ унаслідок цинічної прихватизації перетворено на жебраків, здаються стратегічні економічні інтереси, звідусіль витісняється рідна українська мова, а при владі — відверті україноненависники чи резиденти російського шовінізму. Розгортаються політичні репресії, хоча, по справедливості, на лаву підсудних, вважає переважна більшість українців, мусив би сісти насамперед Кучма, за якого все й починалося.
— Це їхня версія така, а в Дмитра Павличка інша. Ви ж читали його статті на захист Кучми у справі вбивства Гонгадзе, здається, у “Літ. Україні” і тижневику “2000” (власник останнього — підполковник КГБ Кічігін. — Авт.).
Можливо, скажете, що я теж маю ідею фікс — це ідея української державності. Але я щасливий, коли на урочистостях з нагоди 20-ліття Незалежності були присутні Кравчук, Кучма, Янукович. Бракувало лише Ющенка. Для мене це символізувало неперервність Української держави. Про це я завжди мріяв, хоча не гірше за будь-кого знаю плюси і мінуси цих президентів. Але тішуся з того, що вона ще є — ця держава.
Недавно, десь із місяць тому, був на відкритті пам’ятника Борису Грінченку біля педуніверситету його імені. Зараз опікуюсь вирішенням низки проблем з “Мистецьким “Арсеналом”, де українська культура буде представлена якнайповніше. Учора брав участь у засіданні Малої академії наук, нагороджували учнів, молодих науковців, літераторів, які перемогли у Всеукраїнському конкурсі  імені Павла Тичини. Тобто я й зараз намагаюся робити якісь конкретні речі заради нашого майбутнього.
— До речі, про Тичину. Ось зразок несумісності великого таланту і влади.
— Хіба ж я перечу? Так, влада нищить талант. Тут виникає дилема. Можна бути Плужником, але тоді підеш і загинеш. Чи залишитися живим і попри все щось зробити. Я не коли-небудь, а десь у 1950 році відкрив для себе раннього геніального Тичину, який був міністром освіти України. До мене та книжка прийшла у село Теліжинці Тетіївського району Київської області. Не до кого-небудь, а до учня, напевно, шостого чи сьомого класу. І зробила вона мене тим, ким  я став сьогодні.
— Тобто Іван Драч усе-таки не Іван Гонта?
— Треба говорити точно: так або так? Іншого не дано? Якби ж то у цьому житті було все прямовисно, простопадно…
— Іване Федоровичу, скажіть як на духу: Соняшник-Драч багато взяв для себе від Сонця-влади?
— Я про це ніколи не думав. Хоча знаю, що соняшник дуже виснажлива культура. Він глибоко закорінений у свою землю, на якій піднявся.
От Павло Мовчан стільки зробив і робить для української просвіти: Товариство видає тижневик “Слово Просвіти”, щорічно виходить багато цікавих книжок. До речі, кілька років тому видав і мої “Противні строфи”. Бачите, він уміє навіть за цієї влади, якій опонує, домогтися від неї для національної справи якихось коштів.
— Духовну ауру нації формують не одні культурні, громадські й політичні організації, окремі національні авторитети…
— Знаєте, мене ніхто не вчив патріотизму і писав я спершу двома мовами — російською й українською. Навіть російською більше. Лише згодом прийшло усвідомлення потреби бути сином своєї землі.
— Поет починається з болю…
— Великого болю. Мені постійно болить душа за все, що відбувається з нами і навколо нас. А пам’ятник Гонті в Умані ми й досі не можемо поставити.
— Як впливає авторитет, моральність поета, загалом інтелігенції на формування суспільної моралі, тої ж таки духовної аури, за словами Ліни Костенко?
— За нинішніх часів її формування стало більш розмитим, більш безіменним. Не так як раніше, коли йшлося про якогось доброго, славного учителя чи лікаря на селі. Сьогодні це все інакше відбувається. Зараз родина може бути найпрекрасніша, найпочесніша, найпорядніша, і раптом з нею відбувається щось незрозуміле, несусвітнє, чому важко навіть повірити. Телебачення, радіо, преса, політика несуть нам багато потворних речей, які люди бездумно копіюють. Це страшно.
Мені здається, що найскладніша проблема, яка стоїть перед нами, це те, що ми, українці, через багато конкретно-історичних причин не вміли і не хотіли стати самими собою. Нас виштовхнули у відкритий космос і ми мусимо давати собі раду, вчитися бути зовсім іншими у цьому непростому світі, навіть не такими, якими були ще років п’ять тому. Світ надзвичайно стрімко й динамічно міняється. Мусимо усвідомити, якщо хочемо вижити як нація, — ми в іншому світі.
Нам сьогодні друкують той самий журнал “Фокус”, де показують нових українців — якогось негра, африканця. І тут же українця. І все це — українці. І ці українці, етнічні українці, мусять витримати натиск зовнішнього світу, зберегти себе, духовний світ і бути настільки відпорними, щоб дати й собі раду, і зберегтися як нація і культура. Тому в цьому страшному світі нам треба бути мудрішими, освіченішими, хитрішими і спритнішими за новоприбулих, щоб жити на цій предковічній землі не гостями, а господарями.
— Де ж джерело тої сили?
— Воно у нас самих. Коли порівнювали українців, які емігрували до США, з іншими емігрантами, як вони виживали, давали собі раду, то вони були не гіршими, а кращими за інші етноси. Направду вони були хитріші, працьовитіші, освіченіші. Мали і давали внутрішню відпорність духовній агресії зовні. Завдяки збереженню свого етнічного кореня, завдяки сприйняттю краси цього світу, якою, наприклад, є оце дивовижне світло фонтану Беретті.

Спілкувався
Микола  ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment