У СУЗІР’Ї КУЛЬТУРИ

101_0262Понад сто років тому Леся Українка у статті “Безпардонний” патріотизм” писала: “… може, се наша власна недорослість думки тому винна, що ми ніяк не можемо зрозуміти, що то має значити: “своя питома, народна просвіта”, без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути. А вже ж таку поважну річ слід би нам пояснити докладніше, щоб і ми знали, як нам рятувати наші душі”. Цей пасаж актуальний для України й сьогодні, оскільки позначає невирішену проблему, яку можна було б окреслити поняттям “недорослість думки” унаслідок браку внутрішньої культурної вихованості та освіченості. Ідеться про те, що українській культурі бракує зовнішнього імпульсу, аби відійти від загумінковості та плебейського наслідування. Українська культура, переконувала Леся Українка, мусить стати інтелектуальною культурою, а для цього всім інтелектуалам потрібно порозумітися. Уже наприкінці ХІХ століття гострою була проблема роз’єднаності українських інтелектуальних сил і “боротьби всіх проти всіх”, натомість часто перед справжньою загрозою українська культура опинялася беззахисною. В іншій статті з промовистою назвою “Не так тії вороги, як добрії люди” письменниця ставитиме гостре запитання: “… як зробити Україну вже тепер політичною силою? Один “сором”, очевидно, тут не багато допоможе, бо його українці чують ще від часів Шевченка, а спасенія душі досі не запобігли”. Як вихід із цієї ситуації — “поміч збоку”, тобто залучення в український гуманітарний простір культурного надбання інших країн, передовсім європейських. Саме це для Лесі Українки дає надію на органічний розвиток української культури як культури відповідальної й естетично насиченої, в якій немає порожньої риторики і розпачу за власну національну недолугість.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Шевченка,
секретар конференції “Магія культур”, спеціально для “Слова Просвіти”

Фото Євгена Букета

Ці питання були в центрі уваги учасників IV Міжнародної науково-практичної конференції, що відбулася в Національному драматичному театрі ім. І. Франка в рамках Міжнародного фестивалю жіночих монодрам “Марія” (фестиваль названо на честь Заньковецької; він має свій сайт у мережі: http://www.mariafest.com). Він покликаний виступити в ролі “помочі збоку” для української культури, оскільки щороку збирає в Києві визначних режисерів, акторів, літературознавців, кінознавців і письменників, аби започаткувати діалог культур, посадити за один стіл театральних критиків і науковців, режисерів і літературознавців. Кожен працює з мистецькими феноменами і має власну думку. Театрознавцям цікаво почути думку науковців і навпаки. Фестиваль уже восьмий рік проводить народна артистка України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Лариса Кадирова. На цьогорічному Фестивалі були представлені вистави: “Стара жінка висиджує” (режисер Збігнєв Хшановський, виконавиця Лариса Кадирова), “Вихід” (Азербайджан, виконавиця Нігяр Тарлан кизи Гасанзаде), “Сахем” (Польща, за твором Г. Сенкевича, виконавиця Моніка Боллі, режисер Станіслав Мельський), “Пушкіну” (Росія, виконавиця А. Терещенко-Островська), “Лазариця” (Болгарія, виконавиця Зорниця Пламенова), “Російський репортер” (Росія, виконавиця Ольга Прихудайлова), “Картотека” (режисер, сценограф і герой —      З. Хшановський), “Не тільки молитви” (виконавиця Олена Огороднійчук, режисер Сергій Архипчук), музична вистава “Люблю любити любов” (виконавці Ж. Макаус, О. Щур, І. Красиліна, Л. Кадирова). Відкрила Фестиваль блискуча вистава “Стара жінка висиджує”, яка сьогодні видається надзвичайно актуальною: майже п’ятдесят років тому польський письменник зумів передбачити еру інформаційних і терористичних воєн, колосальної самотності людини, конструювання нових соціально-медійних міфів, які заміщують справжню реальність; планетаризм, що обернувся світовою війною чоловіків, кров’ю мільйонів жінок і дітей; нездатність любити і народжувати.
Фестиваль проходить за підтримки Міністерства культури України, Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, міжнародного фонду “Міжнародний інститут театру”, Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Музею Марії Заньковецької, відділу Музею театрального, музичного і кіномистецтва України. Фестиваль приурочено до визначної дати української або світової культури.
2008 року Фестиваль “Марія” було присвячено творчості Нобелівського лауреата Ґабріеля Ґарсія Маркеса. 2009 року світ відзначав 200-річчя від дня народження Миколи Гоголя, художність якого — пограниччя, гра знаків і гра з реальністю, поєднання у прозі реальності і фантазмів (що типологічно споріднено з маркесівським магічним реалізмом). У фойє Національного театру ім. Івана Франка були представлені виставки Сергія Якутовича, Костя Лавра, “Франківці і Гоголь”, “Українські корифеї і Гоголь”. VII Фестиваль “Марія”, що відбувся торік, був присвячений 150-річчю від дня народження Антона Чехова.
VIII цьогорічний Фестиваль проходив під гаслом “Гортаючи сторінки європейської культури” і присвячений кільком представникам світової культури. 2011 року світ відзначає кілька важливих дат. Так, говорячи про віхи культури європейської, можна згадати 200-річчя видатного угорського композитора й диригента Ференца Ліста; 100-річчя лауреата Нобелівської премії з літератури Чеслава Мілоша; 165 років із дня народження Генріка Сенкевича; 90-річчя з дня народження Тадеуша Ружевича (вистави якого було показано на фестивалі). 2011-го виповнюється 120 років із дня народження Михайла Булгакова. Уперше з часу заснування у центрі уваги науково-мистецької конференції були й видатні діячі української культури. Україна відзначає 155 років із дня народження Івана Франка; 150 — із дня смерті Тараса Шевченка; 140 — із дня народження Лесі Українки.
Природно, що на конференції була артикульована перекладацька проблематика, оскільки саме переклад — органічна форма поєднання культурного напрацювання в часі й просторі, спосіб єднання інтелектуально-мистецьких сил у одному глобальному локусі розуміння. Скажімо, українською мовою твори Ч. Мілоша переклали І. Качуровський, Б. Чопик, Д. Павличко, Я. Сенчишин та ін. А на конференції була зачитана доповідь професорки Роксоляни Петрівни Зорівчак (яка очолює кафедру перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура у Львівському національному університеті ім. І. Франка; на жаль, знаний теоретик перекладу не змогла приїхати до Києва) про англомовні переклади Т. Шевченка від ХІХ століття (тобто від перших перекладів Агапія Гончаренка). Значний інтерес викликали пасажі з доповіді про переклади Шевченка, які здійснили Етель-Ліліан Войнич та Віра Річ (визначна британська перекладачка української літератури, яка два роки тому була учасницею конференції до 200-річчя М. Гоголя, а цього року знайшла свій останній спочинок у Каневі, про що писало “Слово Просвіти”).
Конференція у рамках театрального фестивалю ставить за мету об’єднати представників театру, літератури, літературознавства, музики, аби в такий спосіб спробувати через діалог (або й полілог) культур сформувати новий погляд на природу творчості видатних майстрів художнього слова, драматургії й музики в синестезійному ключі (що суголосно природі мистецького феномену). Серед учасників конференції були всесвітньо відомий режисер Роберт Стуруа, академік Микола Жулинський (голова оргкомітету конференції), проф. Зоф’я Заремб’янка (Яґеллонський університет), перекладач і теоретик перекладу, завідувач кафедри Київського міського інституту ім. Б. Грінченка Максим Стріха, правозахисник і культуролог Євген Сверстюк, проф. Станіслав Стабро (Яґеллонський університет), режисер Ієн Геміш МакДоналд (Шотландія), мистецтвознавець Олександр Щур (Угорщина), режисер Збігнєв Хшановський (Польща) та інші мистецтвознавці, письменники і культурологи.
Микола Жулинський, відкриваючи конференцію, звернувся до концепту “долання кордонів”, широко представленого в сучасних західних наукових працях з розвитку культури в ХХІ столітті. Директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка згадав і про важливі “точки перетину”, які існували між українським та європейським вимірами навіть тоді, коли українська культура була складовою імперій (Російської чи Австро-Угорської). Свого часу п’єси В. Винниченка мали значний успіх на паризькій сцені, часопис “Сучасність” (який зародився в еміграції) став вікном у простір української гуманітаристики в Європі. Мистецтво завжди прагне долати кордони і творити спільний простір мистецької солідаризації.
Виступи на конференції мали високий фаховий рівень, представники літературознавства і театру прагнули знайти порозуміння, хоча часом і розпочинали бурхливі дискусії. Олександр Щур підготував виступ на тему: “Паганіні фортепіано” про визначного громадського діяча, диригента та композитора Ференца Ліста. Доктор Ієн Геміш МакДоналд окреслив філософську природу художньої мови театру. Максим Стріха говорив про українську мову в класичних операх, ставлячи актуальне запитання: чи можливе повернення в сучасній ситуації.
Пропонуємо найважливіші фрагменти з виступів учасників.
Професор Зоф’я Заремб’янка відкрила конференцію доповіддю “На лузі — світло променисте” як прочитання духовної дороги, записаної в останніх віршах Чеслава Мілоша”, звертаючи увагу на метафізичний бік внутрішнього шляху митця в поетичному універсумі: “Роздертий контраверсійними прагненнями — між пожадливою любов’ю до цьогосвіття і жаданням духовного виміру, розірваний різноманітними сумнівами “сьогодні вірю, завтра — сумніваюсь”, герой поетичної творчості Мілоша в останніх його віршах осягає недосяжну для себе раніше внутрішню гармонію, спокій і мудрість, одним із найважливіших виявів яких стає свідоме і зважене спрямування його життя до Бога: “Владарю спасіння, причино випадку // в моїх блуканнях жив Ти від початку”, висловлена на тому етапі творчості у поетичних молитвах, безпосередніх і надзвичайно інтимних звертаннях до Творця, що вражають силою експресії і справжністю переживання…
…Навіть у пізніх віршах раз по раз з’являються пориви і повернення до заборонених, і вже, здавалося, подоланих прагнень: “Мої вуха щораз чують дедалі менше з розмов, // мої очі слабшають, // але вони все одно пожадливі”… Однією з ознак згаданої трансформації… можна назвати відкриття героєм у собі внутрішньої дитини і творча згода на повернення до тієї дитини у собі, прийняття, опікування нею і, попри включення до своїх внутрішніх психічної та духовної структур, використання на шляху до мудрості: “Свідомість дитини у собі. // Це значить створення наївно емоційного, якому постійно загрожує кумкання дорослих людей”.
Видається, що процес духовної метаморфози, який кульмінується в одночасному, проте так само поновному переживанні дитячого духовного відкриття себе та всього, що є в Богові: “Скрізь, між пеньками дерев, на сонячній стороні газону, на стежці вздовж саду// перебувала Присутність”, має в героя Мілоша кілька засадничих моментів. На внутрішню динаміку такого роду вказує повторення в багатьох віршах елементів, що є важливими для духовного конституювання самості. До них належить безмовний захват, потреба мовчання, згода на взяття у лапки своїх недоліків та прийняття для всього свого життя, втрата відчуття часу та розрізнення на було та буде, тривання та зараз, позбавлення від інтелектуальних спекуляцій: “втомилося будь-яке бачення”, почуття всеохопних щастя і радості: “Раптом відчув, що зникаю, і плачу від щастя”. Багато з окреслених інтерпретаційних проекцій дотичне і до театрального мистецтва, зокрема витворення “в собі дитини”, яка може постійно дивуватися світові, використання поетики мовчання як форми понадмовного впливу на реципієнта.
Актор і режисер Геміш МакДоналд розповів про своє відкриття української театральної традиції: “Сподіваюся, всі, хто зібрався сьогодні в театрі Івана Франка, пробачать мені, якщо зізнаюся, що аж до моменту подорожі у листопаді 2007 року я мав обмежені знання про Україну. Все-таки ми були двома націями, що пережили 70 років політичної та соціальної сепарації. Хоча саме тоді я трошки довідався про модерну історію України від мого колеги Метью Заяца — автора та виконавця п’єси “Кравець з містечка Інвернес” (надрукована в журналі “Всесвіт” 2010 року), що саме тоді писалася і всі деталі якої не були широко оприлюднені. Коли ти проходиш повз пам’ятник Франку до Драмтеатру ім. Тараса Шевченка, на стінах якого розвішано фотографії енергійних молодих драматургів та членів трупи, що нагадують про еру легендарних Ночей театру під керівництвом Леся Курбаса, Тернопіль скидається на гарне місце для того, щоб почати дізнаватися щось про Україну, про її поетичні та театральні традиції.
Латиноамериканський філософ та поет Джордж Сантаяна колись написав: “Театр, попри всі свої штучності, сенсорно зображує життя реальніше, ніж історія”. Театр реальніший за історію. Аналізуючи історію, італійський сценарист і Нобелівський лауреат у царині літератури Даріо Фо сказав: “Перед тим, як Європу було об’єднано на економічному рівні або було задумано на рівні економічних інтересів та торгівлі, існувала культура, що єднала усі європейські країни. Мистецтво, література, музика — сполучні зв’язки Європи”.
Зараз я міркую над тим, що у словах Даріо Фо є певна правда, а також над тим, що, імовірно, існує не лише універсальна мова театру, як можна зробити широкий висновок зі слів Джорджа Сантаяни. Може існувати універсальна мова мистецтва. Аби зробити це, я б хотів трохи заглибитися в культуру Шотландії та України, зауважуючи, що ми є двома країнами — зрештою, як і багато інших країн — з потужними оповідними та музичними традиціями. Так само, як інші країни Європи, наші театральні традиції вкорінено у традиції середньовічної мандрівної драми на релігійну тематику. У середньовічній поезії ми поділяємо тему епічних батальних змагань за незалежність, і протягом століть знаходимо нашу культурну ідентичність, підтриману поезією та піснями мандрівних бардів і музик. Ми поділяємо спадок національних поетів, що були не лише прихильниками демократизації репресивних політичних систем, а й мистецтв. Життєві шляхи шотландського поета Роберта Бернза й українського поета Тараса Шевченка мають багато спільного. У своїх поезіях вони писали про силу природи, коментували жорстокість політичної та економічної систем, сатирично зображали життя тиранів. Бернз не був художником, і тоді, коли Шевченко створював картини, що становлять національну спадщину українців, він  укладав для нащадків кодекс шотландської музики і пісень. Пишучи про любов, природу, політику, вони мали непохитну віру в силу слова свого краю. Хтось помітив впливи шотландського романіста Вальтера Скота на ранні твори Миколи Гоголя. Можливо, варто відшукати подібні риси у “Щоденнику божевільного” Гоголя та “Приватних спогадах та зізнаннях виправданого грішника” Джеймса Гоґґа, в яких наші літератори починають досліджувати темні сторони людських амбіцій та жадоби влади”.
Режисер Збігнєв Хшановський зауважив щодо творчості знаного польського письменника Т. Ружевича: “Поет і драматург, він міцно увійшов у свідомість літературного світу, а одна з перших театральних пропозицій — “Картотека” з 1960 року — в репертуарі не лише польських театрів. У п’єсах Ружевича реальний світ переплітається з абсурдними ситуаціями, відчувається іронічне ставлення героїв стосовно довкілля, разом із тим наявна іронія автора до своїх героїв, в глибині душ яких нуртує біль і самотність. Такою є героїня п’єси “Стара жінка висиджує”, яку автор опублікував у збірці “Непослідовний театр” 1970 року. Свою першу постановку цієї п’єси я здійснив у Львові 1979 року і мені пощастило створювати виставу разом із видатним сценографом України Євгеном Лисиком. Уже тоді подумав, що роль ніби призначена для Лариси Кадирової, але через брак українського перекладу відклав цей проект на майбутнє. І коли зараз з’явилася можливість повернутися до цієї ідеї — мене заінспірувала версія створити за матеріалами п’єси Ружевича монодраму, яка ще більше підкреслювала б самотність героїні у світі — космічному смітнику і пустці”.
Цьогорічним учасником конференції став знаний харківський латиноамериканіст Ігор Оржицький, який у доповіді “Трилогія” Генріка Сенкевича як проукраїнський текст” довів об’єктивне ставлення Г. Сенкевича до українців у своїй “Трилогії” усупереч думці, поширеній серед української громадськості. Пан Ігор зауважив, що білоруське походження Сенкевича сприяло його погляду на інтегральну сутність Речі Посполитої, а пафос заперечення стосується тих, хто, безвідносно до свого етнічного чи релігійного походження, руйнував ідеалізовану ним державу.
Професор Станіслав Стабро у доповіді “На краю дороги”: “Останні вірші” Чеслава Мілоша” звернувся до аналізу останнього періоду у творчості Чеслава Мілоша. За 2 роки до смерті 2004 року побачили світ дві поетичні збірки Мілоша: “Це” та “Інший простір”, а також невеличка поема “Орфей та Евридика”, написана на честь другої дружини поета Кароль Тігпен (яка пішла з життя 2002 року). В останній період своєї творчості Мілош, на думку професора Стабро, постає прикладом прагнень ліричного героя до духовного перетворення. Його пізня поезія — це глибокі філософсько-теологічні, містичні твори, які, проте, не позбавлені прив’язки до конкретного людського життя та непідробних переживань. І саме з них постає образ ліричного героя Мілоша в останніх творах: архетипна модерна постать Мудреця, старого Поета та Митця, що підсумовує свій життєвий і творчий шлях.
1980 року Чеслава Мілоша вшанували Нобелівською премією з літератури “за переконливе змалювання незахищеності людини в сучасному світі… за твори, що збагачують людство невідомим раніше життєвим досвідом”. Як слушно зауважив у одній із передмов до видання Мілоша українською Дмитро Павличко: “Постать Мілоша вияскравлюється на тлі найвизначніших польських письменників XX ст. як образ творця і мислителя, що поєднав мистецтво поезії з мистецтвом філософії”. Здається, ця теза в дещо трансформованому вигляді може бути достосована і до цьогорічної конференції, яка, безперечно, збагатила інтелектуально-культурний простір в Україні. За підсумками конференції до кінця року буде видано науковий збірник — традиційний друкований підсумок усіх дискусій на фестивалі.
Останніми словами заповіту Марії Заньковецької були такі: “Шлю своє останнє “простіть і прощайте!”. Мені хочеться всім творчим людям сказати: “Простіть і здрастуйте! Зустрічаймося енергетично, духовно, інтелектуально, хоч творимо ми по різні боки Землі новітнє, сучасне, істинне, але реформуюче думку, бачення, світосприйняття Людини”. А Чеслав Мілош у вірші “Втеча” змалював метафізичний простір відмирання і воскресіння в новому часі:
Як ми відходили з палаючого міста,
Як оглядалися на нього з далини,
Я мовив: “Хай наш слід трава
покриє чиста,
Хай змовкнуть в полум’ї пророки-крикуни,
Хай мертві неживим розкажуть,
що настало,
Зробити плем’я нам призначено — від зла
І щастя звільнене, те плем’я, що дрімало.
Ходім!” Земля вогнем відкрита нам була.
(З польської переклав
Д. Павличко)

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment