НЕПРИСТОЙНІ НАСОЛОДИ ВЛАДИ

Роздуми філософа

Олексій ШЕВЧЕНКО,
доктор філософських наук

O tempora, o moris! (О часи, о звичаї!)
Цицерон

До написання цих нотаток мене підштовхнули події останніх місяців, що знаменують початок системної “зачистки” опозиції і реальної загрози реанімації найогидніших рис нашого порівняно недавнього минулого. Моя основна мета полягає у спробі зрозуміти, що відбувається з нами, і при цьому не вдаватися до заяложених характеристик на кшталт “авторитаризм”, “тоталітаризм”, “диктатура”. У спробі проаналізувати ту “прірву”, в яку ми зараз скочуємося, з дещо незвичного ракурсу — з погляду метафізики моралі.
Логіка, на яку я спираюся у своєму виборі, дуже проста. За будь-яким із соціально-політичних явищ стоять конкретні виконавці — люди з певним психотипом, системою цінностей (або за наших умов — “понять”), інтелектуальним горизонтом і культурними уподобаннями. Якщо йдеться про відверто недемократичні (хоч це і заїжджене слово) режими, то до згаданих характеристик потрібно додати опис характерних збочень цих людей. У цьому пункті я повністю згоден з Еріхом Фроммом у тому, що біля витоків таких режимів завжди присутні збоченці: патологічні нарциси, садисти, некрофіли, маніяки і параноїки влади.
Ось про ці феномени я і хочу поговорити, бо переконаний: анатомія цієї людської деструктивності може багато прояснити в загальній, що далі, то більшій, деградації “моралі”, свідками якої ми є. Звідки сам термін “непристойні насолоди”, який, я вважаю, є ключовим для розуміння суті цієї деструктивності? Для довідки скажу, що цей термін вдало використав дуже популярний словенський філософ і культур-психоаналітик С. Жижек для пояснення особливостей зазначених вище політичних режимів. Продовжуючи лінію Е. Фромма (хоч і не посилаючись на нього) в дослідженні соціальної психопатології, він включає в орбіту свого дослідження виміри Бажання і Насолоди, які в той чи інший спосіб пов’язані з Насильством і неминуче супроводжують усі “спрямування владних повноважень”.
Коротко резюмуючи суть ідей С. Жижека щодо зв’язку між насолодою і насильством, можна сказати наступне. Якщо подібне насильство формалізоване й жорстко регламентоване інститутами і правовими нормами (як у демократичних державах), то частка можливих перверзійних задоволень для людей зведено до контрольованого мінімуму. (Хоча жодний політичний устрій не може сам вберегти від появи таких збочень. Згадаймо тортури у в’язниці Гуантанамо.) Однак є тип товариств, у яких подібну насолоду фактично легалізовано. Такий, на думку С. Жижека, “тоталітаризм”, що характеризується тотальною психопатологією, яку влада поставила ледь не в обов’язок і катам, і жертвам.
Характеристика “непристойності”, яка за такого типу режимів обов’язково супроводжує всі сценарії Бажання, пов’язана з руйнуванням звичних норм — інституційних, правових, моральних, релігійних. Своєю чергою, таке руйнування провокує потужний викид темної енергії і створює атмосферу святкування свободи від усіх колишніх обмежень. У контексті цього сценарію Бажання німецький фашизм і радянський сталінізм споріднені не просто масштабами насильства, а й вибухом непристойності, яка це насильство супроводжує.
Щоб не втомлювати читача викладом цієї дещо незвичайної для політології теорії тоталітаризму, хочу одразу закріпити у свідомості тезу про те, що після 2010 року ми почали жити під знаком зазначеної непристойності і що сталіністський “душок”, який буквально витає в повітрі й пронизує знакові політичні події (насамперед ідеться про процеси над Юрієм Луценком і Юлією Тимошенко), прямо випливає з легалізації непристойності в загальнодержавному масштабі, з тотального глумління над зруйнованими інститутами, нормами і принципами людяності. Цим “оргійним” характером в утвердженні Зла новий режим відрізняється від повзучого, тьмяного, бюрократично-анального авторитаризму Леоніда Кучми.
Пригадую перше враження від зіткнення з цією непристойністю. Після перемоги на виборах—2010 переможці влаштували майже двотижневий шабаш на площі Лесі Українки (біля ЦВК). Протягом усього цього періоду вбрані в темне п’яні донецькі люмпени ходили по Печерську як конкістадори, яким місто (більшість населення якого, до речі, відкинуло їхнього кандидата) було віддано на розграбування. Це було справжнє “свято чорнухи”. Гриміла оглушлива музика, з мікрофонів лунали одні й ті самі істеричні крики про перемогу Віктора Януковича, які так нагадували німецьке “Хайль!”. Я мимоволі порівнював відчуття від цього шабашу з відчуттями, які мене переповнювали під час Помаранчевої революції, коли у людей були світлі обличчя і коли всі наївно вірили в прихід утопічної епохи “Царства Добра”. 2010 року все було інакше. Тепер із глибини душ піднімалося все темне і бридке. Це була оргія агресивного реваншу, і всім своїм виглядом та поведінкою прибульці говорили: “Ми вас “зробили” і ми вас “матимемо”. На відміну від месіанської есхатології Майдану тут витав дух Апокаліпсиса. І саме зараз він розквітнув пишним цвітом.
Наприкінці статті я ще повернуся до опису цієї атмосфери, всіх “ексцесів непристойності”, якими вона насичена. Зараз я торкнуся лише тих їхніх проявів, які безпосередньо пов’язані з судовими процесами над Ю. Луценком та Ю. Тимошенко і які, у свою чергу, є наслідками руйнування основ незалежної судової системи. Частенько ці процеси через їхню абсурдність і необґрунтованість звинувачень називають “кафкіанськими”, проте це зіставлення поверхове. Адже основний пафос роману “Процес” Ф. Кафки полягає у фіксації “непристойного вивороту Закону” (С. Жижек), причому Закону як такого, оскільки він завжди містить у собі презумпцію вини кожного з нас і можливість несправедливого Насильства щодо кожного з нас. Нинішнє ж українське правосуддя в особі Печерського суду просто підмінює Закон (з усіма його “навиворіт”) Непристойною Садистською Оргією.
У цьому вип’ячуванні непристойності звична юридична казуїстика вже не відіграє жодної ролі. Понад те, у рамках вистав на кшталт “Вовк-шоу”, “Кірєєв-шоу” або “Фролова-шоу” над нею знущаються так само, як і над особами підсудних. Чому в цих умовах настільки нав’язливо згадуються сталінські процеси? Бо останні також були торжеством непристойності в чистому вигляді. Непристойність полягала в імітації судового розгляду, тоді суд перетворювали на спектакль, фарс, де кожен грав відведену йому роль — прокурор Вишинський, свідки, самі підсудні, які беруть участь у фантасмагоричному сценарії самообмови. Нарешті, Головний Глядач — Йосип Віссаріонович, який любив зі свого персонального крісла спостерігати за цим, спеціально для нього поставленим, спектаклем, отримуючи при цьому всі можливі насолоди, зокрема естетичну.
(Якщо ми вже торкнулися цього непристойного різновиду вождистського “вуайєризму”, то порівняння нинішніх політичних фігурантів із “Вождем народів” дає нам змогу виявити цікаву схожість у пропагандистській риториці, яка “обґрунтовує” всі ці садистські оргії. У Сталіна — велична програма побудови соціалізму через “індустріалізацію і колективізацію”, у Януковича — “реформи” як інструмент входження у “світле європейське майбутнє”. У Йосипа Віссаріоновича — ідеологема “загострення класової боротьби і пошук “ворогів народу”, які заважають цьому “руху вперед”, у Віктора Федоровича — “нещадна боротьба з корупцією” та страшна клятва покарати всіх, хто чинить опір цьому “очищенню влади і суспільства”. У сталінській пропаганді — теза “Ліс рубають — тріски летять” або “Краще нехай постраждає сто невинних, ніж пропустити одного ворога”, а в пропагандистських перлах вітчизняної влади — “Не може ж справа якоїсь там Ю. Тимошенко перешкодити нашому входженню до європейської спільноти?!”. Хіба не споріднений цей новоспечений ідеологічний мотлох з сучасною пропагандистською машиною української влади з “високими” класичними зразками епохи сталінізму? І хіба не ця схожість політичних стилів спонукає особливо чутливих до даної “спорідненості непристойностей” зводити пам’ятники Сталіну? Але про це трохи пізніше.)
Повторюю, дуже схожа ситуація і в резонансних справах Юрія Луценка та Юлії Тимошенко. Одна відмінність — рівень основних акторів цього дійства. Наприклад, юрист старої школи Вишинський був просто Цицерон порівняно з прокурорськими кадрами вітчизняного “розливу” з їхньою дивовижною сумішшю недорікуватості і юридичної безграмотності. Але якщо від цих відмінностей абстрагуватися, то схожість із процесами 1937-го просто разюча. Цілковите презирство до з’ясування Істини у процесі судового розгляду та правової суті питання, написаний згори апріорний вирок і непристойний присмак торжества садистських імпульсів, — ось що ріднить ті далекі сталінські процеси з резонансними справами Ю. Луценка та Ю. Тимошенко.
Адже насправді суд над політичними супротивниками — типовий випадок “опускання” в зоні, і всі нюанси цих процесів — безкінечне примноження таких ритуальних принижень політичних супротивників. Наприклад, безглуздо шукати в юридичній площині відповідь на запитання, чому Юрія Луценка тримають під вартою без винесення вироку вже вісім місяців. Але цю відповідь можна легко отримати з аналітики загальної непристойності, з розуміння суті “непристойних насолод”, серед яких “пані Помста” займає привілейоване місце і в яких садистські повторення відіграють першорядну роль. (До речі, у творах маркіза де Сада жертв мучать шляхом накручування повторюваного монотонного механізму тортур. Саме такий монотон можемо спостерігати у справі Ю. Луценка. Ключове слово цих тортур — механізм відмови на будь-яке прохання підсудного, причому відмови без всякого смислового розгляду. Відмови замінити запобіжний захід, відмови відводу суддів і прокурорів, відмови надати нормальне лікування та ін. До речі, голодування і хвороби Луценка надзвичайно збільшили можливість цих садистських знущань.)
Ситуація з Тимошенко ще показовіша. У її випадку ми маємо той самий набір прийомів. Те ж безглузде взяття під варту. Та ж низка відмов (разом із відмовою змінити запобіжний захід) без жодних на те юридичних підстав. Ситуація з раптовою хворобою Юлії Тимошенко і всі садистські ігри суду навколо цієї події (відмова допустити особистого лікаря, чергова відмова замінити запобіжний захід) перетворюють цей процес на “клон” процесу над Ю. Луценком. Тут усе повторюється, як у поганому сні.
Однак справа Юлі дає організаторам усього процесу додаткові можливості ще й тому, що вона — жінка. Причому жінка яскрава і навіть, як сказала її “професійна” гонителька І. Богословська, “харизматична”. Взагалі “гендерний” аспект “тимошенкофобії” і в чоловіків, і в жінок — дуже цікава тема для соціального психоаналітика. (Я її серйозно не торкатимуся, хоча вже й поверхово очевидно, що справа тут у поєднанні елементарної заздрості й примітивного чоловічого сексизму.) Але зараз хочу звернути увагу на те, які додаткові можливості для садистських ігрищ дає факт належності обвинуваченої до жіночої статі. Адже для всієї армії “тимошенкофобів” так здорово побачити цю жінку, визнану однією з найпривабливіших і сексапільних політиків на пострадянському просторі, у черзі за тюремною баландою.
Коли чую скандування проплачених представників плебсу, керованих головою Військового Союзу паном О. Калашніковим (чий військовий дух особливо сильний, коли необхідно побити юну журналістку), “Юлю на нари! Юлю на нари!”, — я розумію таємне бажання цього плебсу. Це бажання повністю збігається з бажанням влади — отримати насолоду від приниження красивої, впевненої і “гламурної” жінки, побачити її розтоптаною і буквально розмазаною “по стінці”. Тут непристойна насолода аналогічна тому, що відчував натовп під час публічних страт людей, колись наближених до влади чи то в часи Середньовіччя, чи то за часів якобінської диктатури, чи під час сталінських “чисток”. Механізм цієї насолоди завжди один і той самий: видовище повалення колись всесильного правителя в Ніщо, в купу сміття. Подібне повалення пестить “Его” людини з натовпу, воно робить її значнішою. Непристойна, “гиденька” радість виникає з тієї ж суміші заздрості й помсти успішним, тим, хто вирізняється з цього натовпу.
(До речі, цей механізм точно розкрив О. С. Пушкін у своєму відомому коментарі, чому натовп любить читати “викриття” вад великих. “Він нікчемний — як і ми, він гидота — як і ми” — ось основа цієї непристойної радості, зазначена поетом. Щоб побачити вираження такої насолоди, досить прочитати деякі коментарі представників одноклітинних соціальних зомбі, які супроводжують інформаційні повідомлення про хід процесу над Ю. Тимошенко. Усі ці повторювані одноманітні меседжі про “Жюльку-злодійку”, яка з Пашею Лазаренком грабувала Україну і для якої, нарешті, настав час піти за своїм патроном на нари. Взагалі всі подібні інтернетівські “графіті” мають глибоко анальний характер. Інтернет тут — як унітаз, куди скидають розумові й словесні відходи. Характером непристойності він нічим не відрізняється від написів на парканах з відомими всім словами. А щодо судового процесу над Юлею, то ця непристойність набуває рис інфантильного садизму, який спонукає дитину відривати крильця в комах. У цьому сенсі характерний пасаж одного з користувачів про те, що “ми з Юлі знімемо шкіру, як з жаби і подивимося, яка вона царівна”.)
Я наводжу всю цю гидоту тільки з однією метою — продемонструвати, що нею переповнене все наше публічне і політичне життя, яке заповнили збоченці всіх мастей і які втягують країну в штопор своїх брудних оргій. Для характеристики соціальної атмосфери 1990-х років часто вживали слово “бєспрєдєл”. Це слово майже синонім до поняття “ексцесу”, справді, зараз ми можемо спостерігати якесь дежавю того часу. Різниця лише в тому, що зазначене беззаконня існувало в якійсь “паралельній реальності”, немовби у тіні публічно-політичної сфери. Зараз воно стало нормою політичного життя, породжуючи всі види “ексцесів”, про які я вже згадав на початку цієї статті.
Після зруйнування всіх базових засад суспільного життя (Конституції, Суду, Парламенту) начебто було зроблено “відмашку” на право глумитися над усіма іншими інститутами, принципами та цінностями. І лише трохи більше, ніж за рік свого правління, нинішній режим надав усі можливі різновиди “ексцесів” такого знущання. Ексцесів, що зашкалюють за “шаріковською” неосвіченістю державних високопосадовців. Ексцесів азійської демонстративної розкоші споживання цими ж особами на тлі економічної деградації та зубожіння населення (з Міжгір’ями, вертольотами, золотими унітазами). Ексцесів брехні та політичної демагогії, яка, як флер, обволікає цю вакханалію. (Я вже згадував пропагандистську тарабарщину про демократичні “реформи” і “боротьбу з корупцією” в ситуації становлення типової поліцейської держави.) Ексцесів безкарності. (Прикладів з усілякими ландиками та іншими вбивцями-мажорами, які демонструють смакування процесу глумління над цінністю людського життя, більш ніж достатньою.) Ексцесів нехтування правових норм і людської гідності в наших судах, про які ми тільки що говорили. Ексцесів повного морального розкладу так званої еліти (приклад — ситуація в українському парламенті, здебільшого перетвореному на збіговисько аморальних деградантів). Ексцесів наруги над вітчизняною історією. (У цьому контексті призначення українофоба Д. Табачника міністром освіти — типовий зразок такого глумління, якийсь “колективний оргазм” людей певного сорту від такого національного приниження. А хіба інакше можна інтерпретувати встановлення пам’ятників Сталіну і легалізацію радянських червоних прапорів, хіба це не плювки “в харю” патріотам цієї країни?) Ексцесів відвертої політичної чорнухи (пані Богословська тут поза конкуренцією). Ексцесів залякування та демонстрування сили (весь процес етапування Юлії Тимошенко в СІЗО із сотнями “беркутівців” та “чергування” десятків автобусів із ними ж біля наметів опозиції на Хрещатику залишаться зразком цього оруеллівського “чобота, що топче чиєсь обличчя”). Парад-але цих ексцесів можна примножувати безкінечно, всі вони належать до єдиного стилю мислення і політичних практик, за яким — непристойні ігрища можновладців. Ці ексцеси спокушають своєю вседозволеністю, редукцією всієї складності соціального буття до захоплення і насильства. Вони втягують до свого скаженого виру всю країну і наближають її до зони абсолютного зла. Однак це зло позбавлене будь-якого ореолу романтичної демонізації. Природа цього Зла полягає в абсурді безструктурності, а не в надмірній концентрації влади в руках Диктатора. Тому точнішим образом цього Зла можуть слугувати не так катівні з ув’язненими (хоча й вони теж), як образ клоаки або сміттєзвалища.
Мій улюблений філософ радянської епохи Мераб Мамардашвілі у своєму пронизливому провіденціалізмі називав такі соціальні стани “антропологічною катастрофою”. Він вживав цей термін стосовно радянської дійсності. Однак ця характеристика є особливо точною щодо тих процесів, які відбуваються на наших очах. За цих умов закономірним залишається запитання: “Чи є вихід з пекла цієї антропологічної катастрофи?” Цей філософ казав, що з пекла завжди повертаються з порожніми руками. А великий Данте застерігав, що біля входу в пекло потрібно залишити всяку Надію. Однак я продовжую сподіватися (може, й по-дурному), що цей колективний морок все-таки розсіється. Це надія заснована на тому, що “системне” метафізичне Зло не залишає людям ні найменшого “люфту”, де можна було б від нього сховатися. Але завдяки цій своїй настирливості воно просто анігілює, знищуючи саме себе.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment