ПЛЕКАЙМО ДУХОВНІСТЬ У СЛОВІ!

img_6073
14 жовтня у центрі Києва пройшов марш національно-патріотичних політсил, присвячений річниці створення Української Повстанської Армії. У колоні Маршу слави УПА було кілька тисяч осіб. Фото Олеся Дмитренка

Роман ІВАНИЧУК,
м. Львів

Третє тисячоліття, яке колись здавалося нам віддаленим на неозорі часові простори, нарешті стрімко розпаношилося на Землі. І нам, сторопілим від давно сподіваної несподіванки, не залишається нічого іншого, як натужно думати, а що нас чекає в новій епосі і як маємо повести себе в ній?
Та спершу мусимо помізкувати, що слід залишити в тисячолітті прожитому — назавше, як непотрібний баласт? Передовсім руїни недорозваленої московської імперії з її склеротичними речниками, які ані руш не хочуть переходити в нову епоху, чи, точніше кажучи, не можуть, бо з народженням нових держав, у тому числі й України, закінчився їхній час.
А ще: у XXI столітті людство повинно позбутися породжених рабством гріхів — зради, покори, ксенофобії, незгідливості — змити їх із себе, як змивається з немовляти хрещенням первородний гріх.
Не роблю собі рожевих ілюзій, мовляв, після такого очищення настане рай на землі. Нова епоха породить нову цивілізацію, яку в пелюшках вразять ще незнані людству бацили із невичерпної скриньки Пандори. Проте думається: нова епоха, навчена досвідом минулого, не допустить більше на землю тоталітарної диявольщини, а дамбою, що спинятиме стоки червоної, коричневої чи то зеленої скверни, стане Культура, створена на найвищому рівні людського розвитку.
Наступному поколінню, яке формуватиме засади нової епохи, треба пам’ятати: антикультура, що її несе в собі навіть найдемократичніша цивілізація, невпинно нівелює національні грані духовного життя, руйнує набутки народних традицій, створює маскультуру, яка здебільшого не є національною, підмінює романтизм практицизмом, зневажає ідеалізм, притлумлює ініціативу, гнучкість і винахідливість людського мозку: з одного боку народжує поодиноких вчених, які створюють думаючі машини, а з другого — бездумну масу фахівців, котрі не знають навіть таблички множення… Усі цивілізації — посестри, й відрізняються вони часто-густо зовнішньою машкарою: одна одягається в смокінг, а інша у шкірянку з портупеями, одна керується холодним практицизмом, друга — жорстокістю, але і та, й інша руйнує національну ідентичність.
Тож закликаю молоде покоління, яке творитиме у третьому тисячолітті, щоб, не гаючись, ставало за верстати й починало ткати матерію, з якої можна буде пошити гамівну сорочку для майбутньої цивілізації. Такою сорочкою має стати література. Та пошити її треба модно, не за старим кроєм, проте на традиційно-національній основі.
Й тут я спотикаюся об антиномію, котру не можу залишити поза увагою. Це проблема традиції й новаторства, яка вміщує в собі суть етичних, естетичних та ідейних засад, оскільки етика спонукує до пошанівку розмаїтих літературних форм, естетика потребує їхньої витонченості, а безідейна писанина однаково шкодить і традиційності, і модернізму.
Що ж маємо нині — в благословенний час нашої Незалежності, який літературний напрям переміг: традиційний чи модерний?
А ніякий… Народився інший, неприродний для української літератури клонований стиль, названий постмодернізмом — і всує, оскільки сам модернізм як літературна течія не встиг у нас з різних причин розвинутися — навіщо тоді додавати префікс “пост”? Проте не в назві справа: цей штучний стиль не має ні зовнішньої національної атрибутики, ані національного змісту, бо виріс він не з нашого насіння, відбитий не з наших матриць, а бездарно скопійований із чужих зразків і не відповідає українським національним традиціям, рідному фольклору, нашій естетиці — такий собі гомункулюс, якому штукарі створили тепличні умови і який зневажає нас своїм нігілізмом, антипатріотизмом, запозиченою в північного сусіда брутальною лайкою, і бідолашний читач мусить звикати до матюччя, бездуховності й порнографії.
А десь у тіні залишається справжній, заснований на традиціях, модернізм Євгена Пашковського, який у своїх романах створив наш, родимий потік свідомості, котрому позаздрив би сам Марсель Пруст, несподівана мозаїка голосів різних епох, вловлена чуйним вухом і переказана півголосом у творах Леоніда Кононовича і фольклорний модернізм у повістях молодої письменниці Тані Малярчук. Однак не вони, на жаль, впливають нині на читача, а непомірно розрекламовані вправи так званих постмодерністів, а тому ми чуємо вечорами не молодіжні співи, а сплюндровану мову та п’яні верески в паркових заростях.
Чому так сталося? Адже розпочиналася наша новітня література із протесту проти совєтської зашнурованості й мертвородженого соцреалізму, й були це новаторські твори Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Віктора Неборака, Галини Пагутяк, а еротичні новели й вірші Людмили Таран та Вікторії Стах оспівують не похітливість та сексуальні збочення, а здорову тілесну любов, від якої народжується найдорожче — діти!
А сталося це з тієї причини, що ми завжди були схильні протиставляти традиційність модернізмові і навпаки й геть чисто забули, що єдиний спільний ворог для обох напрямків — посередність.
Справжнє мистецтво постійно перебуває в тісному сусідстві з посередністю, а вона підступна. Прикривається щитом модернізму або ж традиціоналізму — іменами Прибишевського, Джойса чи Кафки, й не переконаєш псевдомодерніста, що ці авторитети виросли на глибинних традиціях своєї національної культури, а псевдотрадиціоналісти, які ховаються за Шевченка або Толстого, неспроможні збагнути секрети вічності їхніх творів. Зате всі вони ревно вправляються в мистецтві зневажання чужих богів.
Посередність не вміє робити сполук із традиції і новаторства, бо здатна лише створювати ерзаци за рецептом якогось напрямку. Вона лукава — присипляє розум митця наркотиком слинявого патріотизму, вона й жорстока — прагне викинути за борт мистецтва справжній талант й затягує непосвячених у свою віру, як ті шулери на базарах, що заманюють грати в чорну або білу карту.
Чи зможе Україна витруїти у своєму лоні вірус посередності й вивести на кін письменників, які встануть урівень з найталановитішими світовими творцями. Упевнений: зможе. Якщо поверне з маргінесу зігнорованих майстрів пера й поставить їх на належне їм місце.
Із сумом доводиться констатувати, що із літературного процесу майже зник жанр історичного роману, від чого заноситься на духовну катастрофу, адже тільки історична пам’ять перетворює населення в націю. Український історичний роман склався в неволі, тому деякі нинішні скептики заявляють: кому здалася тепер історична белетристика, коли доступ до джерел відкритий і ніяких спецфондів більше не існує?
Звичайно, неволя настирливіше спонукує до боротьби: боротьба мобілізує до праці, й домінуючим її стимулом є патріотизм. У неволі й творилася патріотична література, а іншої ми не хотіли знати: вияв любові до України в художньому слові став обов’язковим для чесного письменника. У цьому полягає сила і слабкість нашої літератури, оскільки ставала вона національно заангажованою, камерною і не завжди цікавою для зовнішнього світу. Та чи мало нас обходити, якою є рецепція українського художнього слова серед чужинців, коли зневолене суспільство потребувало не елегій, а бойових гімнів? Українських письменників було покликано будити народ до боротьби за волю, й тому наш читач привчився дослухатись більше до гримоту каменярських молотів, ніж до любовного шелесту зів’ялого листя, радше волів виголошувати заклики “Чи буде суд, чи буде кара?”, ніж впиватися чарами невмитого неба, заспаних хвиль і шамотіння очерету. Рівень літератури у всіх підневільних народів був виміром їхньої готовності до самостійного життя.
У якому вигляді повинна існувати українська література нині? Звичайно, заклики до нещадної боротьби з ворогом пригасли, але питання цілковитої свободи є актуальним і сьогодні. То чи мають бути вільними від патріотичного обов’язку нинішні співці? Ні, національна проблематика не втратила своєї глибинності, й письменники не сміють стати байдужими до громадського життя, до збереження історичної пам’яті. Мусять і надалі осмислювати ті шляхи, якими мандрувала доля народу і стала врешті долею сучасного покоління.
Бо минуле — то невід’ємна частка нашого життя, ми завжди стоїмо посередині між минулим і майбутнім, немов у центрі виднокола, і якби трапилося найстрашніше — втрата національної пам’яті — наш народ став би враз примітивною біологічною масою, здатною сприймати світ, але не здатною передати майбутньому поколінню набутий досвід, закодований у матерії любові й ненависті.
Історія умовно ділиться на “було”, “є” і “буде”, проте всі ці часові категорії лежать у єдиній площині безперервного й вічного життя народу, в якому кожен мент у категорії “було” і “є” став зародком для свого примноження в категорії “буде”. Тому така дорога нам історія і не менш дорога сучасність, яка на наших очах стає історичною.
Наша молода держава може по-справжньому утвердитися у світі передовсім духовністю — не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу нині не здивуєш. Культура — то єдина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка перебуває в стані стиснутої пружини перед вивільненням. У здеморалізованому світі, де за вбивство однієї людини карають смертю або довічним ув’язненням, а за знищення цілого народу винагороджують званням президента, коли виведені з московської неволі народи почали молитися до золотого теляти, а вартість любові до Батьківщини вимірюється чистоганом, коли втомлені нестатками люди проклинають власну свободу й кари Божої не бояться — крізь таку непроглядь пробивається із майбуття величний образ цікавої, гармонійної й патріотичної літератури, за допомогою якої ми будемо спроможні стати на прю як із власним дегенератством, так і з чужинецькою зневагою.
Мусимо змальовувати нашу Україну, немов наречену у вінку, бо таки немає на світі красивішої землі, й при тому тамувати у серці лютий біль від усвідомлення, що наша нація вийшла з неволі хворою, з болючими фурункулами на тілі, й невідомо, скільки треба часу, щоб її вилікувати. Й не сумніваючись, стверджую: нема кращого засобу для оздоровлення нації, як плекання духовності в слові. Проте часом страх діймає душу, що ті сили, які б могли відпустити пружину, нидіють у непроглядному песимізмі, й ті благословенні миті, в які міг би статися вибух Культури, нечутно проминають і, не дай Боже, пружина в стиснутому стані проїсться згодом іржею. Не маємо права допустити до цього.
Настала найвища пора оголосити нову війну — істериці, нігілізму, занепадництву, в якій наша зброя стане вже не засобом знищування ворогів, а скальпелем для лікування зранених у бою однополчан.
Адресую ці слова молодим і вже не дуже молодим колегам, які занадто глибоко застрягли в негативі й видобутися з нього не можуть — вони так ретельно вичавлюють із тіла хворої нації гнійні болячки, що вже нічого, окрім смороду розпаду, не чують, тож хочу нагадати їм, що в набагато гірші часи, у неволі, наші майстри слова створювали неповторні за красою садки вишневі й безмежнеє поле в сніжному завою, і чари поліських пущ, і музику Арідника в карпатських ізворах — і волаю я вслід за Миколою Вороним: дайте ж, дайте українській поезії хоч клаптик синього неба, чей на нашій землі проживають не лише алкоголіки у запльованих гуртожитках та шизофреніки у психлікарнях, й існують не тільки тваринна похіть, таргани, блювотиння, а й непорочні підсніжники-первоцвіти — чисті сльози зими!
На переломі тисячоліть мусять відбутися кардинальні зміни в духовному житті людства. Перший злам дав світові християнську релігію, другий — відродження людського розуму, а третій дасть свободу всім народам. Наше покоління найщасливіше у світі: воно дочекалося Волі.
Навесні 1997 року з’явилася на небі комета — та сама, яка дві тисячі років тому сповістила світ про народження Месії. Нині вона провістила вселюдську свободу. Тож дослідники, які осмислюватимуть наш час, запишуть у свої книги, крім іншого, ще й таке: українцям, які жили на зламі Другого і Третього тисячоліть, випало щастя проголосити Незалежність своєї держави і зріти на небі Христове знамення.
Я чекаю на музику великодніх дзвонів у нашій літературі й сам, хоч сиджу вже на санях, не випускаю з рук чавунного била.

18 жовтня тривало обговорення письменницьких творчих і організаційних проблем, відбувалися вибори нового голови НСПУ. Але думки розділилися: за Віктора Баранова проголосувало 156 делегатів, за Володимира Яворівського — 149, за Леоніда Талалая — 14. Через місяць відбудеться повторне голосування. Про хід письменницького зібрання читайте в наступному числі “СП”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment