КЛАСИК БЕЗ ЖОДНОЇ АМБІТНОСТІ Й СЛАВОЛЮБІЯ…

До 135-річчя Сергія ЄФРЕМОВА

Для українців цей рік особливо пам’ятний — 1876-й. Російський імператор Олександр ІІ до вже існуючих заборон (“никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может”) додав ще одну — так званий Емський указ. Обрусителі вже вкотре могли святкувати. “І вони святкували. Святочний настрій … запанував по всій лінії й розлягався нестримними радісними окриками. “Нема українства!”, “Все знищено вже!”, “Досить із ним панькатись!”, “Finis Ukrainae!” — лунали переможні голоси звідусіль…”

Микола ЦИМБАЛЮК

Ці рядки він напише пізніше, через тридцять років. Бо того ж таки 1876-го,        6 (18) жовтня, у с. Пальчик на Звенигородщині в багатодітній старосвітській духівничій родині ще тільки з’явиться він — “совість землі української”. Наречуть його Сергієм, а прізвище буде — Єфремов. Хоча ще прадід його мав інше, суто українське — Охріменко. І на роду йому буде написано, щоб усе свідоме життя зв’язав він з літературою, з періодичною пресою. Напевно, тому Сергія змалечку, з чотирирічного віку, зачарує і навік полонить друковане слово.
Щось пророче було і в тому, що однією з перших книжок, яка потрапила до рук, було знамените “Родное слово” відомого українця-педагога Ушинського, хоч і написане малозрозумілою тоді чужою мовою. Задовго до вступу 1885 р. в Уманську духовну школу він перечитає все, що нишком віднайде у батьківській книгозбірні, — без розбору. Але допитлива природа маленького вундеркінда відвіє зерно від полови і залишить у пам’яті (а вона була пречудова) найвартісніше. Тоді ж познайомиться з творами Марка Вовчка, Д. Мордовця, О. Пушкіна. “Проковтне” і неодноразово потім перечитуватиме Короленка, Нечуя-Левицького, всього Гоголя. До речі, надзвичайне враження на допитливого і з буйною уявою хлопчика справить гоголівський “Тарас Бульба”. “Я перечитував його незчисленно і кожного разу ставав у захваті перед цією принадною епопеєю рідного мені, як здавалось, життя”. Ця повість, як потім згадає він, стала “одним з перших етапів моєї української свідомости”.
А от знайомство з Шевченком і осягнення його поетичного таланту відбулося у нього не одразу. Уперше він побачив і перечитав “Кобзаря” в петербурзькому (1882 р.) виданні у родичів, що жили в сусідньому селі Вербівка. Чи то через ранній вік, чи з якихось інших причин він не міг зрозуміти й оцінити цю “велику книгу битія українського народу”. Геніальну лірику Тараса Шевченка він знайшов для себе згодом, “коли почав свідомо шукати підпори для своєї національної стихії”.
По закінченні бурси 1891 р. вступає до Київської духовної семінарії, де в той чи інший час навчалися його брати. Під кінець першого року перебування у Києві він цілком закономірно, хоча за його словами — несподівано, опиниться в українській організації, що звалась “громадою”. Це таємне товариство було створене за три роки до того старшими семінаристами і випускниками за найтіснішої участі Олександра Кониського. Було нечисленним — близько п’ятдесяти членів. Займалися вони самоосвітою і культурницькою роботою: мали бібліотеку, постійно поповнюючи її за рахунок власних пожертв; талановитіші прилучалися до літературної роботи, дописуючи до західноукраїнських видань. Майже кожен із членів залучався до підготовки і читання рефератів з актуальних питань національної історії, культури, кооперації і, звичайно ж, політики.
Завдяки таким організаціям громадський рух України 80—90 рр. ХІХ ст. з його потужною культуротворчою спрямованістю поповнювався все новими й новими працівниками. Приміром, та ж таки київська семінарська громада дала блискучу плеяду української інтелігенції, зокрема таких лицарів національної ідеї у царині освіти, культури, журналістики, як О. Лотоцький, О. Кошиць, К Стеценко, К. Мацієвич, В. Дурдуківський, Ф. Матушевський, М. Павловський тощо.
Український народ з його потребами і життям, його відродження стали для них, як і для Єфремова, символом віри, категоричним імперативом. Найзаповітніша мрія — “повне зрівняння його з великими, освіченими й дужими націями світу” — потребувала титанічної, самовідданої, до самозречення, праці.
І він працював так усе життя… Усвідомлюючи, що “в народу, позбавленого суспільної свободи, література — єдина трибуна, з висоти якої він примушує почути крик свого обурення і свого сумління”.
За цей час С. Єфремов став не лише відомим громадсько-політичним діячем, ученим-літературознавцем, а й блискучим публіцистом. У його особі український національний рух отримав обдарованого, талановитого подвижника. Він перетворив журналістику, періодичну пресу на знаряддя боротьби за національні й соціально-політичні права, у засіб ширення здобутків української культури, освіти мас і гуртування їх навколо національної ідеї.
Звичайно, він не одразу прийшов до вершин майстерності. Поступово, в ході активної журналістської роботи він поповнював знання, напрацьовував той досвід, що дозволив йому зробити справді неоціненний внесок в історію нашої публіцистики. Єфремов створив зразки, що й через сто років не втратили, а навпаки, набули у наш час дивовижної свіжості й актуальності. Перечитуючи талановиті, повні глибокого змісту й ерудиції, гострого політичного розуму статті, часом здається, що написано їх на злобу дня просто вчора. Це та публіцистика, яку, без перебільшення, можна назвати класикою. І щоб її по-справжньому оцінити, використати для потреб нової України, її треба досліджувати як неординарне явище національного духу.
Журналістське змужніння Єфремова відбувалося в період розгортанням системної кризи в Росії. На політичну арену вийшли нові політичні сили, зокрема марксисти, які вступили у гостру боротьбу з ліберальними народниками. Водночас активізуються праві сили і патологічне малоросійство — “русские украинцы”. 1900 р. в Петербурзі створюється монархічна організація “Русское собрание”, відоме як “чорносотенство”. За кілька років його відділення з’являються і в Україні.
Нові ідеї суспільного розвитку детонують появу нової хвилі національного відродження українства. 1897 р. громадівські представники за участю галичан закладають Загальноукраїнську безпартійну демократичну організацію. Пожвавлення політичного життя стимулює партійне самовизначення. Через рік, 1898-го, з’являються соціал-демократи, 1900-го — РУП, згодом НУП і т. ін. Але найвпливовішою силою тривалий час залишається Безпартійна організація. І Сергій Єфремов, незважаючи на свою молодість, стає одним із  її визнаних діячів. Великою мірою це було зумовлено його активною публіцистичною діяльністю.
У цей період силу часу відбирає навчання (закінчив юридичний факультет Київського університету 1901 р.). Не менше — видавництво “Вік”, яке вкупі з товаришами, на студентській квартирі, заснував ще 1895-го. З 1901 р. — секретарство в журналі “Киевская старина”. Однак співробітництво з “Літературно-науковим вісником”, “Записками Наукового Т-ва ім. Шевченка”, зрідка — з російськомовними газетами — посідає чільне місці. Тільки за чотири роки (1899—1902) у ЛНВ він опублікував майже 400 заміток, рецензій, некрологів, статей.
У “Киевской старине”, де він працює, в цей час з’являється низка ґрунтовних літературознавчих статей. Навіть за тих умов у його матеріалах вже чітко проявляються публіцистичність і політична позиція.
Ще виразніше проступають вони у статті “Національне питання в Норвегії” (того ж року у Львові вийде окремою книжечкою). Безперечно, доля поневолених народів має чимало спільного. Звернувшись до історії норвезького національного руху, Єфремов доводить, що націоналізм як суспільно-політична доктрина і як практична потреба, на відміну від космополітичних теорійок, свій вік не віджив. Націоналізм — це та животворна сила будь-якого народу, яка вершить чудо. “Здоровий, нормальний національний рух завжде свідчить, що серед даного народу розпочалася жива духовна робота, що він почав жити свідомим життям, що він поважає себе”. І підводить до неминучого висновку — тільки такий народ “може бути корисним для загальнолюдського поступу і зможе в його скарбницю покласти і свої здобутки, зможе вимовити своє власне слово і тим збагатити всесвітню культуру”.
Січневі події 1905-го у Петербурзі сколихнули “тюрму народів”. До вимог, які висуває поступова демократія, українці додають і свої — право на рідне слово. За кілька днів по тому петербурзький ліберальний “Сын отечества” вміщує “О нуждах украинской печати” — колективний протест київських журналістів проти репресій і заборон українського слова. Його автор — Єфремов. Під вимогою поставлено понад 100 підписів, ще близько 900 — пізніше. Однак до вимученого царського Маніфесту з його куцими обіцянками ще далеко. Німування триває — національної преси нема. Спроба дістати дозвіл на журнал “Вік” провалилась. А питання національного і політичного освідомлення мас стоїть надзвичайно гостро. Одна за одною виходять у Львові і переправляються в Київ популярні видання С. Ярошенка (Єфремова) — “Як люде прав собі добувають”, “Як визволитись з бідности робочим людям”, “Як цар людей дурить”.
Приголомшений і обурений розгулом київського чорносотенства і жидівських погромів, він сміливо кидає виклик режиму: “…спускатись на самий суд історії ми не можемо. Мусить бути ще инший суд… Сей суд буде судом не над особами, не над поодинокими злочинцями, а над усім нашим минулим, — над усією системою гніту й неволі”. Ці полум’яні слова — зі статті “Чи буде суд?” — першої в Росії газетної українськомовної статті, опублікованої в “Киевских откликах”, засвідчили справжню позицію українства.
До речі, те число газети пішло нарозхват і вмить стало бестселером. Київському обивателю навдивовижку було читати “селянською” мовою, ще більше дивувало пристрасне і сміливе слово, яке відповідало загальним настроям. За число газети, яке зазвичай коштувало 5 коп., з українською статтею давали — нечувано! — 5 карбованців. Навіть закордонні українці-львів’яни були в захваті. Сам І. Франко потішався: “Так от як пишуть теперка в Росії!”
У цей час Єфремов багато сил і часу віддає партійній роботі як один із керівників Української демократично-радикальної партії. Водночас бере безпосередню участь в організації української преси, бо “найбільше знався у видавничому ділі” як редактор і голова видавництва “Вік”. До того ж — єдиний досвідчений професійний журналіст серед українців. Його публікації одразу з’являються в перших числах “Хлібороба”, “Громадської думки”. Навіть за ґратами, куди його кидають 31 грудня 1905 р., напередодні виходу першого числа “Громадської думки” і ув’язнюють на півроку, він продовжує посилати на волю свої матеріали.
Після звільнення Єфремов із властивим йому темпераментом береться до редагування літературно-наукового місячника “Нова громада”, видавцем якого став Євген Чикаленко. Після закриття “Громадської думки” у вересні 1906 р. починає виходити газета “Рада”. Цьому виданню судилося зіграти видатну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу. Доля “Ради” стає невіддільною від долі обох — Єфремова і Чикаленка. Обидва розуміли значення слова і надавали пресі величезної ваги у справі національно-духовного поступу українства.
У червні 1906 року на арену громадського життя Наддніпрянської України виходить “Просвіта”. Розгортається активна робота зі створення бібліотек, збираються кошти на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві, видаються популярні книги для народу, читаються лекції, влаштовуються вечірки тощо. Спроба деяких політиків втягнути “Просвіту” в орбіту своїх політичних планів, що загрожувало б їй закриттям, отримує гідну відповідь Єфремова. Так, 1907 р., після чергового тривалого ув’язнення, він публікує аргументовану статтю в “Раді” “Роковини Київської “Просвіти”.  Ознайомившись із нею, читач сам безпомильно мусив зробити висновки, наскільки безглуздими є претензії соціал-демократів до організації.
Багато сил забирали у Єфремова редакторські клопоти в “Новій громаді”, але це не позначалося на творчості. Власними матеріалами він заповнює мало не третину журналу. Серія статей “Відгуки з життя та письменства”, “З російського життя” йдуть із  числа в число. І кожна — на злобу дня.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment