«У МЕЖИГОРСЬКОГО СПАСА…»

26 листопада 1844 року Тарас Шевченко написав у листі до Я. Г. Кухаренка: “Був я уторік на Україні — був у Межигорского Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну…” Пізніше з’явився щоденниковий запис у “Журналі” від 18 червня 1857 р.: “Сегодня я, как и вчера, точно так же рано пришел на огород, долго лежал под вербою, слухал иволгу и, наконец, заснул. Видел во сне Межигорского Спаса, Дзвонковую криныцю и потом Выдубецкий монастырь. А потом — Петербург и свою милую Академию. С недавнего времени мне начали грезиться во сне знакомые, давно не виданные предметы. Скоро ли увижу все это я наяву?” “Межигорський Спас” — так поет у своїх творах, листах і “Щоденнику” називав Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Чому ж настільки глибоко він запав у Шевченкову душу, аж з’являвся уві сні й змушував плакати наяву?

Світлана БОГДАН

Сьогодні від монастиря не лишилося фактично нічого. У цьому ми переконалися разом зі співробітниками Музею Тараса Шевченка, які організували чергову мандрівку шевченківськими місцями, обравши цього разу за пункт призначення місцевість Межигір’я, що біля села Нові Петрівці (Київська область), за 10 км на північ від міста Вишгорода. На території святині з радянських часів розташована урядова резиденція, обгороджена високим парканом, тепер тут мешкає Віктор Янукович. Для огляду доступна лише Дзвінкова (Дзвонкова) криниця — стародавнє джерело при монастирі. За легендою, назва походить від каплиці, яку тут побудували ченці: на ній встановили дзвіночки, і коли вода струменем била по них, вони дзеленчали. Про криницю згадує Тарас Шевченко — не лише в наведеному вище уривку з “Журналу”, а й у поемі “Чернець”:
Іде чернець дзвонковую
У яр воду пити
Та згадує, як то тяжко
Було жити в світі…
Ми без перешкод, оминувши паркан і охорону, спустилися в яр до джерела, випили з нього води (дуже смачної), вмилися, аби бути гарними (так велить повір’я). Побували на Козацькій галявині. Помилувалися красою лісу, вдихнули його повітря. Оце, власне, і все, що в наш час доступно простому смертному в цій віками священній місцині.    А колись справи стояли геть не так…
Згідно з переказом, монастир заснували близько 988 року, у час хрещення Русі, грецькі ченці, які прийшли з Візантії разом зі святим Михайлом — першим митрополитом Київським. Літописи засвідчують існування на цьому місці божниці у ХІІ ст. У XVII ст. обитель стала релігійним центром козацтва: після зруйнування у 1660-х рр. польським військом Трахтемирівського монастиря саме Межигірський отримав статус “військового” монастиря Січі й перетворився на шпиталь для старих або поранених запорожців. На їхнє утримання Запорозька Січ передала у власність монастиреві земельні володіння і виплачувала значні кошти. З Межигірської обителі запрошували священиків до січової Покровської церкви. У XVIII ст. монастир за своїм багатством був другим після Києво-Печерської Лаври. Про його славу нагадує і вулиця Межигірська на Подолі в Києві: колись там було представництво монастиря в місті.
Очевидно, саме така значна роль монастиря у козацькі часи надихала Шевченка не раз згадувати про нього у своїх творах. Зокрема той факт, що старі козаки доживали тут віку, постригаючись у ченці і відмолюючи гріхи, зафіксовано у поемі “Чернець”, де в образі ченця зображено полковника Семена Палія (хоча, як стверджують дослідники, насправді ченцем Палій не був, а помер у Фастові й був похований у Межигірському монастирі. До речі, тут поховали й полковника, а згодом гетьмана Остапа (Євстафія) Гоголя — предка Миколи Гоголя). Шевченко описує проводи Палія в ченці з танцями і вином:
Аж до Межигорського Спаса
Потанцював сивий.
А за ним і товариство,
І ввесь святий Київ.
Дотанцював аж до брами,
Крикнув: “Пугу! пугу!
Привітайте, святі ченці,
Товариша з Лугу!”
Свята брама одчинилась,
Козака впустили,
І знов брама зачинилась,
Навік зачинилась
Козакові. Хто ж сей сивий
Попрощався з світом?
Семен Палій, запорожець,
Лихом не добитий.
Ту ж традицію згадано у вірші “Заступила чорна хмара…”:
А я, брати-запорожці,
Возьму собі рясу
Та піду поклони бити
В Межигор до Спаса.
І далі: “Іди, Петре, в Межигор’я / Молитися богу…”
У повісті “Близнецы” також ідеться про обряд проводів: “…Однажды славные запорожцы, приехавши на подворье свое в Киев провожать товарища своего Ермолу Кичку в Межигорский монастырь, устроили брату приличное прощание со светом, то есть закупили на Подоле горилку, разлили ее в ушаты и с цеховою музыкою пошли торжественно в Межигорье, потчуя встречного и поперечного братскою горилкою из мыхайлыка, а прощавшийся со светом брат знай себе танцует впереди музыкантов…”
Про монастир кілька разів згадано і в поемі “Сліпий”: “У Києві великому / Всіх святих благала; / У Межигорського Спаса / Тричі причащалась…”; “Ой Спасе наш чудотворний, / Межигорський Спасе!” Тут поет створює легенду, відповідно до якої обитель спалила імператриця Катерина ІІ:
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
Водночас доказів такої версії подій немає. Факти свідчать, що 1786 року, після зруйнування Січі, російська влада закрила монастир, а навесні 1787 р. Катерина ІІ під час перебування у Києві вирішила відвідати його. Проте, за нез’ясованих обставин, тієї ж ночі він згорів. Існує припущення, що пожежу влаштували старі запорожці, які доживали там віку.
1798 р. на території монастиря заснували Межигірську фаянсову фабрику, що славилася своєю вогнетривкою цеглою. Діяльність обителі відновили аж 1886 року, проте з періодом, коли він не діяв, пов’язане його зображення Шевченком-художником, а саме — малюнок “Києво-Межигірський монастир”. Традиційно вважають, що рисунок виконано 1843 року під час першої подорожі поета до України, адже відомо, що 13 червня 1843 року Шевченко разом із П. Кулішем і    О. Сенчилом-Стефановським побував у Межигір’ї, припливши до нього на плоту Дніпром. Проте науковий співробітник Музею Шевченка Олена Слободянюк вважає це датування хибним: під час роботи з оригіналом малюнка вона помітила на папері водяний знак, що вказує на виробника і рік виготовлення паперу: “J. Whatman // 1844”. Таким чином, оскільки лише папір було вироблено 1844 року, сам малюнок не може бути датовано ранішим часом. Виходячи з низки обставин, дослідниця робить висновок, що найвірогіднішою датою створення “Києво-Межигірського монастиря” є квітень-вересень 1846 року, коли Шевченко мешкав у Києві й мав час і можливість виїжджати на пленер за околиці міста.
Зафіксована рукою поета і художника пам’ятка архітектури до наших днів не збереглася. Якщо зараз ми станемо на ту точку, з якої Шевченко малював монастир, то побачимо тільки зелений паркан і вхід до президентської резиденції, який охороняється: спільним із зображенням ХІХ ст. буде лише обрис гори ліворуч…
Отже, після відновлення наприкінці ХІХ ст. монастир проіснував до 20-х років ХХ століття, коли знов був закритий, цього разу більшовиками, в 1934—1935 роках його будівлі висадили в повітря, а натомість збудували державну дачу УРСР. Відтоді територія закрита для стороннього ока.
Як стверджують очевидці, серед руїн монастиря знайшли старовинну бібліотеку з рукописними книгами, проте через поспіх будівничих її закопали. Існує версія, відповідно до якої саме там зберігалася легендарна бібліотека Ярослава Мудрого. Дехто скептично відмахується і називає це “плітками” — водночас інші аргументовано доводять правдивість цього твердження, звертаючись зокрема до письмових свідчень учасників тих подій.
Незалежно від того, чи правдивим є припущення про бібліотеку Ярослава, безперечно, археологічні розкопки на території Межигір’я могли б дати чимало цікавих результатів не лише для археологів та істориків, а й для літературознавців. Та про це лишається хіба мріяти.
Наостанок зацитую Михайла Максимовича, який 1864 року написав ось які рядки для своєї замітки “Нечто о Межигорьи”: “…Будучи на короткое время в Киеве, я слышал, что через несколько недель Межигорье будет продаваться с публичного торга… Скорбная мысль не покидает меня…: что, если Межигорье достанется в руки какого-нибудь предприимчивого жида!… Оскорбительно было бы для нас — его обладание тем дорогим для здешнего края местом, куда являлись некогда на молитвенные подвиги и пострижение такие люди, как патриарх Иоаким Савелов, митрополит Тимофей Щербацкий, епископ Иоасаф Горленко и многие другие; тем заветным местом, которое, в тяжкие времена Киевской Руси, посещал благодетельный для нее иерусалимский патриарх Феофан и подтвердил тут ставропигию… Но, нет! Межигорью не следует перейти не то, чтобы в жидовские руки, но и в частную собственность всякого торгаша и промышленника; и мне сдается, что до того не допустят ни Печерская Лавра, ни другие монастыри киевские, со своим архипастырем; что они, общими силами, при содействии благотворительных мирян, возмогли бы оплатить Межигорье и открыть его по-прежнему для общежительства братского; что новособранная здесь братия весьма могла бы продолжать с успехом и выработку фаянсовой посуды… Тогда ожила бы и в народе прежняя любовь к Межигорью и оно послужило бы для него благотворной и, можно сказать, необходимой в настоящее время школой благочестия и трудолюбия”.
На щастя, похмурі передчуття Максимовича не справдилися: Межигір’я не дісталося ані в руки “жида”, ані “торгаша и промышленника”: його надійно охороняють слуги українського народу за зеленим триметровим парканом — тож ми можемо бути спокійними.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment