КОСТЯНТИН СУШКО: «ХОРТИЦЯ — НАЙСВІТЛІШЕ, З ЧИМ ПОВ’ЯЗАЛА МЕНЕ ДОЛЯ»

Зустрівшись із Костянтином Сушком — відомим запорізьким письменником, лауреатом премії імені Івана Франка з нагоди його 65-річчя, ми не говорили про його творчу діяльність, а зосередилися на тій сторінці життя ювіляра, що видається нам не менш важливою, аніж здобутки на літературній ниві. До того ж ця сторінка тісно пов’язана із 25-річчям розгортання так званого неформального руху в Україні.

— Костянтине Івановичу, під час презентації Вашого роману “Інспектор Хорс”, у грудні минулого року, із вуст кількох виступаючих пролунала подяка за те, що Ви врятували хортицькі плавні. Про що конкретно йшлося?
— Не я особисто їх порятував, швидше зініціював рух за збереження найціннішої частини Хортиці, її південного охвістя — 327 гектарів заплавного лісу, помережаного озерами, протоками, єриками та затоками — неоціненних залишків Великого Лугу Запорозького, що колись простягався від Хортиці до Херсона і знищений більшовицькими “перетворювачами природи” шляхом створення Каховського водосховища. У середині 80-х років минулого століття над цим благословенним куточком теж було нависла смертельна загроза через можливість спорудження мостових переходів.
— Мости у межах Запоріжжя планували прокласти через південну частину Хортиці? Але вона уже тоді була заповідною!
— Мало того, Хортицький материк на той час розміняв уже третій десяток своєї заповідної історії, але ніхто із владоможців належної уваги на те не звертав.
— А екологи?
— Вони у своїх публічних заявах та діях всуціль залежали од компартійного керівництва, тож довелося ставати до діла громадськості.
— Час нібито був не вельми сприятливим для розгортання громадської діяльності, адже щойно пролунав Чорнобильський вибух…
— Пролунав, але вибух той розбудив свідомість українців, до того ж 1985 року розпочалася перебудова. Тож політичне потепління у країні відчувалося, і гріх було ним не скористатися. У грудні 1986 року я організував Комітет захисту Хортиці — першу неформальну структуру в нашій області, куди увійшли журналісти місцевих, а також акредитованих у Запоріжжі власкорів республіканських та всесоюзних газет. Мета: розголосити на весь неосяжний Радянський Союз про біду, що нависла над Хортицею.
На перше засідання Комітету прийшло понад сотню небайдужих, але в інтересах справи кількість комітетників довелося зменшити. Лишили найдієвіших. Нині я з глибокою вдячністю згадую власних кореспондентів по Запорізькій області Миколу Горошка (“Робітнича газета”), Миколу Лобача (“Радянська Україна”), Георгія Богдановського (“Агентство Печати Новости”), Степана Трояна (“Известия”) (земля їм обом пухом), Віктора Філіпова (ТАРС—РАТАУ). А ще — Петра Горбачова — редактора газети “Индустриальное Запорожье”, — який не лише оприлюднив інформацію про створення громадської (як тоді казали, неформальної) організації на захист Хортиці, а й регулярно публікував наші матеріали. Для керівника друкованого органу обкому партії це була доволі смілива, а для нас украй необхідна позиція, адже без гласності ми навряд чи досягли б успіху.
— Отже, Хортицю врятувало друковане слово?
— Значною мірою. Найперше ми підготували відкритого листа на ім’я першого секретаря Запорізького міськкому партії, в якому послідовно і детально виклали все щодо проблеми спорудження мостових переходів у межах Запоріжжя і переконливо довели, що варіант, на якому наполягають проектанти, стане згубним для заповідного острова. За моїм задумом, лист мали підписати 25 знакових постатей області — Герої соцпраці (знатні металурги, машинобудівники), відомі актори, науковці, письменники. Та підписали лише половина, решта відмовилися. А згодом переважна більшість підписантів листа, насамперед герої праці, відвернулися од нас і стали підтримувати згубний для Хортиці варіант будівництва. Та все ж лист із гучними підписами зробив свою справу. Він став мовби заспівом у нашій боротьбі за Хортицю.
— Тож із листа почався позитивний перелом у проблемі?
— Ні. Колективний лист став лише таким собі вагомим епіграфом до цілої низки наших публікацій. Щодо перелому, то, внаслідок роботи Комітету, він спершу відбувся у свідомості людей. Це засвідчив референдум, який, за нашою вимогою провели серед читачів газети “Индустриальное Запорожье”, яка виходила тоді накладом 250 000 примірників. На суд людський було винесено чотири варіанти спорудження мостових переходів у межах Запоріжжя: 1.Через південну, плавневу, частину Хортиці. 2. Через центральну частину Хортиці. 3. Поруч з діючими мостами Преображенського. 4. Південніше Хортиці. Усю “мостову” пошту редактор “Индустриалки” Петро Горбачов розпорядився відразу передавати особисто мені, аби ми колективно, на засіданні Комітету, вели підрахунки голосів для оприлюднення їх у газеті в ході відкритого обговорення проблеми. Таким чином, повністю виключалася підтасовка, фальсифікація, бо ми усе рахували ретельно, адже відчували відповідальність, що лягла на наші плечі, і знали, що згодом результати наших підрахунків перевірятимуть представники партійних і радянських структур. (Так і було).
Ми отримали близько семи тисяч листів: переважна більшість учасників референдуму висловилася за варіант спорудження мостів за межами Хортиці. В обговоренні взяли участь не лише мешканці Запорізької області. Без перебільшення можна сказати, що не лише Запоріжжя, а вся Україна, ще й значна частина Радянського Союзу стали на захист Хортиці.
— То була перемога?
— То була лише благодатна осінь 1987 року. Референдум покликав до життя Урядову комісію, до складу якої увійшли представники керівництва Запорізької області, республіканські міністри та заступники міністрів, причетних до проблеми міністерств, начальник Головрічфлоту України, директор Інституту археології АН УРСР. Знаково, що на засідання комісії обов’язково запрошували членів нашого Комітету, ми мали право на виступи.
— Перед захисниками Хортиці всюди стелилася така собі килимова доріжка?
— Де там! Скоріше було лише зовнішнє дотримання етикету від опонентів. А скільки було закулісних інтриг!.. Віддаючи належне нашому Комітетові, влада тихцем плекала намір про спорудження мостів тільки через плавні острова. Для цього організовувалися так звані обговорення у трудових колективах, куди нас, звісно, не запрошували, і де робочий люд агітували голосувати за варіант мосту через плавні Хортиці. Особливу активність і непримиренність виявляло Головне архітектурно-планувальне управління Запоріжжя на чолі із затятим головним архітектором. Надійно підтримувані владою, архітектори, отримавши собі в підмогу заслужених металургів, не лише відкрито (до речі, вельми некоректно!) полемізували з нами, а й брутально звинувачували нас, насамперед мене, що, мовляв, “своєю Хортицею ускладнюєте життя мешканцям індустріального міста”.
— Та все ж ви перемогли.
— Справді, і тут я мушу зауважити, що за сучасних умов усе скінчилося б зовсім інакше. Скажіть, хто сьогодні рахувався б із думками “якихось борзописців”? А тоді — було…
— А чому саме Ви започаткували і очолили рух на захист Хортиці чверть століття тому?
— Мабуть, тому, що Хортиця — це моя доля, головне моє покликання. На час розгортання баталій я був редактором багатотиражної газети “Днепростроевец”, а підпрацьовував у заповіднику лісником. За десяток із гаком літ обходив знаменитий острів до найпотаємніших куточків, знав про нього все і відчував, як живу істоту. Власне, до лісівництва я не мав виробничого стосунку, і на півставки мене оформили через те, що займався охороною плавнів. Мене знали всі навколишні браконьєри, за різних обставин зустрічався я з ними віч-на-віч у плавневих нетрях, і вцілів, бо мене, мабуть, оберігала Хортиця. Устиг тоді видати книжку ліричних замальовок і низку рекламних і проблемних публікацій. Через ті публікації мене знали у місті й області, тож і виходило — кому, як не мені! Примітно, що тоді я  абсолютно нічого не боявся, був безмежно переконаний у своїй правоті; гадаю, це відчували опоненти, і воно відповідно діяло на них.
Тоді ж, поміж інших, нас почув видатний поет Борис Олійник. Депутат Верховної Ради СРСР, він уважно спостерігав за перебігом подій у Запоріжжі, неодноразово робив відповідні запити до запорізької влади щодо Хортиці, давав інтерв’ю на її захист, і, либонь, саме він спричинив публікацію у “Радянській Україні” 27 лютого 1987 року під заголовком “Збережемо для нащадків”. Радувала не стільки розлогість публікації, як могутній список авторів: льотчик-космонавт СРСР О. Вікторенко, поети і прозаїки І. Драч, Б. Олійник, Ю. Щербак, М. Вінграновський, В. Князюк, П. Ребро, народний артист Д. Гнатюк, член-кореспондент АН УРСР Д. Гродзинський, заввідділу ради продуктивних сил УРСР АН УРСР В. Сахаєв, від асоціації “Зелений світ” В. Вольвач, С. Курикін, Б. Піріашвілі, В. Поліщук та ін. Згодом за Хортицю подали голоси президент АН УРСР, академік Б. Патон, віце-президент АН УРСР, голова національного комітету Української РСР з програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” К. Ситник, доктор біологічних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР М. Воїнственський. У Москві, на пленумі Спілки письменників СРСР, нас підтримав голова правління СПУ СРСР В. Карпов.
Після такого  інформаційного вибуху подав голос перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький. Виступаючи на жовтневому (1988 року) пленумі ЦК КПУ, торкаючись проблеми “закипання” громадянських почуттів, сказав, що для цього “…досить згадати, наприклад, історію з проектом моста через острів Хортицю в Запоріжжі, вирубку ділянки Голосіївського лісу в Києві…” Хоч фраза й закоротка, та ми її використали, як слід.
— Розкажіть про десант у Запоріжжя вчених-біологів із Москви…
— Був такий десант. У квітні 1989 року його зініціювали запорізькі можновладці, аби не лише біологи, а й економісти, соціологи, екологи і навіть психологи у результаті побіжного знайомства з Хортицею видали такого собі документика, на основі якого на Хортиці можна було б городити будь-що і будь-де. Я на запрошення керівника потужної групи вчених, директора Центрального економіко-математичного Інституту АН СРСР члена-кореспондента АН СРСР В. Макарова, взявся супроводжувати несподіваних експертів в їхній бліц-подорожі по острову. Знайомство із флорою і фауною Хортиці москвичі збиралися обмежити годиною-двома, та коли опинилися тут, одержимість справжніх учених узяла гору над угодовством. Прямуючи за мною степовими схилами, що спускаються до Старого Дніпра, столичні екскурсанти уповільнювали ходу, бо “на заваді”, ледь не на кожному кроці, ставали рідкісні червонокнижні рослини. Раз у раз лунали крики захоплення, досі набундючені люди змінювалися буквально на очах, вони вже нікуди не поспішали з острова і увечері ми стали не лише друзями, а й однодумцями.
Щось “компромісне” намагався утнути доктор біологічних наук член-кореспондент АН СРСР В. Тіхоміров, але підступним паперовим інсинуаціям не вдалося затьмарити живу Хортицю.
— І біда відступила од багатостраждального заповідника?
— Не відразу і не остаточно. Улітку 1989 року навколо мостової проблеми спостерігалося затишшя, але я йому не довіряв. Не вірив, що воно працює на Хортицю. І, на жаль, передчуття моє справдилося. Отож перемогу нашого Комітету можна було вбачати лише в одному: нам удалося відтягти нищівну автомагістраль із двома мостами від безцінних хортицьких плавнів, проте сам острів з-під удару ми не вивели. Восени 1989 року відбулася сесія Запорізької обласної ради, на якій розглядався варіант спорудження нових мостів через центральну частину Хортиці, де розташовані сади і поля.
А вже згодом, особливо наприкінці 90-х та початку 2000-х років, знову все заворушилося. Чого тільки не було за новітніх “господарів життя”: і спроби прилаштувати на Хортиці іподром, і намагання розгорнути там аквапарк, гольф-клуб та аеродром для легеньких прогулянкових літачків… Ініціювалася навіть спроба переглянути доцільність заповідного статусу острова. Зрештою, все звелося до спорудження мостових переходів, яке розпочалося у грудні 2004 року.
— Саме того року, коли побачила світ Ваша книжка “Я вибираю Хортицю”?
— Пристрасті довколо Хортиці не вгавали, я ледь не фізично відчував постійну загрозу, що нависла над островом, і спішив розповісти про це, про його історію, про свою участь у вирішенні проблем широко, детально, отож у квітні 2004 року видав книжку. Презентація відбулася у Будинку Національної спілки письменників України і мала певний резонанс. Принаймні до Хортиці книжка привернула неабияку увагу.
— Не виникали думки відродити Комітет?
— За новітнього стану суспільства підняти бодай якусь його частину на захист Хортиці не вдасться, а без підтримки мільйонів людей про перемогу годі й мріяти. Та й переконаний, що на наших пострадянських теренах домогтися повної і остаточної перемоги, доводячи щось невігласам, неможливо, отож слід закріплювати хоча б те, чого вдалося досягти. У нашому випадку — врятовано Хортицькі плавні, і це неабиякий здобуток. Збережено не лише одне із найважливіших нерестилищ у пониззі Дніпра, а врятований один із нечисленних куточків, де звірі, птахи і комахи, дерева і трави можуть почуватися захищеними (плавні Хортиці дістали статус зони абсолютної заповідності, куди широкий людський загал доступу не має). А ті мости, що споруджуються… На жаль, є сумні реалії, які сильніші за наші бажання. Звісно, мости нині будують саме через Хортицю, що аж ніяк не сприяє відтворенню її природних багатств, та все ж нову трасу прокладають поруч із існуючою, де все вже давно копане-перекопане, оране-переоране, тож вважатимемо, що збитки острову завдаються мінімальні.
— У квітні 2005 року Ви стали до виконання обов’язків генерального директора Національного заповідника “Хортиця”…
— Тодішній міністр культури і туризму Оксана Білозір, либонь, через запаморочення від помаранчевих “успіхів”, заявила, що “ніяких мостів через Хортицю ніколи не допустить”. Те звучало хвацько, водночас смішно й абсолютно безперспективно, що невдовзі блискуче підтвердилося. Не інакше, як у полоні того ж запаморочення Президент України Віктор Ющенко улітку 2005 року призупинив спорудження мостів, та невдовзі роботи на об’єкті поновилися, до того ж із більшим розмахом.
Тому, ставши керівником Хортицького заповідника, я не ганявся за журавлем у небі, а міцно стискав у кулаці крихітну синицю. З перших днів свого директорства взявся зміцнювати позиції плавнів, позаяк станом на квітень 2005 року браконьєрство процвітало там пишним цвітом. Сотні машин, одна “крутіша” другої, прибували до плавнів сушею; десятки моторних човнів, один розкішніший другого, добиралися туди водою. За три місяці на кордоні плавнів, біля виявленого і частково дослідженого літописного поселення “Протовче” (Х—ХIV ст.), у стилі, наближеному до козацького зимівника, ми спорудили форпост, який водночас є меморіально-туристичним комплексом, де цілодобово перебувала спеціальна охорона, і вже станом на вересень 2005 року з браконьєрством у хортицьких плавнях було покінчено. Належний порядок підтримується там і сьогодні. До слова, лише плавні Хортиці є тією частиною острова, яка повністю відповідає заповідному статусу, і без них Дніпровий материк не просто важко уявити, він узагалі втрачає свою цілісність. Плавні живі, і це зігріває мою душу, незважаючи на всі пертурбації, яких зазнав з волі владоможців наприкінці свого директорства, а також відразу після брутального усунення мене з посади. Скажу лише, що незадовго до звільнення я отримав Грамоту Верховної Ради України, де сказано: “За заслуги перед Українським народом”. Ви все зрозуміли?
— Абсолютно.
— Дякую за проникливість. Отак і живемо.

Вів розмову Микола ПАЩЕНКО,
Запоріжжя—Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment