Однією з найбільш резонансних кримінальних, а швидше політичних справ є нині звинувачення колишнього міністра МВС Юрія Луценка. Який, попри обґрунтовані клопотання адвокатів, серйозні проблеми зі здоров’ям продовжує перебувати за ґратами. Один із адвокатів Юрія Луценка — колишній заступник Генерального прокурора України Олексій БАГАНЕЦЬ. Пішовши торік із прокуратури, він створив власну адвокатську компанію.
А щойно у Києві вийшла документальна книга Олексія Баганця “Незручний прокурор”, яка відразу ж опинилася в центрі дискусій. Бо це він про себе — незручний прокурор, найперше для тих, хто волів би підкорити собі правоохоронні органи, закон і право, мати зручних правоохоронців. Але “зручний” — це майже “ручний”. Таким Олексій Баганець не був ніколи.
Сьогодні відомий адвокат — гість нашої газети. Він, виходець із Полтавщини, випускник Харківської юридичної академії сім разів був прокурором області, зокрема очолював прокуратури таких великих і різних областей, як Львівська, Донецька, Дніпропетровська. Двічі був заступником Генерального прокурора України. У його кар’єрі — розслідування чи не першої в Радянському Союзі кримінальної справи кооператорів і рекетирів, не менш гучна справа по Львову про прихований продаж українських дітей за кордон, участь у розслідуванні справи Ґонґадзе.
ШАБЛЯ ДЛЯ СЕКРЕТАРЯ ОБКОМУ
— Олексію Васильовичу, маючи понад 30 років стажу роботи в прокуратурі, Ви, звичайно ж, можете розповісти про багато резонансних справ. Нагадайте дніпропетровську, про кооператорів і рекет проти них.
— Це один із випадків, коли я зіткнувся не просто з відкритим втручанням у мою діяльність, а з фактами, що свідчили про вади тогочасного суспільства. Ми вийшли на лідера злочинного угруповання, такого собі Олександра Мільченка на прізвисько Матрос. На того вже також було заведено оперативно-розшукову справу, її вів начальник відділу кримінального розшуку міської міліції. Коли ми затримали Матроса, начальник ВКР того ж дня покінчив життя самогубством. Виявилося, що активну діяльність банди Матроса понад вісім років патронували працівники органів внутрішніх справ.
Почалося резонансне розслідування, яке вів я як слідчий Генпрокуратури з особливо важливих справ. У ході слідства було звільнено з посади майже всіх керівників обласної і міської міліції. Невдовзі ми затримали більше двох десятків злочинців. Це була дуже жорстока банда. Цеховики, тобто кооператори, розповідали на допитах, як людей вивозили в ліс, катували, примушували платити данину, скільки зниклих безвісти. Частина працівників міліції Дніпропетровська була просто залякана. Начальника ж міської міліції, який “кришував” бандитів, ті називали просто “Папа”…
Корупція досягла таких розмірів, що ми почали виходити на бандитські зв’язки з деякими керівниками обласного комітету компартії та облвиконкому. Були навіть свідчення, що бандити подарували першому секретареві обкому партії дуже дорогу шаблю.
Нам не вдалося розслідувати подібні епізоди до кінця, бо невдовзі діяльність моєї слідчої групи було згорнуто, а мене відкликано в Київ. Я зрозумів, у Києві побоювалися, що ми притягнемо до відповідальності когось з обласного керівництва, бо верхівка правоохоронних органів області вже була вкрай корумпована.
— Але втручання у слідство не припинилося і в часи нашої незалежної держави. Свідчення цього — не менш резонансна справа про усиновлення дітей у Львові…
— 1996 рік. До мене справу вже розслідували рік і вісім місяців, далі тягти неможливо. Я вивчив її і зрозумів, що четверо осіб, притягнуті до відповідальності, не були основними фігурами, тут замішаний перший заступник голови обласної державної адміністрації. Звинуваченим інкримінувалося перевищення службових повноважень і використання їх із корисливості. Ішлося про незаконне усиновлення дітей. Чиновники, незважаючи на заборону уряду, продовжували фактично продавати наших дітей за кордон.
Вести справу моїм попередникам було дуже важко. Для прикладу, працівника УБОЗу Ігоря Пилипчука, котрий займався оперативним супроводженням справи, просто розстріляли, він дивом вижив. Постійні скарги, анонімки на працівників слідчої групи. Я дав вказівку слідчому, і ми затримали першого заступника голови ОДА. На мою думку, доказів по частині епізодів було зібрано достатньо.
Був тиск і на суд. Зацікавлені особи зуміли натиснути на суддю, змусили її відмовитися від розгляду справи. Лише суддя Ярослав Рудий, на якого вони не могли вплинути, завершив розгляд справи, і суд під його головуванням виніс звинувачувальний вирок всім фігурантам справи.
РЕФОРМИ “ПІД СЕБЕ”
— Ви доволі критично відгукуєтеся про замір з реформування правоохоронних органів.
— Усі, хто приходить до влади, зокрема й до керівництва Генеральною прокуратурою, щось міняють. Але зміна задля зміни нічого позитивного не зробить. Не реформа дасть позитивний результат, а кадри.
Довгі роки нас підводили до того, що у прокуратури треба забрати функцію розслідування кримінальних справ. А хто ж це робитиме? Міліція? Та у неї сьогодні сотні тисяч нерозслідуваних справ! Це сотні тисяч потерпілих людей, сотні тисяч непокараних злочинців. Останнім часом існує безліч вакансій на посади слідчих в органах МВС, переважна більшість слідчих мають досвід роботи до трьох років. На мою думку, саме тому нікому розслідувати службові злочини, хоч це — не квартирна чи кишенькова крадіжка.
— Чому порушує закон той, хто мав би стояти на його сторожі?
— Повертаюсь до питання кадрів. Їхнім добором і вихованням останні десять років ми займалися формально. І ще дуже важливий фактор: прокуратура поступово втрачає самостійність. Доходить до того, що глава районної адміністрації заявляє, що він не хоче призначення того чи іншого прокурора або говорить: заберіть з району нинішнього прокурора! І прокурор області змушений переводити неугодного прокурора і призначати, як в одній із областей, кума глави адміністрації. На жаль, у нас інколи призначають на посади людей, які взагалі далекі від прокурорської справи. Відповідно: кого може виховати такий прокурор?!
ПОЛІТИЧНЕ ПРАВОСУДДЯ
— Ви причетні до розслідування низки резонансних справ, зокрема про вбивство Георгія Ґонґадзе, за розслідуванням якої наглядали у 2000—2002 роках. Вам дорікали, що, мовляв, не поспішаєте звинувачувати керівництво держави у причетності до злочину.
— Я говорив тоді й сьогодні своєї позиції не змінив: звинуватити когось у причетності до злочину можна лише у встановленому законом порядку. До цього я ніяк не міг сказати, що підозрюю Леоніда Кучму чи ще когось. Закон узагалі забороняє розголошувати дані слідства, які ганьблять честь і гідність людини, вина якої ще не доведена.
— До речі, причетність тодішнього вищого керівництва держави до вбивства Ґонґадзе не доведена й сьогодні, через 11 років після злочину. Порушена справа проти Кучми якось відійшла на другий план за гучними справами проти Тимошенко і Луценка. А взагалі в нашій новітній історії чимало резонансних злочинів, убивств. І багато з них або нерозкриті, або якщо й дійшло до суду, то вердикт його викликає немалі сумніви в суспільстві. Загибель Чорновола, Гетьмана, Кирпи, Кравченка…
— Стосовно деяких випадків, я не можу однозначно стверджувати, що там не було складу злочину. Єдине, я не дуже вірю у вбивство Кирпи і Кравченка. Добре знаючи обох, думаю, їх просто довели до самогубства.
— Навіть якщо це було самогубство двома пострілами в голову, як у Кравченка?
— Експерти ж пояснили, що це можливо.
— Після того, як торік Вас змусили піти з посади прокурора Львівської області і після більш як тридцяти років служби в прокуратурі, Ви несподівано перекваліфікувалися на адвоката, створили юридичну компанію. Психологічно це, мабуть, було непросто?
— Якби мені років 15 тому сказали, що колись стану адвокатом, не повірив би. Ніколи не міг допустити, що в наш час притягатимуть людей до відповідальності без будь-яких доказів. До речі, прокурор не завжди ж має тільки звинувачувати. Це робиться лише тоді, коли зібрано достатньо доказів вини. Якщо ж прокурор бачить, що доказів недостатньо, він повинен відмовитися від обвинувачення. Так гласить закон.
Коли торік я написав рапорт на звільнення, то не збирався йти в адвокати. Мета була — написати кандидатську дисертацію, вести викладацьку діяльність. Цим і почав займатися. Але протягом кількох місяців до мене зверталося багато знайомих із проханням проконсультувати в ситуаціях, коли, наприклад, прокуратура висунула їм звинувачення, а навіть у самій постанові не вбачалось складу злочину.
Потім звернувся ще один знайомий, який займається серйозним бізнесом. У нього потужний юридичний департамент, вони “відбивають” акти податкової, ходять в господарські, адміністративні суди, але безсилі проти “наїздів” правоохоронців, мета яких — виманити у бізнесмена або гроші, або частину чи весь бізнес. Знайомий запропонував створити при його фірмі юридичну структуру, яка б захищала від незаконних дій правоохоронців.
— Як цікаво: захищати — від захисників закону.
— Врешті, я створив самостійну адвокатську контору. Запросив кількох працівників прокуратури, яких знав як гарних спеціалістів та добросовісних прокурорів та слідчих, вони звільнилися з органів, склали відповідні іспити на адвокатів. І ми зараз працюємо разом.
Відверто скажу, що сьогодні я ще дивлюся на справу і як прокурор, бачу порушення Закону, на які мої колишні колеги-прокурори чомусь не звертають або не хочуть звернути увагу.
— Ви адвокат у дуже резонансній справі — захищаєте Юрія Луценка.
— У нього вже були свої адвокати. Але близькі родичі та довірені особи від імені Луценка звернулися до нашого об’єднання з проханням, щоб я включився в процес, коли справа вже була в суді. Враховували, що я довгий час працював у прокуратурі, досконало знаю кримінальний процес. І я зі ще двома адвокатами нашого об’єднання вступив у процес.
Коли ми детально ознайомилися зі справою Луценка, негайно звернулися з клопотанням до суду — повернути її на додаткове розслідування. Бо те, що прочитав у справі, не збігається з пред’явленим звинуваченням. Луценкові інкримінують, що він незаконно надав своєму водієві підвищену зарплату, незаконно добився збільшення йому стажу, пенсії, а ще — звинувачують у незаконному наданні водієві квартири. Почнімо з того, що по всіх цих епізодах Луценко не одержав особистої користі ані на копійку, до речі, це підтверджує і слідство. Тепер щодо шкоди начебто завданої державі. Як можна Луценка звинувачувати у “викраденні” квартири у держави на користь водія, якщо він лише підписав наказ про прийом того в органи міліції з правом першочергового одержання квартири? Таких наказів міністри підписують десятки, існує ціла процедура з надання квартир. При Міністерстві працює центральна житлова комісія, яка й ухвалює рішення, кому саме з працівників, які мають на те право, потрібно надати квартиру. Також без рішення житлової комісії місцевої держадміністрації не може виділятися жодна квартира.
Ще більш незрозуміло, коли Луценкові інкримінують, що він видав наказ, який призвів до таких наслідків. Але цей наказ, згідно з законом, перевіряють попередньо і візують перед поданням на підпис міністру начальники відділу, управління, департаменту, а також заступник міністра, підтверджуючи, що документ відповідає законові. Це входить безпосередньо у їхні посадові обов’язки. На документах, які підписував Луценко, є всі ці необхідні візи.
— У медіа постійно з’являються доволі тривожні повідомлення щодо стану здоров’я Юрія Луценка. Хочемо мати інформацію про це з перших вуст, від Вас як учасника процесу, представника захисту.
— Стан здоров’я Юрія Луценка справді викликає тривогу. Днями для нього довелося навіть викликати швидку медичну допомогу просто під час судового засідання, бо стан здоров’я підсудного різко погіршився.
Захист Луценка направив офіційний запит до адміністрації СІЗО стосовно стану здоров’я і лікування нашого підзахисного. Запит продиктований тим, що 20 жовтня минув місячний термін, на який Юрію Віталійовичу було призначено схему лікування. А що далі? Тому ми й запитуємо: чи розроблена нова схема, чи є в умовах слідчого ізолятора можливість вести це лікування? Взагалі, у нас уже є вердикт лікарів, у якому зазначено, що належне лікування Юрія Луценка може бути проведене лише в умовах спеціалізованого медичного закладу.
— Cуд чомусь не враховує цей вердикт?
— Захист заявив клопотання про проведення нового ретельного медичного обстеження Луценка, щоб вирішити питання про його подальше лікування.
— Медична допомога в спеціалізованому закладі вимагає заміни запобіжного заходу щодо підсудного, тобто звільнення його з-під варти на підписку про невиїзд?
— Безумовно. Захист і далі наполягатиме саме на цьому. Адже під загрозою життя людини.
ЗАКОННІСТЬ
НЕ В МОДІ?
— Щойно побачила світ Ваша цікава книга “Незручний прокурор”. Дехто звинувачує Вас у очорненні працівників прокуратури.
— Це неправда. Навпаки, я сказав добре слово про багатьох колег з прокуратури, про яких уже забули, і з інших правоохоронних органів, у яких вчився, з якими працював не один десяток років. Зазначу, що мені не одразу вдалося видати цю написану торік книгу. В одному з видавництв так і сказали: книга надто відверта. Загалом же мене спонукало написати цю книгу прагнення поліпшити діяльність прокуратури й інших правоохоронних органів, адже в їхній роботі чимало серйозних проблем, які треба вирішувати на державному рівні.
— Однак чомусь презентація книги у профільному комітеті парламенту, анонсована на сайті Верховної Ради, так і не відбулася.
— Мені повідомили, що вона відкладається. На скільки — невідомо.
— Ще одна дивна новина — почалися неприємності по службі у Ваших двох синів, які пішли батьковою стежкою і працюють в органах прокуратури.
— Досі до них не було жодних претензій. Але останнім часом почалося… Дійшло до того, що Служба безпеки завела проти одного з моїх синів оперативно-розшукову справу.
— І все це після того, як Ви включилися у процес Юрія Луценка як його адвокат. Дивні “збіги”… А як справи з підготовленими за Вашою участю проектами закону про прокуратуру та нового Кримінально-процесуального кодексу?
— Проекти давно подані в парламент і навіть пройшли перше читання. Але сьогодні я вже не вірю, що ці проекти, розроблені за моєю участю профільним парламентським комітетом, ухвалить Рада. Уже є кілька альтернативних проектів і кодексу, і закону про прокуратуру. Хоч ті, хто займається альтернативною розробкою цих нових проектів, дуже далекі від життя, не знають ні правоохоронної, ні процесуальної діяльності. Щодо наших проектів, я б дуже не хотів, щоб ці важливі закони приймалися під ту чи іншу політичну силу, під тих, хто волів би такого правопорядку, який вони собі уявили.
— Які ідеї закладено в тих законопроектах?
— Я пропонував, що Генеральним прокурором України може бути людина, яка пропрацювала в органах прокуратури не менше 15—20 років, щоб, як правило, кандидат мав досвід роботи прокурора району і області. Ще одна пропозиція: Верховна Рада може звільнити Генпрокурора чи за поданням Президента, чи зі своєї ініціативи лише тоді, коли за це проголосує не менш як 300 депутатів. А не 226, як зараз, коли якась політична сила, сама чи з союзниками, має просту більшість і звільняє неугодного Генпрокурора. І треба чітко виписати, в яких випадках можна звільняти Генпрокурора: вчинив злочин, змінив громадянство, не знає державної мови тощо. А не тому, що він комусь не подобається.
— До речі, щодо мови. У нас весь час підкидають ідеї якихось “регіональних мов”.
— Для державного чиновника, службовця є лише одна мова — державна. Працюючи прокурором Донецької області, я навіть в такому русифікованому регіоні послуговувався на службі винятково державною українською мовою і вимагав цього від підлеглих. І доволі швидко прокурорські працівники, донеччани, заговорили прекрасною українською мовою. Підкреслюю, я ні від кого не чув виявів невдоволення, що я розмовляю саме українською.
МИ КОЗАЦЬКОГО РОДУ
— Прокурорам не чужі питання культури, історії, духовності?
— У радянські часи не говорили про нашу українську історію, козаччину. Але я спілкувався зі своїм земляком Євгеном Бутенком з нашого Горошиного, який написав кілька книг про рідний край. Виявляється, мешканці нашого села Баганці, звідки я, козацького роду. Це невелике село, яке входило до Горошинської сільради. Його колись заснували мої предки Баганці. І скільки їх було там, таких невеликих сіл на цих островах! То була козаччина. З Горошиного козаки розселилися по хуторах. Бутенко описує понад 20 таких хуторів, при мені їх вже було менше, частину позносили. Але й зараз видно, що це козацькі краї, ці села, ліси, болота Полтавщини. Дід мій казав моїй мамі, що ми козацького роду, мій батько весь час мені про це говорив. Я цікавився у директора одної зі шкіл нашою історією, звідкіля пішли Баганці, Моргуни — це по маминій лінії. А відомий поет Віктор Женченко досліджував історію п’ятого українського козачого полку, який сформував Іван Котляревський якраз у селі Горошино. Так-от, Віктор їздив у Подольський архів під Москвою і знайшов списки козаків цього полку, які відзначилися у боях. У списках і мої предки — Баганець Іван і Баганець Андрій.
Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО
