РОЗУМНІ ВЧАТЬСЯ НА ЧУЖИХ ПОМИЛКАХ

stricha2У 1960-ті роки в середовищі наукової еліти була модною дискусія між “фізиками” й “ліриками” про альтернативу вибору між технократичною і гуманітарною орієнтацією. Наш гість — науковець, громадський діяч, перекладач, письменник, доктор фізико-математичних наук Максим СТРІХА, який навдивовижу органічно поєднав у собі ці нібито протилежні течії. Нині він головний науковець Інституту фізики напівпровідників НАН України; завідувач кафедри перекладу гуманітарного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка; віце-президент АН вищої школи України; віце-президент Асоціації українських письменників; голова Громадської ради при Державному агентстві з питань науки, інновацій та інформатизації України.
Розмовляємо про сучасні проблеми науки, освіти в нашій державі.

НАУКОВИЙ БЮДЖЕТ В УКРАЇНІ В 500 РАЗІВ МЕНШИЙ, НІЖ У США
— Максиме Віталійовичу, Ви поєднали в собі “фізика” й “лірика”, займаєтеся громадською й адміністративною роботою і в усьому маєте значні досягнення. Як Вам це вдається? Як усе встигаєте?
— Я народився в родині відомих науковців, зростав у науковому середовищі. Вважаю, що це прекрасне оточення, бо в науку йдуть найяскравіші люди, які мають ще й чіткі моральні настанови. Наука потребує чесності. Мені пощастило спілкуватися з багатьма, без перебільшення, видатними вченими. Ідеться переважно про фізиків, частково про гуманітаріїв. Усі визначні фізики, з якими я був знайомий, мали широкі гуманітарні зацікавлення. Вони блискуче розумілись на поезії, на музиці, театрі, часом краще, ніж гуманітарії за фахом. Наприклад, академік Борис Вєркін, засновник відомого Харківського фізико-технічного інституту низьких температур, у юності вагався, чи не стати йому професійним музикантом. Уже в поважних літах він приїздив, скажімо, на один вечір спеціально на якийсь концерт у Київську філармонію, я ходив з ним разом. Він розповідав мені про вистави театру Курбаса, які бачив ще в дитинстві, хоч, безумовно, не був людиною української культури. Він влаштовував театральні й симфонічні вечори у своєму інституті. Одужуючи після тяжкого інсульту, одним пальцем передруковував заборонені тоді вірші російських поетів “срібної доби” з книжок, які брав у спецсхові Харківської бібліотеки, оправляв і дарував друзям. Маю сім саморобних книжок, передрукованих академіком Вєркіним. Така сама літературно-мистецька атмосфера була й серед ленінградських фізиків, з якими спілкувався, бо я там закінчував аспірантуру. Така ж атмосфера панувала й серед київської наукової “сметанки”. Врешті, відомий англійський письменник Чарлз Персі Cноу був ще й першорядним фізиком, а також урядовцем. До речі, коли німці 1940 року збиралися висадитися на Британських островах, він був одним із перших у списку тих, кого мали знищити.
Мені здається, для вчених, які займаються пізнанням світу, не бути однобоким дуже важливо. Тож я просто належу до тієї традиції, яка, на жаль, через багато причин зараз не така потужна, як була раніше.
— 4 жовтня вченим Солу Перлматтеру (США), Браяну П. Шмідту (Австралія), Адаму Ріссу (США) було присуджено Нобелівську премію в галузі фізики “за відкриття прискореного розширення Всесвіту за допомогою спостережень за далекими надновими”. У чому суть цього відкриття? І чи є надія, що Україна невдовзі також матиме Нобелівських лауреатів?
— Нинішня премія стосується астрофізики, самих основ нашого Всесвіту. Це річ дуже цікава, але потребує спеціальних знань. Між фізиками, які працюють у різних галузях (я працюю в твердотільній фізиці), часом буває дуже велика відстань. Тому не коментуватиму нинішню премію, бо це було б не зовсім фахово. А ось минулого року двоє англійських учених (вихідці з Росії) Андре Гейм і Костя Новоселов стали Нобелівськими лауреатами “за експерименти з двовимірним матеріалом графеном”. Це той напрям, яким безпосередньо займаюсь я. Мої останні роботи присвячені графенові — унікальному матеріалу. Ці дослідження відкрили багато цікавих фундаментальних нових ефектів і водночас дають людству надію на революцію в електроніці, на перехід від кремнію до нової вуглецевої електроніки. Не знаю, чи ця надія справдиться, але над проблемою працює велика кількість першорядних науковців, і я не став би відкидати такої можливості.
Чи можуть отримати Нобелівську премію українські вчені — дуже болюче питання. Наука зараз — річ, на жаль, витратна. Часи, коли експериментальні відкриття робили, використовуючи прилади, “зліплені” з мотузочок і дротиків, минули назавжди. Тепер потрібне дороге лабораторне обладнання, можливість інформаційного доступу до найновіших джерел наукової інформації, що також потребує коштів. Науковий бюджет України в 30 разів менший, ніж у Росії, і в 500 разів менший, ніж у США.
Попри все те, наші вчені зробили геройський подвиг — вони існують за таких умов, коли рідна держава робить усе для того, щоб науку в Україні знищити. А вчені ще живуть, ще дають першорядні результати. Але, звичайно, серйозно претендувати за таких умов на Нобелівську премію дуже важко.

ЖОДНУ СИСТЕМУ НЕ МОЖНА ПЕРЕЛАМАТИ МИТТЄВО
— Колись в інтерв’ю Ви сказали: “Політичні еліти не розуміють значення науки”. Це актуально?
— Життя часом робить песимістом. Коли бачив адміністрацію президента Віктора Ющенка з усіма тими постатями, думав, “дожилися…” Але коли бачиш адміністрацію президента Віктора Януковича, розумієш, що завжди є можливість для погіршення. Фатальнішої ситуації для України, ніж зараз, не було ніколи. Є окремі люди, які намагаються її врятувати. Я шаную голову Державного агентства з питань науки, інновацій та інформацій України Володимира Семиноженка, з величезною повагою ставлюся до Бориса Євгеновича Патона. Він у майже 93 роки робить дуже багато, щоб зберегти науку. Але, коли говорити про нинішню верхівку, це одиниці, і від них у державі сьогодні не дуже багато залежить. Майже всі інші постаті сьогоднішніх еліт значення науки не розуміють, вважають її непотрібним доважком до державного воза. Протягом останнього року розгорнулося справжнє цькування вчених. Треба ж якось імітувати боротьбу з корупцією, справжніх корупціонерів ловити лячно, а от узятися за вчених, які, скажімо, ще й читають лекції в університетах, просто. Приходить КРУ з перевіркою в університет, де професор такий-то за сумісництвом читав лекцію. Ідуть на його основну роботу, перевіряють, як його там табелювали — і знаходять порушення. Але раніше ніхто не зважав на подібне, не вигадував, що за вичитані дві лекційні години професор має ці дві години ввечері відпрацювати. Адже праця науковця — ненормована за своєю природою. Науковець і у вихідні, і у відпустці працює над своїми проблемами. Але те, що забули відмітити, що в цей час науковець читав лекцію й за основним місцем роботи був відсутній — це вже підстава покарати вченого, що масово й робили. Протягом минулого року нинішня влада доклала фантастично багато зусиль для того, щоб погіршити шанси української науки. Зокрема у Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту вперше за всю історію взагалі ліквідовано науковий департамент. Наука не належать до сфери інтересів нинішнього міністра, а відтак цими питаннями можна взагалі не займатися. Фактично величезний сектор національної науки — науку в університетах — ніхто не координує і, за великим рахунком, не знає, що там робиться.
— Чи може окрема людина якось вплинути на систему, щось у ній змінити і наскільки? Наприклад, коли Іван Дзюба в 1993—1995 роках був міністром культури (Ви були його радником), у багатьох з’явилися сподівання на кардинальні зміни в культурі, що значно покращиться ставлення до культури в суспільстві. Цього не сталося.
— На жаль, існує таке поняття, як інерція системи. І жодну систему не можна переламати миттєво. Людина, яка сьогодні опиняється на якійсь владній посаді, повинна чітко розуміти, що можна здійснити за короткий відведений їй термін. Зосередитися саме на цьому й не робити того, чого вона завідомо виконати не може.
Іван Михайлович свого часу зробив дуже багато того, що залишилося й досі. Він не міг змінити ставлення до культури в суспільстві. Ця ситуація виходила далеко за межі повноважень міністра. Але при ньому вперше в центр уваги було поставлено національну культурну спадщину. Це тією чи іншою мірою лишалося потому і навіть почасти лишається й досі. Бо раніше Міністерство культури УРСР було, як відомо, “центральною філармонією” з організації урядових концертів і заходів. І все.
А Іван Михайлович ці стандарти змінив. Найпростіше критикувати, сказати, що людина була на високій посаді й нічого не досягла. Треба оцінювати справедливо: чи було здійснено щось таке, що лишається. На мою думку, Іван Михайлович зробив дуже багато. Окрім того, він був бездоганним моральним прикладом. Власне, це, мабуть, єдиний випадок, коли цим Міністерством керував інтелектуал такого рівня. Загалом у нас інтелектуалів при владі за час незалежності було дуже мало: Микола Жулинський, Ігор Юхновський, Іван Вакарчук, ще два-три імені — і все.
— Чи можна щось зробити нині, у цій системі?
— Зараз будуть дуже тяжкі роки. Нічого хорошого ближчим часом нас не очікує. Але згодом і ця ситуація зміниться. Я хотів би нагадати тим, хто має зневіру, розпач: чверть століття тому нам важко було уявити, що Україна стане незалежною, й ми матимемо дуже багато речей, у які й повірити не могли. Так само колись і ця влада відійде, з’явиться нове покоління українських політиків. Шкода тільки, що ми втратили дуже багато часу, навіть для мого покоління. Мені нині 50, я переконаний, що буду потрібен нашій державі як учений, як громадський діяч, але напевно вже ніколи не знадоблюсь як кваліфікований чиновник: лише через те, що мого віку може не вистачити перетривати тих, хто сидить при владі зараз.

ЗВИЧАЙНОЮ РОБОЧОЮ МОВОЮ
ФІЗИКІВ СТАЛА УКРАЇНСЬКА
— Які настрої у молоді, у Ваших студентів?
— Я викладаю у двох київських університетах: переклад в Університеті імені Бориса Грінченка, фізику конденсованого середовища в університеті імені Тараса Шевченка. Студенти, з якими мені доводиться спілкуватися, хороші. Не знаю, якими їх зробить життя, — адже вони живуть у жорстокий, дуже прагматичний час, який впливає на людей. Але зараз це — незашорена молодь, з певними проблемами в освіті (це скоріше проблеми нашої школи), але досить грамотна. Попри суцільне зомбування з чужого інформаційного простору, молодь достатньо патріотична. Це однаковою мірою стосується і гуманітаріїв-перекладачів, і магістрів-фізиків. Більша частина моєї нинішньої групи в університеті Шевченка природно українськомовна. Якщо років тридцять тому, коли я вчився в цьому ж університеті й, мабуть, був єдиний, хто російськомовним викладачам відповідав українською, то зараз українська мова стала нормальною робочою мовою фізиків, і це ні в кого не викликає щонайменших сумнівів. Ми природно й легко ведемо наші наукові дискусії, висловлюємось щодо найскладніших питань розвитку науки. Це теж величезне досягнення.
— Ви корінний киянин, як вдалося зберегтися українцем у Києві за тодішніх обставин?
— На щастя, я не єдиний з корінних киян, хто зберігся українцем. Можливо, мені було легше, тому що завжди мав відпорність до середовища. Я ніколи не зважав на те, що модне. У часи, коли модними були естрадні пісеньки, демонстративно любив високу класику, робив це щиро і з того тішився (і люблю цю класику досі). У часи, коли модно було “пєрєходіть на общєпонятний”, до дванадцяти років я таки переходив. У родині розмовляв українською, якою й сказав перші свої слова. Але вулиця є вулиця, отож хлопчиком від чотирьох і до дванадцяти робив, як усі. Але із дванадцяти років замислився: “Чому це я в рідному місті, в себе на Батьківщині маю переходити на іншу мову?” І вирішив цього не робити. І в подальшому не робив ніколи, за винятком ситуації, коли натрапляв на людей, які справді цієї мови не розуміли — приїжджих, чужинців.
Вважаю, що чинив абсолютно правильно. За радянських часів нам втовкмачували дивну настанову: “Где появляется русский человек, там нужно из вежливости переходить на русский”. Де було десятеро українців і раптом з’являвся один росіянин — усі переходили “на великий и могучий”. А чому б росіянам із ввічливості не вивчити українську?
У науковому середовищі бувають різні ситуації. Минулого тижня читав публічну лекцію, де були присутні двісті студентів Київського університету і двадцятеро академіків з різних країн СНД. Я мусив перейти з української, але перейшов не на російську, а на англійську. І перекладав окремі терміни українською, якщо бачив, що студенти їх не розуміли. Студентам це було корисно, бо англійська є міжнародною мовою науки. Взагалі вважаю, що російська в українській науці зараз виконує шкідливу роль. Фактично кожна наука побудована на універсальній мові — сьогодні це англійська — і національній, якою слухають і читають університетські курси, обговорюють результати в лабораторіях тощо. Коли між універсальною й національною з’являється посередник, який не може виконувати функції універсальної мови (бо 98 % наукової й технічної інформації в світі — англійською, а російською — на порядки менше), а водночас вона претендує на якусь універсальну роль саме щодо нас, українців, то це витрачання нами зайвих зусиль, коштів і обман самого себе.
Друкувати сьогодні наукові тексти в Україні російською, як на мене, ознака щонайменше провінційності. Те, що ми хочемо, аби прочитав світ, потрібно друкувати англійською. А от українською принаймні окремі базові тексти з природничих наук друкувати таки треба — насамперед для того, щоб своєчасно творити нові наукові терміни. Тому “Український фізичний журнал”, членом редколегії якого я є, виходить двома паралельними випусками — українським і англійським.
— Як реагували однокласники, коли Ви свого часу постійно говорили українською?
— На перервах школярі спілкувалися російською, але мою українську толерували. На вулиці бувало по-різному. Я добре знаю ситуацію, коли кажуть: “Вот такой культурный мальчик, но почему-то нормально говорить не научился”. Це часом било по нервах, але сказати, що мене колись лупцювали за мою українську — теж не можу. Між іншим, одне з найбільших досягнень нашого часу: в Києві перестали озиратися на українську мову. Вона ще не домінує на вулиці, але вже й не озираються, коли нею розмовляєш.
— Наші люди дуже поважають думку вищих керівників, часто прагнуть “вислужитися”. Коли Леонід Кучма пообіцяв ввести другу державну мову, хоч цього й не зробив, процес зросійщення відновився. Чи не буде нині “відкату” назад?
— “Відкат” уже спостерігається, дуже серйозний. Часом він спонтанний, бо ми під величезним пресом російських мас-медіа, російської масової культури. А нині — добре продуманий, бо міністр освіти і науки, молоді і спорту попри все — дуже напористий політик, який має на меті ввести Україну в сферу “русского мира”. Усе робиться для цього, зокрема, щоб наша мова була зведена до статусу однієї з двох, бажано другої. Так що ситуація ближчим часом погіршуватиметься. Однак, думаю, вона не дійде до такого стану, який мали 25 років тому, коли в українських школах навчалося вже менше половини учнів. Але й від усіх нас залежатиме, наскільки ми будемо відпорними до російських мас-медіа, до російської масової культури, яка тут існує під гаслом “хохол, поддержи русский шоу-бизнес своей гривной”.
Я, наприклад, коли потрапляю до ресторану й мені не дають меню українською, підводжуся і йду. Кажу: я не плачу свої гроші там, де мене не поважають. Це впливає. Закликаю всіх українців поводитися саме так. Не йти до крамниць, які мають російськомовні вивіски й російськомовну рекламу, до ресторанів, де не говорять українською. Я не можу дати цієї поради харків’янам, бо прирік би людей на те, щоб не ходити до крамниць і ресторанів узагалі. А в Києві ми ще маємо шанс поборотися, тож зробімо це. Це ж стосується й українськомовної преси. Любімо, як навчав Чикаленко, Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені, до чого багато наших людей не зовсім готові. Водночас ця ситуація накладає величезний обов’язок на українську пресу, книговидавців, перекладачів робити дуже якісні речі. Годі думати, що нас підтримуватимуть лише за те, що ми українськомовні. Відомий вислів Лесі Українки: “Послухаєш, що цей пан говорить, то краще б він говорив по-китайському”. Тобто, ми маємо давати не просто українськомовний продукт, а якісний український продукт. Це те, що я відчував завжди. До речі, коли тридцять років тому прийшов в інститут напівпровідників і був там єдиним, хто готував доповіді українською, це накладало на мене колосальний обов’язок — я не мав права робити погані, а лишень блискучі доповіді, бо коли єдиний, хто читає доповіді українською, робить це погано, він дискредитує саму мову.

СИСТЕМУ ОСВІТИ НАМАГАЮТЬСЯ БРУТАЛЬНО ЗЛАМАТИ
— Ви були заступником міністра освіти при Іванові Вакарчуку, добре знаєте освітянські проблеми. Які, на Вашу думку, нині найголовніші?
— Це дуже широка тема. Україна поки що зберігає загалом непогану систему освіти. Єдиний з розділів в індексі людського розвитку в ООН, де ми ще високо тримаємося, це освіта. Загалом ми на 67 позиції, але з освіти — на 18. Це не наша заслуга. Це лише свідчення того, що до Табачника були розумні й відповідальні міністри освіти, фактично всі — від Таланчука й до Вакарчука. Вони зуміли не зруйнувати найкраще, що дісталося від радянської спадщини і наповнити це загальнолюдським, українським, гуманістичним змістом. Зараз уперше за часів незалежності ми свідки того, коли систему освіти намагаються зламати об коліно дуже брутальним методом.
Суспільство належною мірою ще цього не усвідомлює. Маємо страшне рішення про перехід від дванадцятирічної системи освіти (до речі, так і не здійсненої) до одинадцятирічної. Вважаю, що відбулася національна катастрофа, бо ми прирекли покоління наших дітей на неконкурентоспроможність. По-перше, Європа переходить до довших термінів освіти, і це є наслідком збільшення суми знань. По-друге, ми фактично зобов’язані тепер упродовж короткого терміну підготувати наново всі підручники від сьомого до одинадцятого класу, узгоджуючи їх між собою, і видрукувати, хоча зараз, коли ми насилу закінчували варіант для дванадцятирічної школи, ресурсів, щоб це зробити швидко й якісно, немає. Отже, ми прирекли школярів на те, що деякий час вони вчитимуться за неузгодженими програмами, тимчасовими поганими підручниками, себто виходити зі шкіл неконкурентоспроможними. Це трагедія. Я не можу сказати, що рухало міністром освіти: бажання зняти проблему переходу на дванадцятирічну систему, до чого справді на той момент ще не все було готове, чи бажання цілком зруйнувати систему освіти, але точку для завдання удару було знайдено добре і цей удар завдано страшно.
— Чи доцільне закриття шкіл і зменшення кількості вищих навчальних закладів?
— Ситуація із закриттям шкіл, на жаль, почасти зумовлена нинішніми реаліями. У нас є сільські школи, де вчиться від чотирьох до десяти учнів. Така школа має значення для того, щоб село остаточно не вмерло. Проте вважати, що тут дають якісну освіту — не можна. Інша річ, коли закривають цілком конкурентоспроможні школи, чомусь насамперед із українською мовою навчання на Донбасі, де є достатньо учнів. Тут або політичні причини, або бізнесові — чиєсь намагання привласнити приміщення у зручному місці та майно. Це неприпустимо.
Щодо вищих навчальних закладів. Легендою є те, що в Україні їх надто багато, кажуть, понад 900. Ця цифра з’явилася лише тому, що у нас колись, ще на початку незалежності, вищими навчальними закладами І—ІІ рівнів акредитації назвали технікуми. Коли говорити про університети, тобто ВНЗ ІІІ—ІV рівнів акредитації, — у нас їх близько 330. Це середній показник для європейської країни з такою, як у нас, кількістю населення. Тобто механічно нічого ламати не треба. Але у нас є ВНЗ, які фактично є прикриттям для купівлі дипломів. Такі треба нещадно закривати, бо вони дають неякісну освіту, завуальовано продають дипломи. Треба бути вимогливими щодо ліцензування, акредитації, до вирішення цих питань слід залучати громадськість. Треба піднімати університетську науку, підтримувати науковців. Зараз маємо цілком протилежне.
— Чому поширюється інформація про те, що ми маємо забагато ВНЗ, що треба їх закривати?
— Причина загрози безпідставного закриття ВНЗ, на мою думку, — бажання поставити під контроль ректорський корпус. Ректори, опинившись під загрозою закриття, будуть слухняні. В іншому разі — закриють.
— Ваші побажання читачам нашої газети у цей нелегкий час.
— Я побажав би певного реалізму. Безумовно, нас чекають дуже тяжкі часи. І закінчаться вони не завтра. Це є наслідком кричущих помилок, які робили політичні еліти. Не хотів би ще раз згадувати Віктора Андрійовича, але він став одним із негативних персонажів нашої історії, дозволивши собі певні речі, які не варто було дозволяти за жодних обставин. Ми за все це розплачуємося. Однак і ці часи минуться. І від нас усіх залежить не змарнувати шансу потім. Бо коли Віктор Ющенко прийшов до влади, сталася страшна річ. Люди хотіли взяти владу, досягли цього, а що робити з нею — ніхто не знав. Почалася боротьба в оточенні за те, хто що де матиме. Цю помилку ми всі мусимо зрозуміти. Напевно, це стосуватиметься наших політичних нащадків, бо я вже сказав, що скептично розцінюю власні шанси на можливість ще колись прислужитися Україні на якійсь державній посаді, хоч профільний заступник міністра, як кажуть мої колеги-вчені, був з мене не гірший. Але ті, хто прийде після нас, мусять обов’язково це врахувати. Бо розумні люди вчаться на чужих помилках, дурні — на власних.

Спілкувалася Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment